«Мені не вистачило грошей на Бердянськ, тому я поїхав у відпустку в Туреччину / Грузію / Хорватію…», — приблизно такий зміст трендових відео у TikTok, де користувачі діляться роликами свого відпочинку за кордоном.
Неймовірно, але факт: за час закритих кордонів, коли Україна виграла лотерейний квиток на розвиток внутрішнього туризму, вона примудрилася ним не скористатися.
Сфера туристичних послуг залишилась такою ж, як і до карантину, — дорогою, неякісною, недружньою. Українці, отримавши змогу їздити на відпочинок за кордон, вже не повертаються на вітчизняні курорти в Україні. Запевняють: тут брудно, погано і хамовито.То чи зможе наша країна повернути своїх мандрівників назад? І що для цього потрібно зробити?
Чому українці не обирають відпочинок в Україні
Те, що сервіс в Україні на порядок гірший, ніж у інших країнах, які пропонують морський туризм, очевидно всім, хто хоч раз відпочивав за кордоном. Наша країна не дружня до своїх відпочивальників, сервіси на пляжах якщо і є, то платні, а самі пляжі — брудні, як і вода, та захаращені.
Згідно з рішенням Одеської міської ради, яке прийняли ще у 2007 році, 30% місця на приватних пляжах має лишатися безкоштовним. Втім, за даними УНН, цієї норми не дотримуються: оренда місця під сонцем на пляжі у 2021 році коливається від 200 грн до 1,2 тис. грн, а безкоштовна третина лишилась тільки на папері.
Платні пляжі — це щось нечуване для, наприклад, Хорватії. Справді, у деяких морських країнах можна орендувати шезлонг як додаткову опцію відпочинку, але платні послуги ніколи не витісняють можливостей безкоштовного дозвілля. Звісно, я не можу судити про геть усі морські узбережжя. Та можу сказати стосовно Мексики, Хорватії, Болгарії, Чорногорії, Іспанії та Італії. Але певні світові тенденції прослідковуються навіть на такій обмеженій вибірці.
Валентина Гембік, директор туристичної фірми Travel Salon, не може приховати обурення, згадуючи свої відвідини пляжу в Одесі:
«Не може коштувати шезлонг в Одесі в Beach Club 500 грн! А на Лазуровому березі Франції в Ніцці — 15 євро (і це набір: шезлонг, парасолька і матрац). І воду з вашої сумочки нахабно не виймають, як це роблять охоронці на вході на пляж в Одесі». Відібрати воду у відпочивальників, аби вони купували її на приватному пляжі — ще одна туристична атракція або українська «фішка».
Бруд на пляжі — окрема тема. Згідно з Державними санітарними нормами та правилами утримання територій населених місць, пляжі мають прибирати власники й балансоутримувачі. Власники, якщо й прибирають, то роблять пляж платним. Якщо ж пляж безплатний, то, скоріш за все, брудний.
І не лише пляж. Згідно з інформацією від Центру громадського здоров’я МОЗ, фахівці якого у серпні минулого року брали проби з морської води на пляжах, 20,7% проб води не відповідають вимогам стандарту на мікробне забруднення та 25,7% не відповідають за хімічними показниками. Окрім недружності пляжів, українців жахають ще й ціни, які часто вищі за європейські. На фактор невідповідності співвідношення «ціна — якість» вказують майже всі, хто висловлюється на підтримку відпочинку за кордоном.
Журналістка Дар’я Бура ділиться спостереженнями:
«Три роки поспіль відпочивала в різних областях нашої країни на морі. Я била себе в груди і доводила всім, що в Україні — своє море. Якщо ми будемо туди їздити — наші курорти почнуть розвиватись. Але цього року не хочу. Я платила такі гроші за готелі і дорогу, за які могла б відпочити на all inclusive в Туреччині. Проте наші власники готелів взагалі не хочуть покращувати умови і прагнути до кращого. Їсти зранку пісні макарони з сарделькою чи готувати самій протягом усього відпочинку? Який це тоді відпочинок? Йти 15 хв. до пляжу, а потім бігати назад, бо там немає туалетів — таке собі задоволення. Виносити власноруч сміття з номеру, і жити тиждень в кімнаті, яку не прибирають?».
