«Вдихай життя», «Завжди мрій», «Цінуй моменти», «Щиро посміхайся» — цими довоєнними табличками у дворі однієї зі шкіл, зустрічає кореспондента Chas News Буча, місто, яке одним з найперших в країні зазнало жахи російської навали. Російські війська оточили місто 25 лютого, на другий день повномасштабного вторгнення.
Зараз вулиці Бучі та Ірпеня потрохи оговтуються від російської навали. Тут вже немає спаленої військової техніки. Нічого не говорить про те, що ще зі два місяця тому на тротуарах лежали трупи розстріляних та вбитих осколками людей. Натомість квітнуть бузок і рожеві каштани, а по колишній братській могилі біля Церкви Святого Апостола Андрія Первозванного неквапливо прогулюється рудий кіт.
Про запеклі вуличні бої нагадують здебільшого зруйновані приватні будинки по вулиці Вокзальній. Так само, як і в Ірпені, огорожі із тонкого металу перетворилися на решета, а у бетонних парканах утворилися пробоїни, через які де-інде визирають плодові дерева.
Вцілілі
Під час прогулянки по Бучі мене супроводжує поетеса Богдана Гайворонська — переселенка із Луганської області. Вона дивується своїй долі — утекла від війни, але та її наздогнала і під Кивом.
Коли у передмістях Києва почалися бойові дії, Богдана переїхала до Хмельницької області, тепер же повернулася назад. Поетка показує вузьку і душну комірчину у квартирі — «стратегічну», як каже вона. В ній вона пересиджувала танкові бої.
Коли на початку березня зникли світло, вода і газ, вона пішки дійшла до Ірпеня. Пригадує — поставила чайник зігріти окропу, а потім відчула якийсь імпульс, взяла рюкзак із документами і найбільш необхідними речами та пішла в Ірпінь. «Запасалася найбільше водою, але вона не знадобилася», — згадує Богдана.
Якийсь час вона жила у знайомого, але невдовзі росіяни розбомбили сусідню новобудову. «Коли ти поруч із людьми, то воно ніби й нічого. Немає води і газу, то готуємо борщ на багатті, спілкуємося із сусідами», — пригадує поетеса.
Восьмого березня вони змогли евакуюватися із Ірпеня до Києва.
У Бучі в Богдани залишилися квіти. Але не всі вони дочекалися господині. Вижили лише бегонія, фікус і «грошове дерево». Те, що останнє вижило, поетеса вважає хорошою прикметою — вважають, що воно притягує добробут.
«Не все так однозначно»
Біля вокзалу у Бучі вже працює ринок. Богдана дивується, що тут зараз стільки людей і звичний ритм життя — коли вона полишала місто, все було геть було пустим.
Йдемо далі. З вікна однієї із розбомблених квартир на вулиці Водопровідній нам скаржиться жінка — попри те, що пообіцяли відновлення пошкодженого житла, ніхто цим не займається. Ходила в ЖЕК, але нічого не домоглася, в хаті після вибуху безлад, а двері не зачиняються.
— «Я сама військова, прапорщик. Мій син Сергій — колишній учасник АТО, повернувся з пораненням. У військкоматі написали — «частково придатний». Коли ці сюди прийшли, я ховала його документи, аби хоч не побачили. Його забрали, тримали біля дитсадка, повністю роздягнули, але відпустили — це було 26 лютого. Він врятував мене, мою маму і мого брата — показав, як тримати руки піднятими — ми так з піднятими до гори руками і вийшли до наших. Він ще багатьох так вивів. А потім ми пішки йшли до Києва», — плаче жінка.
Почувши наш діалог, до нього з балкону на першому поверсі долучається смаглявий чоловік зі східним акцентом. На диво, навіть переживши жахи окупації, він тримається думки, що «не все так однозначно».
— «А хто це зробив! Це не росіяни зробили! Це наші сюди стріляли!» — кричить він.
— «Ну так тут росіяни стояли. Їх же треба було вибити звідси. Інакше вони б всіх вбили, або відправили у сибірські концтабори», — намагаємося пояснити йому.
— «А хто розв’язав цю війну?! Хіба не Ющенко розв’язав цю війну!» — вигукує чоловік.
До чого тут Ющенко — не зовсім зрозуміло, але ми ще намагаємося якось утихомирити прихильника «русского мира».
— «Хіба по вас наша армія стріляла, поки сюди не прийшли росіяни?» — питаємо ми.
Чоловік замовкає і йде до квартири. Діалог не склався.
Життя повертається
Ми доходимо до кінця Бучі, переходимо річку, і опиняємося в Ірпені. Доходимо до згарища, яке колись було ТЦ «Жираф». Саме тут відбувся один із найбільших відомих танкових боїв за цю війну, коли 10 українських танків знищили численну російську колону бронетехніки.
Далі — Центральний будинок культури. Одна зі статуй біля входу – мати із немовлям на руках. На простягнутій дитячій руці вибухом відірвало пальчики. Так само не поталанило і статуї мами із немовлям і в районі нових житлових комплексів «Синергія» та «Фортуна». Ці новобудові заселені в основному молоддю, яка працює в Києві. Тут теж тривали запеклі бої — росіяни продавили важкою технікою огорожі та використовували ЖК із 15-поверховими будинками по периметру як неприступні фортеці. Внаслідок боїв у більшості квартир пошкоджені чи вибиті вікна, деякі 5-поверхівки вигоріли вщент. Окремі знищені квартири у красивих нових багатоповерхівках нагадують рани — ніби хтось вирвав шматок плоті у величезної живої істоти.
— «У нас у квартирі ще нормально — лише вікна вибило. То нічого, поки тепло, то заклеїмо та й можна жити. А ось у дві сусідні квартири міни влучили через дах, хоча і не розірвалися. Якби був вибух, то від квартири нічого не лишилось би. В одній із квартир міна застрягла носом в ортопедичному матраці. Сказали, що якби врізалася б у бетон, то квартири не було б», — розповідає Олексій, мешканець ЖК.
— «Мене взагалі лише колона перед дверима під’їзду врятувала, — пригадує ще один мешканець, Володимир. — Коли впала міна, я стояв якраз за дверима, збирався виходити. Колона прийняла на себе більшість осколків, — чоловік показує на вирву у бруківці».
Відео російських мародерів, що грабують ломбард, стало своєрідною гордістю мешканців, які його зняли під час окупації, незважаючи на ризик розправи
«Пам’ятаю, іде бій, міни літають, а ми з товаришем бігаємо по двору, вентилі газу на трубах перекриваємо. Одна міна поруч зі мною розірвалася. Якби туди не відскочив, то був би мені кінець», — показує Володимир на невисокий декоративний кам’яний паркан, зведений вище «нульового» поверху. Чоловік розповідає, що має півторарічну дитину. На початок війни дружина вдруге була вагітна, але через хвилювання втратила дитину — на щастя, саму жінку вдалося врятувати.
Мешканці показують відео, як окупанти намагаються зламати двері ломбарду, який знаходився на території ЖК. «Потім їздили на велосипедах по двору. Мабуть, у ломбарді їх і познаходили», — розповідають чоловіки.
Однак, як в Ірпені, так і в Бучі люди не опускають рук — лагодять пошкоджене майно і намагаються жити далі.
