Цього тижня президент Франції Еммануель Макрон здійснив візити до Росії та України. Про те, якими будуть їхні наслідки, і що чекає НАТО після зміни генерального секретаря, розмірковує Ульріх Буна, дослідник Католицького інституту в Парижі, автор книги «Гібридна війна в Україні. Які перспективи?».
— Пане Буна, як ви оцінюєте зустріч Макрона і Путіна?
— Вона не принесла багато, як і очікувалося. Позиція Росії щодо Заходу аж надто дивергентна, аби прорив у процесі стався так просто. Однак це дозволяє дипломатії продовжуватися, що завжди є позитивом у часи напруги. Також Європа змогла висловитися в дискусії про безпеку, яка тривала раніше більшою мірою між росіянами і американцями. Те, що Макрон попередньо проводив переговори із поляками, німцями й італійцями, свідчить, що Європа намагається говорити в один голос. Це справді позитивно.
— Зустрічав думку, що Макрон — це такий собі психіатр міжнародної арени, якого НАТО і ЄС відправляють до «особливо буйних пацієнтів», як то Трамп чи Путін. Ви з цим згодні?
— Цікава теорія, але я не погоджуся, що він виконує якісь місії для НАТО чи ЄС. Думаю, дві рушійні сили Макрона у його зовнішній політиці — це бажання розвинути автономію ЄС і висока самовпевненість щодо вміння укладати угоди. Він протягом років розробляє ідею, що Європа повинна мати власну оборону і зовнішню політику, і не обов’язково має бути в союзі із США проти Китаю чи Росії. Звідси і його діагноз для НАТО «смерть мозку» або намагання перезавантажити стосунки з Росією кілька років тому.
Зараз же активність Макрона треба розглядати в контексті президентських виборів у Франції у квітні цього року. Переговори з Путіним і Байденом для Макрона — спосіб показати своє значення як президента і підкреслити, що його опоненти у Франції надто спокійні відносно Москви.
— На вашу думку, що саме Макрон привіз до Києва?
— Я би сказав, небагато. Якісь сумнівні обіцянки від Путіна, що російські війська, нині дислоковані у Білорусі, повернуться до Росії після завершення військових навчань. Ще — проведення Нормандського саміту і спробу імплементації Мінських угод. Ризики ж полягають у тому, що, намагаючись умиротворити Росію за будь-яку ціну, Макрон намагатиметься тиснути на Україну щодо імплементації Мінських домовленостей відповідно до російського бачення. Але я не бачу можливості для того, щоб це відбулося найближчим часом, особливо на російських умовах.
Цілком зрозуміло, що Україна та її населення не погодяться надати автономію сепаратистам до повного контролю над кордоном, роззброєння та виведення російських солдатів, вільних виборів із голосуванням переселенців. Тож маю відчуття, що просування імплементації «Мінська-2» з боку Франції далеко не зайде, особливо зараз, коли Україна має повну підтримку Вашингтона і країн Центральної Європи.
— Наскільки Макрон проросійський?
— Не сказав би, що Макрон таки проросійський. Як і багато світових лідерів, Макрон вважає, що досягне успіху там, де інші зазнали невдачі. Це переконання є серцевиною усіх спроб перезавантажити відносини з Росією, хто б їх не робив, — Франція, США чи Німеччина... Загалом же у Франції серед населення і політичних лідерів дуже поширений романтизм стосовно Росії. Тому всі французькі президенти повинні зважати на це.
— Як думаєте, НАТО сильно зміниться після того, як Єнс Столтенберг піде з поста генсека?
— Не думаю, що зміна генерального секретаря сильно змінить напрям, який обрало НАТО. Нову стратегічну концепцію Альянсу опублікують у червні на саміті в Мадриді. І вона визначить шлях НАТО до 2030 року, не зважаючи на те, хто буде генсеком.
Разом з тим національність наступного секретаря, звісно, буде сигналом про важливість певних питань для Альянсу.
Наприклад, Велика Британія, яка намагається відновити свої позиції у світі після брексіту, дуже хотіла б, аби її представник зайняв цю позицію. Тому вона просуватиме когось типу Терези Мей або Вільма Гейґа. Але оскільки Франція зараз неймовірно зла на Британію через пакт AUKUS із США та Австралією, навряд хтось із цих людей стане генсеком.
Також захоче отримати посаду генсека НАТО Італія із людьми типу Федеріки Могеріні чи Лоренцо Гуеріні, чинного міністра оборони. Тоді це стане знаком фокусування НАТО на його південному флангу, на який менше звертали уваги останнім часом, ніж на східний.
— Ще називають ймовірних кандидатів зі східної частини блоку.
— Є багато можливих кандидатів, особливо — експрезидент Литви Даля Грибаускайте та чинний президент Естонії Керсті Кальюлайд. Обрання однієї з цих кандидаток стане сигналом щодо жорсткої позиції стосовно Москви.
Експрезидент Хорватії Колінда Грабар-Кітарович була помічницею генсека, це величезний плюс для неї. Але поблажливість до крайніх правих популістів протягом її президенства її дискваліфікує, як на мене.
Як би там не було, новому генеральному секретарю буде потрібен серйозний досвід і сильні позиції проти головних викликів Альянсу — Росії і Китаю. Якщо Росія збереже агресивний настрій, це збільшить ймовірність обрання когось зі східного флангу. І тоді хтось з балтійських країн буде прекрасним кандидатом.
Також є інші важливі критерії. Обрати жінку означає, що Альянс слідує сучасним тенденціям. Обрати когось із країни, яка вже витрачає 2% ВВП на оборону, буде ознакою важливості цього правила. У цьому сенсі Даля Грибаускайте була б головним претендентом.
— У багатьох країнах говорять про повернення стану холодної війни.
— Це правда, багато коментаторів і журналістів використовують термін «нова холодна війна», щоб пояснити стан відносин між Росію і Заходом. Це надмірне спрощення, вони забувають про головні відмінності між «тоді» і «зараз».
Холодна війна була між двома блоками, які хотіли нав’язати свою ідеологію всьому світу. Зараз є одна країна, Росія, яка намагається поставити під сумнів безпекову рівновагу в Європі, що встановилася після падіння Радянського Союзу. Москва відчуває, що ця рівновага їй не вигідна і була їй нав’язана і не відображає її статус ядерної держави. Посил Росії зараз не в тому, що її режим краще, а в тому, що західний лібералізм — лицемірний і приречений на провал. Москва поширює дуже негативні і деструктивні меседжі, але альтернативи не пропонує.
Під час холодної війни два блоки були повністю відділені один від одного. Зараз російський капіталізм повністю пов’язаний зі світовою структурою. В цьому є і ризики, і можливості. Ризики у тому, що це дозволяє російським корупційним схемам запруднювати Європу — від нерухомості у Лондоні до офшорів на Кіпрі. Але це може і допомогти чинити тиск на російських посіпак, близьких до Кремля, оскільки більшість їхніх статків знаходяться у європейських банках і можуть опинитися під санкціями.
— З холодною війною розібрались. Головне питання, чи може все це перерости у війну «гарячу»?
— Для мене є неможливим прямий конфлікт між Росією та НАТО. Адже у випадку використання ядерної зброї відбудеться взаємне знищення. Головне питання — це ставлення Москви до України. Чесно кажучи, я не думаю, що повномасштабне вторгнення є ймовірним. Проте нарощування дестабілізації за допомогою різних каналів, таких як кібератаки, корупція, пропаганда, є справді вірогідним. А також демонстрація сили, щоб спробувати підштовхнути Захід до великих переговорів щодо майбутнього безпеки Європи на російських умовах.