Ветеран і народний депутат Яна Зінкевич розповідає, як обирала відпочинок у готелі, де були б зручності для людей з інвалідністю:
«Шукали на цей рік варіанти відпочинку у п'ятизірковому готелі з системою all inclusive. Знайшли такий в Одесі — називається «Немо». Для групи з 5 людей (з них одна дитина 4 років) на 7 днів вартість склала 130 тис. грн. З огляду на такі ціни наша група вирішила полетіти в Грецію, де значно дешевше (і це переліт, їжа, проживання, трансфер до готелю)».
Валентина Гембік підтверджує, що ціни на відпочинок в Україні не йдуть у порівняння із закордонними:
«Не може коштувати Затока 2,5-3 тис. грн за добу без харчування з брудним пляжем! А ціни такі є, і навіть вищі. Натомість є Туреччина та Єгипет, де навіть за менші гроші можна отримати чисте море, смачну їжу та хороший номер як мінімум зі сніданком. А якщо ми полетимо за 2,5-3 тис. грн на добу (а це $100-$130) — взагалі буде чудово! Плюс літак, трансфер, страхування і точно безкоштовні лежаки та їжа на пляжі і в готелі, що включена у вартість відпочинку!».
Сергій Вікарчук, власник туристичної агенції TourClub, пояснює дорожнечу українського відпочинку ментальністю, а також тим, що українці до кінця не розуміють, як воно має бути. Він теж не втримується, щоб не порівняти ціни:
«Переліт до Туреччини займає 2,5 години на літаку, а на авто до півдня України треба їхати 8-11 годин у задусі, поганими дорогами. У Туреччині повний пакетний тур в непогані тризіркові готелі обійдеться у 8 тис. грн. на тиждень (і в ці гроші входить переліт, трансфер, проживання із харчуванням на «все включене», страхування) на одну людину. А у нас в сараї (кімната на дачі, де до пляжу від 900 метрів) — тільки проживання на тиждень у ці ж кошти вийде».
Фахівці пояснюють відсутність зростання рівня сервісу і зниження вартості відпочинку тим, що доки існуватиме попит — буде і пропозиція.
«Багато людей ще не мають з чим порівнювати, тому не знають, що у нас немає сервісу, клієнтоорієнтованості і гостинності, і їздять за звичкою на наші курорти, де ціни завищені», — пояснює Сергій Вікарчук.
З ним згодна і редактор сайту UA-Travels Наталя Михальченко:
«Більшість туристів, які до пандемії самостійно чи за допомогою турфірм відпочивали за кордоном, особливо на курортах, не ризикують виїжджати за межі України і користуються тим сервісом, що є. Який, у свою чергу, користується цією ситуацією, намагаючись ще більше заробити. Навіть не за сезон, як раніше, а за лічені тижні між карантинами. Плюс обмеження впливають на будівництво, оновлення обладнання, запровадження нових послуг: не всі готові вкладати в це гроші, адже невідомо, коли інвестиції окупляться».
Чому українці продовжують їсти цей «кактус»?
Здавалося б, покарання гривнею могло б привести до тями надавачів туристичних послуг. Проте значний відсоток туристів все ж лишається відпочивати в Україні. Як виявилося — з різних причин. Найчастіше — тому, що думають, ніби за кордоном дорожче. Існування цього міфу в головах українців підтверджують і Сергій Вікарчук, і Валентина Гембік.
