Бездарі. Дно. «Крєпкіє хазяйственники»

На початку двохтисячних працювати економічним журналістом було вкрай нудно. Економіка росла як тісто на дріжджах, майже нічого поганого не відбувалося, а з хорошого сенсації не зробиш. Тому доводилося писати про різні нецікаві речі — як українські олігархи стають найбагатшими людьми Європи, західні інвестори змагаються за вітчизняні банки та заводи, а пересічні українці беруть іпотеку на другу квартиру та купують собі третє авто. Звичайно ж, нове, з салону. Тоді про євробляхи та «битки» ще ніхто не чув.

Трохи тримали у тонусі лише рейдерські захоплення, корупційні скандали у податковій та вбивства підприємців.

Перші ластівки краху

Цікаво стало у 2009-му, під час світової кризи. Тоді західні банкіри задумалися, навіщо віддали мільярди доларів за українські банки зі сміттєвими активами.

Вітчизняні бізнесмени швидко навчилися рахувати гроші і зрозуміли — їм не потрібна така кількість неефективного та лінивого офісного планктону. А офісний планктон, втративши роботу, з’ясував, що, коли отримуєш зарплату у гривнях, брати доларовий кредит — погана ідея. Та й взагалі, три автівки водночас людині не дуже потрібні.

Потім стало ще цікавіше — Росія почала блокувати імпорт продукції українського машинобудування. Заводи, битви олігархів які раніше не сходили з перших шпальт, стали нікому не потрібні. Всі якось несподівано зрозуміли, що це лише купа металобрухту.

Ну а далі Революція гідності і війна... Працювати у журналістиці стало надзвичайно цікаво, але про те, що зараз відбувається у країні, всі знають і так.

Пригадую все це, адже випадково наткнувся на відео, яке зробив Youcontrol — про те, як змінювалися обсяги і структура українського експорту з 2001 року.

 

З наведених цифр зрозуміло, чому падіння української економіки, Майдан і шокова девальвація гривні при економіко-політичній моделі держави, що існувала на той час, були неминучі. Як і те, що довели нас до падіння, саме «крєпкіє хазяйствєнніки» та червоні директори.

Ті ж, рештки яких зараз намагаються повернутися до влади та волають про «соросят» та грабіж України транснаціональними корпораціями.

А щоб стало ще зрозуміліше, раджу порівняти цифри з відео ще з одним графіком: цін на нафту по роках.

 

Тоді стає абсолютно зрозумілим, що дякувати за добробут двотисячних ми повинні саме високім цінам на нафту у світі. Ну і ще трохи — росіянам, які довго не могли відмовитися від продукції українського машинобудування. Але аж ніяк не керманичам української держави.

Поясню трохи докладніше. Український експорт на початку століття, головним чином складався з двох частин: сировина та машинобудівна продукція. Ключовим торговим партнером була саме Росія. Решта — так, приємний додаток, не більше того.

Ось простий принцип. Підвищуються ціни на нафту — ростуть ціни на більшість commodities. Падає вартість «чорного золота» — падає все. Інакше не буває.

Паралельно з цінами на нафту росла російська економіка. Вона потребувала все більше сировини і промислового устаткування, яке самостійно росіяни не могли побудувати.

Хоча дуже хотіли. За часів СРСР більшу частину машинобудівних заводів та дослідних інститутів, які розробляли для машинобудування технології, побудували саме в Україні. Так було зручніше — близько до сировини та джерел енергії.

Все своє

Росії, щоб створити власні машинобудівні технології та втілити їх у життя, знадобилося 20 років. Бачили, як стрімко експорт у РФ почав скорочуватися з 2011 року, якраз у розквіт правління Януковича? Саме через це — росіянам більше стали не потрібні українські ракети, вагони та ядерні реактори. Вони навчилися їх робити самі. А потім впали ціни на нафту. І як любив приповідати Леонід Кравчук, «маємо те що маємо».

Ось і все українське економічне диво та причини нинішнього падіння. Ніякої конспірології. Є лише тупість або пофігізм «хозяйствєнніков» та червоних директорів. Які не розуміли елементарних засад економіки — глобальних циклів зростання та падіння і того, що росіян вкрай дратує залежність від України і вони роблять все можливе, аби якомога скоріше від неї позбутися.

А може і розуміли, але їм було байдуже — собі на життя вони заробили за ці роки. У будь якому разі, навряд чи ці люди здатні запропонувати реальний вихід з ситуації, до якої самі країну і довели.

Більш цікаве питання — що нам робити далі? Перш за все, зрозуміти, що так як було колись, більше не буде. Ніколи. На які б ми політичні поступки у відношенні Росії не пішли, не стане Путін знову купувати українські вагони та промислове устатковання. Повторюся — вже є свої потужності. Достатньо подивитися на дружню до Росії Білорусь: у них теж експорт технологічної продукції зав’язаний на РФ, і продавати туди стає з року на рік складніше. Саме тому у Білорусі робочі великих підприємств, які ще 10 років тому повністю підтримували Лукашенко, зараз вийшли на протести проти нього — зарплати не ростуть, а соцстандарти погіршуються.

Тому нам варто припинити будь-яку підтримку морально застарілих підприємств, у тому числі квазіринкову — через привілеї у закупівлі енергоресурсів і преференції для них у держзакупівлях. Звичайно, така ідея дуже не сподобається їхнім власникам і зі всіх телеканалів будуть волати про розвал країни.

Але залишитися у живих повинно лише те, що здатне жити без підтримки зі сторони. Так, тих що вижили, буде небагато. Аграрії, добувна промисловість, трохи машинобудування. Але природа не терпить порожнечі. Коли підуть з життя перестарілі гіганти, решті буде куди рости. Бачили на відео, як стрімко зріс наш експорт до Китаю чи Німеччини? Ніші є. Значить з’явиться можливість їх заповнити. І за 20 років ми отримаємо конкурентну промисловість. Не гірше, ніж у Польщі, або Словаччині, які вже давно пройшли цей шлях.

Головне, щоб натуральним процесам не заважали. Саме цей момент — найбільш складний і непрогнозований, бо повністю лежить за межами економічного дискурсу, в якому є хоч трохи логіки, математики та здорового глузду.