Цю колонку під назвою «Зброя для України» Ребекка Хармс написала для німецького видання Тhe Рioneer. В ній вона критикує офіційний Берлін за непослідовність у підтримці України та небажання надавати нам зброю для захисту від російської агресії.
Chas News з дозволу автора публікує переклад тексту.
Багато років Україна отримувала дуже сильну підтримку з Німеччини.
Економіка, культура, наука, освіта, екологія, енергетика — важко назвати сферу, яка обійшлась без підтримки Німеччини. Починаючи з 2014 року, Майдану, окупації Криму і війни проти України, співпраця надзвичайно посилилася. Українське громадянське суспільство і політики у Києві й регіонах могли бути впевнені у підтримці Євросоюзу, а особливо Берліна, протягом складного періоду, коли попри війну треба було запустити амбітні реформи.
Поки голова Ради Європи запевняє, що підтримка санкцій проти Росії є непорушною, багато німецьких політиків, дипломатів, держслужбовців, експертів з питань юстиції і охорони здоров’я, промисловості, артисти і члени громадянського суспільства були активні в Україні. Допомагали пораненим солдатам, сиротам і внутрішньо переміщеним особам. Коли мова зайшла про боротьбу із корупцією, просування децентралізації і реформування кам’яновугільних регіонів, Німеччина стала одним з найнадійніших партнерів України.
Не секрет, що є й питання. Розчарування мінським процесом, скептицизм Німеччини щодо можливого вступу України в ЄС, вето на вступ України до НАТО, відданість ідеї запуску «Північного потоку-2» і віра у те, що на Путіна можна покладатися. І водночас переконання, що український президент і уряд не завжди виконують свої обіцянки. Квола судова реформа в Україні говорить багато про що. Але, незважаючи на це, німецько-українські відносини продовжують покращуватися. Те, на якому рівні вони перебувають, видно зараз.
Україну оточує найбільше військове угрупування з часів холодної війни. З його допомогою Росія погрожує Києву і шантажує Захід. Новий федеральний уряд Німеччини все ще намагається знайти якісь відповіді на старі питання міжнародної кризи.
Бажання знайти політичні рішення за допомогою дипломатії та переговорів є першорядним. В цьому немає нічого дивного чи неправильного. Але прірва між цим бажанням і реальністю зростає, якщо в Німеччині занадто багато уваги приділяється Росії, навіть зважаючи на гостре протистояння. Вимоги Путіна, які він підкріпив сотнею тисяч солдатів і гігантським арсеналом зброї, ідуть у розріз із міжнародним законом, порядком і нормами, на яких базується мир у Європі.
Кремль і його ЗМІ сфабрикували інформацію, нібито НАТО оточує Росію і розробляє сценарій нападу на неї. Вони лякають росіян примарою загрози від України та Заходу. Саме за допомогою великої брехні про «ворогів Росії» Путін намагається зробити свій режим знову більш стабільним. Якщо Німеччина проковтне брехню і шантаж із використанням військових сил. Пропозиція фінляндизації України, питання про політику «відкритих дверей» або членство в НАТО є виправданням для путінської агресії. Соромно зараз звинувачувати Україну і країни Балтіїї в тому, що вони шукають у НАТО захисту від агресії колишніх колоніальних сил. Недостатньо говорити, що Путін «брязкає шаблею» і що ні Україна, ні НАТО не є загрозою для Росії.
Підхід «нікому з тих, хто хоче переговорів із Росією і прагне миру, не дозволяється постачати зброю до України», який став головною точкою зору в Німеччині, не лише принижує українців. У Вашингтоні, Таллінні, Гаазі, Лондоні, Парижі і Варшаві це сприймається як образа. Люди чують, що Берлін не просто каже «Жодних поставок зброї», а що Берлін повторює пропаганду Путіна про Україну, бо німецьке небажання вдаватися до військового стримування заходить надто далеко.
Усі, хто відвідував солдатів на фронті на сході України або бував у госпіталях і бачив постраждалих від обстрілів і мін, знає, наскільки шоломи і спеціальні госпіталі, які зараз поставляє Україні Німеччина, є важливими.
Стримування також включає санкції, і я сподіваюся, що у випадку нового нападу на Україну їх не почнуть лише обговорювати, а що вони вже будуть напоготові. Економічні санкції, які мали б працювати, коштують дечого, і є певна ціна, яку мають заплатити ті, хто їх накладає.
Факт того, що введення в експлуатацію «Північного потоку-2» є невиправданим навіть без нового нападу на Україну, повинні визнати у Берліні. Тим паче після того, як Вашингтон утримався від санкцій. Німеччині ще треба зрозуміти, що кращі умови для нападу на Україну в подальшому будуть створені за участі Німеччини і двох «Північних потоків». Зважаючи на те, що Путін хоче використати свою сировину як політичний інструмент для ескалації, ми маємо подивитися на німецьку й європейську систему енергопостачання і наново її убезпечити. Аби санкції були ефективні, вони мають включати також сектори енергетики і сировини.
В окупаціях частини Молдови, Грузії, а віднедавна і України географія не є вирішальним фактором. Україна продемонструвала надзвичайну готовність відділитися від Росії, і через це почалася війна і всі проблеми молодої демократії. Бажання свободи є заразним і хитає не лише силу Лукашенка у Білорусі, але й бездоганну автократичну систему Путіна. У Білорусі сьогодні багато політичних в’язнів. Росія зробила опозиційних лідерів і критиків Путіна ворогами держави. Багатьох із них переслідують, саджають до в’язниці і навіть вбивають. Посилення внутрішнього терору і сила, якою погрожують Україні, це дві сторони однієї монети.
Вже вісім років українці страждають від того, що Путін веде запеклу боротьбу із тріщинами у своїй системі. Багато хто з українців дивиться зараз на Німеччину з розчаруванням. Країні, яка стільки зробила, аби відірватися від Росії, не просто відмовляють у бажанні отримати зброю для оборони. Є сумніви у західному шляху України і в тому, що вона повинна належати до того ж альянсу, що й Німеччина. Воля відстояти цей шлях розглядається навіть як загроза Німеччині.
Виклики, які ставить ця криза з Росією, величезні. З ними можна впоратися лише, якщо Захід буде об’єднаним. Наявність двох переговорних столів і багато «човникової дипломатії» не є поганими показниками, якщо оцінки ситуації і цілі переговорів збігаються.
Якщо Німеччина збирається і надалі грати роль надійного лідера, то треба не тільки говорити з Росією, але також довіряти й іншим союзникам, зокрема Україні. Вкрай сумно від того, скільки речей, побудованих між Берліном та Києвом, зараз перебувають у хиткому становищі.