Та відпочивальники не погоджуються:
«Я знаходжу проживання по 200-250 грн на день (за нас обох з донькою), плюс дорога потягом», — розповідає киянка Олена. — «Вже третій рік поспіль їздимо у Хорли і вони прекрасні. За кордоном точно дешевше не вдасться знайти. Коли маю трохи більший бюджет — їду в Болгарію, у Варну, знімаю квартиру. Торік за такі ж гроші, як у Варні, знімала убиту квартиру з тарганами в Одесі. Але: вартість дороги до Болгарії все одно непідйомна — от зараз (ми в Україні) 18 днів живемо за вартість проїзду».
Серед решти причин найпоширеніша така: поїздка за кордон лякає. Чи то мовним бар’єром, чи то невідомістю, чи то страхом перед логістичними труднощами. У частини людей просто немає паспортів. Станом на кінець 2019 року закордонний паспорт мали 14,2 млн українців.
Часто поїздки на відпочинок у межах України стають вимушеними, бо нема куди діти домашніх тварин, є страх, що за кордоном захворіє дитина або нема змоги тимчасово лишити бізнес чи роботу. Але є і ті, хто обирає відпочинок в Україні цілком свідомо.
Світлана Гнилозуб розповідає:
«Два роки тому мені так сподобалося на Арабатській стрілці, що тепер хочу лише туди. Там, окрім теплого і чистого моря, є ще лікувальне гаряче джерело, в якому температура води іноді сягає 60-65 градусів, озеро Сиваш з лікувальними грязями і ще багато чого. Тобто це відпочинок для тих, кому нудно ввесь день валятися на пляжі, і хто реально хоче оздоровитися. А ще дуже багато різноманітної риби на пляжі і на базарі, чого і близько нема на чорноморських курортах. У місцевих магазинах ціни такі самі, як і в Чернівцях, місті, де я живу».
Блогерка та журналістка Аліна також їздить на українське море:
«Ну, насамперед це недорого. All inclusive тут не отримаєш, і, якщо є умовно тисяча баксів, краще її витратити на іншу країну. Але у нас можна відпочити і за 3 тис. грн і буде о’кей. А я саме заощаджую гроші для інвестування та купівлі житла. У нас є не надто популярні місця та напрямки, типу Кінбурнської коси, Бердянська, Южного (це про моря), і відпочинок на морях класний. Звичайно, треба знати місця і місцевих, але коли знаходиш, це топчик. Україну бачиш зовсім з іншого боку, куди там закордонним поїздкам. До того ж, я жила в Італії, мене важко здивувати закордонним морем, сервісом абощо».
Аліні подобається відпочивати в Україні, але каже, що за умов, коли гроші не треба заощаджувати, їхала б скоріше в Калабрію, ніж у Бердянськ.
І все ж, чи є надія?
Ті, хто полюбляє відпочивати в Україні, кажуть — треба знати, куди та до кого їхати. Хороший сервіс є, просто «треба знати місця».
Наталя Михальченко переконана, що туризм поза популярними напрямками в Україні дуже дружній та перспективний:
«Екосадиби, сільський туризм, гастротури на ферми та поля, нові вело- та пішохідні маршрути, прокат каяків та сапбордів, фотолокації, бьордвотчинг — зараз всі ці напрямки на підйомі і ось тут дуже багато цікавих пропозицій, адекватні ціни, сучасний підхід до просування продуктів».
Щодо морського відпочинку Михальченко висловлюється теж доволі оптимістично:
«Є багато тих, в кого гарні пропозиції та сервіс, але дуже маленький відсоток користувачів вміє, по-перше, відшукувати цікаві саме їм пропозиції, по-друге, привчені давати позитивний фідбек. Через це негативних відгуків велика кількість, а інших — навпаки. По-третє, бізнеси не звикли продавати через соцмережі, навіть притомний сайт-візитівку мають далеко не всі. Хто цим не нехтує — ті в топі. І поки що це маленький відсоток гравців».
