Зауважив прикметну закономірність: тільки-но у світі відбувається відносне фінансове потепління, МВФ одразу стає непотрібним навіть таким нестабільним країнам, як Україна. Спробую продемонструвати, чому це геростратова логіка.
Світовий інвестиційний бізнес базується на системі оцінки ризиків. Інвестфонди мають у розпорядженні сотні мільярдів доларів і вкладають ці кошти по усьому світу. Левову частку – в надійні, хоча й низькоприбуткові, інструменти. Але невеличкий обсяг спрямовують й у проблемні країни, які, втім, дають хорошу прибутковість. До таких традиційно належить й Україна.
Зірвати запобіжник
У випадку з розвиненими країнами, щоб обґрунтувати перед акціонерами рішення вкласти гроші у їхні активи, інвестбанкіри беруть до уваги оцінки світових рейтингових агентств — Moody’s, S&P, Fitch. А от для країн, чий рейтинг нижче інвестиційного, основним сигналом є саме співпраця з МВФ.
Якщо МВФ працює з країною, можна вкладатись. Не працює – тримай кишеню на замку, навіть не наближайся… Так працює система, допоки не починається кількісне пом’якшення і запобіжники до ризиків зникають.
Інвестфонди, висолопивши язика, шукають, куди ж «припаркувати» кількасот додаткових мільярдів доларів, що впали як сніг на голову. За кількісного пом’якшення усі ліміти, навіть щодо важкохворих країн, кардинально розширюють. Якщо раніше портфельний менеджер отримав би по шапці, бо вклався у безнадійну країну без МВФ, то в ситуації з «потеплінням» він отримує прочухана саме за зворотне — що досі нікуди не прилаштував зайву ліквідність.
За такої ситуації МВФ раптом стає непотрібним — мовляв, самі впораємося. Зберемо народне золото на Майдані, як у фіналі відомого ситкому, й упораємося…
Саме такий-от кураж відчули українські урядовці в останні кілька місяців. Можеш робити все що завгодно — гроші нам все одно позичать. А якщо поталанить, то й МВФ оголосить про початок місії — байдуже з яким результатом.
Але є одне «але»… Українська сторона вже накоїла більш ніж достатньо, щоб заробити «червону картку». Наведу бодай декілька найкричущих порушень, за які ми маємо всі шанси остаточно пособачитися з фондом:
— втручання у роботу НБУ і заміна його керівництва лише з тої причини, що інфляційне таргетування не дозволяло Банковій штучно здешевити кредити;
— масштабна емісія гривні, чого новий голова НБУ божився не робити за жодних умов;
— рішення Конституційного Суду щодо незаконності призначення керівника НАБУ;
— скасування електронних декларацій;
— сумнівна комісія з відбору нового антикорупційного прокурора;
— зрештою, повернення регулювання тарифів на природний газ і ще бозна-які результати аудиту «ковідного» фонду.
З таким списком «досягнень» домовитись з МВФ неможливо у принципі. Але цього наразі українському уряду й не потрібно. Головне, щоб чемний МВФ не робив гучних заяв, а ми, зі свого боку, повторювали мантру, що не уявляємо життя без нього.
Керувати по-азірівськи!
Як довго це може тривати і до чого призвести? Ідентична ситуація склалася у 2011—2013 роках, коли на тлі кількісного пом’якшення команда Януковича перевела співпрацю з МВФ у режим «продуктивного діалогу». Тобто нічого з обіцяного не виконували, але й доцільність співпраці не заперечували…
Тоді останню позику Україні МВФ видав у грудні 2010 року. Подальші три роки Мінфін цілком успішно розміщався на зовнішніх ринках попри те, що країна плавно дрейфувала назустріч економічній катастрофі.
Свято дешевих грошей закінчилось у травні 2013 року, коли Бен Бернанке, очільник Федерального резерву США, оголосив про плани згортання програми кількісного пом’якшення. На той момент Україна наближалася до президентських виборів і про жодні конструктивні зміни не могло бути мови.
Іншими словами, і повернути МВФ неможливо, і доступ до ринків раптово зник. Це спричинило до відчайдушного пошуку зовнішнього фінансування, щоб втримати ситуацію до президентських виборів. Далі — ви знаєте… Кошти на наше лихо таки знайшлися — у Москви. Проте, на відміну від МФВ, Кремль позичав їх винятково на «феодальних» умовах. А в Україні з таким васалітетом не ладні миритися, що й підтвердили події Революції Гідності.
Наразі ми лише в початковій точці «продуктивного діалогу». Президентські вибори ще не завтра. Допоки доступ до ринків капіталу порівняно легкий, МВФ не буде стояти на порядку денному Банкової, щонайменше до другого півріччя. А далі?
Можливо, певний прогрес почнеться до осені, коли розпочнуться виплати за єврооблігаціями — близько $2 млрд. Поки що валютні резерви дають можливість впоратися з цими зобов’язаннями.
Якщо ж раптом нерезиденти охолонуть до гривневих державних облігацій раніше, це змусить Мінфін та НБУ опинитися сам на сам зі значним бюджетним дефіцитом і таки шукати системну альтернативу. Якщо ж ні, на нас чекатиме «тепла ванна», на зміну якій прийдуть значні фінансові утруднення, бо казка дешевих грошей від творців кількісного пом’якшення рано чи пізно скінчиться.