Леся Москаленко, співзасновник видавничого дому «Мандри», що вже багато років відслідковує туристичну сферу в Україні теж помічає позитивні зміни, хоча й налаштована критично:
«Позитивні зміни є. Особливо на Заході України, де досить великий вибір курортів і готелів високого рівня. Морське узбережжя розвивається повільніше. Якось традиційно всі, хто мали більші фінансові можливості, їздили до Криму, тож решта регіонів морської України не особливо мали мотивацію розвиватися, нарощувати інфраструктуру (за винятком хіба що Одеси). Це були варіанти для біднішої категорії курортників. Досі у багатьох помешканнях не можна розрахуватися карткою, циркулює лише готівка. Ну і часто ці помешкання далекі від уявлення про затишні апартаменти з «повним фаршем», які можна орендувати на європейських морських курортах. Що заважає туризму? Наші дороги, наші ціни і сміття. Гарні дороги — вже половина успіху. Якщо до прекрасної туристичної цікавинки треба їхати пів дня вбитою дорогою, значить, її можна викреслити.
Ціни на розміщення в Україні неадекватно високі. По-перше, власники хочуть відбити все вкладене з прибутком зразу, по-друге, корупційна складова. Треба дати усім хабара, а отже, все це відбивається на ціні. Буває, що відсутня конкуренція, попит великий і як результат — завищені ціни».
Замість висновків — просто замальовка
Повертаюся після двотижневого сімейного відпочинку в Хорватії. Їздили інтенсивно, змінюючи локацію що два дні. Мешкали у найдешевших знайдених через букінг апартаментах, у ціновому сегменті 40-50 євро на добу на чотирьох. Апартаменти з найдешевшого сегменту справляли на мене неабияке враження: окремі кімнати для дорослих та дітей, повна «начинка», хороша локація. Частенько — компліменти від господарів у вигляді молока, соку, кави, навіть вечері. Можливість випрати речі, готувати їжу. Тераса, сад, паркінг. Кожен переїзд у нові апартаменти викликав щирий захват у моєї сім’ї.
І ось, повертаючись до України і шукаючи місце ночівлі в останньому проміжному пункті на шляху додому, я, напевне, надто розслабилася в Європі.
Алгоритм дій був той самий: найдешевша пропозиція з апартаментів на букінгу. В обраних у Чернівцях апартаментах обіцяли вай-фай, кухню, ванну і розміщення чотирьох людей за 39 євро. І ось, після 10 годин за кермом та проходження кордонів трьох країн, я в’їжджаю у дворик за адресою апартаментів.
«О котрій завтра виїжджаєте?», — замість «Добрий вечір!» гукає мені у відчинене вікно автівки господиня. Я відповідаю. Ми паркуємось.
Не встигаю вийти з машини, як господиня просить скасувати бронювання на букінгу. Я, надто причмелена, щоб зрозуміти, в чому каверза, чомусь думаю: «Напевне, у неї є ще якісь не занесені в систему апартаменти і вона хоче, щоб у людей була можливість бронювати далі» — і скасовую.
Господиня через абсолютно темний під’їзд веде нас до «апартаментів», які виявляються чимсь подібним до кімнати у гуртожитку. Розчаровано не знаходжу очима не те що кухню, а навіть чайника, щоб нагріти воду! У цей час господиня повідомляє моїм дітям, що інтернету у них «саме сьогодні» немає, а ще вона рекомендує нам помитися до 22-ї, бо потім усю воду відключать.
Цікавиться, чи потрібна моїм дітям постільна білизна на спільний на двох хлопців диван (так, наче ця опція не за замовчуванням для чотирьох людей!), і нарешті йде.
І ось ми лишаємося у крихітній кімнатці гуртожитку, без кухні, без чайника, без інтернету, за 40 євро / ніч, навіть без шансу лишити негативний відгук на букінгу, надто виснажені переїздом, аби шукати щось інше…
І я думаю: «Ласкаво просимо додому!».
