Сьогодні вночі світ відзначає Геловін. А, значить, вулиці і розважальні заклади міст по всіх усюдах окупує різна нечисть. Там, де не завадять карантинні обмеження, люди вдягнуть костюми вампірів, привидів, відьом та інших моторошних монстрів з легенд. Але реальність часом буває страшнішою за будь-яку вигадку. Ось 5 історій, які підтверджують це.
«Так, докторе Сміт!»
В одну з ночей 1966 року американська медсестра — назвемо її Джейн Доу — отримала дивний дзвінок під час зміни. Якийсь доктор Сміт по телефону попросив дати одному з пацієнтів 20 мг препарату «Астротен». Джейн знала, що це вдвічі перевищує безпечну дозу ліків, зазначену на упаковці. Тобто 20 мг можуть нашкодити пацієнту. І все ж вона виконала наказ, адже його віддав фахівець рангом вище.
Чого Джейн не знала, так це того, хто такий доктор Сміт. Він значився в штаті, але медсестра розмовляла з ним вперше. Не знала вона і того, що насправді під цим ім'ям ховається зовсім інша людина. І того, що «Астротен» — просто цукрові драже. І того, що вона мимоволі стала учасницею експерименту Чарльза Хофлінга, психіатра з Університету Цинциннаті.
Хофлінг хотів з'ясувати, як далеко зайде Джейн у своїй покорі — дасть пацієнтові небезпечну дозу ліків або відмовиться виконувати наказ. Джейн не відмовилася. Так само вчинили ще 20 її колег — учасниць експерименту. Лише одна медсестра, яка отримала такий саме дзвінок, що і Джейн, не послухалася «доктора Сміта».
Таким чином Хофлінг показав, що в сліпій покорі авторитетам людина може зайти досить далеко, навіть якщо це шкодить іншим. У 21 з 22 випадків, якщо говорити про конкретний експеримент. Погодьтеся, від цього стає якось не по собі.
Таємниця підводного човна Hunley
У лютому 1864-го в США палала Громадянська війна між північними і південними штатами. Сподіваючись вирвати у янкі перемогу, конфедерати задіяли інноваційну зброю — підводний човен H. L. Hunley. Субмарина провела одну успішну операцію, потопивши шлюп північного ворога Housatonic, а потім безслідно зникла.
Таємниця зникнення судна розкрилася тільки в 1995-му році, коли морський археолог Ральф Уілбенкс знайшов його у водах Атлантики неподалік від портового міста Чарльстон (Південна Кароліна). Через 5 років Hunley підняли на поверхню, але знахідка тільки підкинула нові загадки. На борту покоїлися останки 8 членів екіпажу. До такого видовища археологам не звикати, але кістки знаходилися на саме тих бойових постах, де моряків застала смерть.
Якби екіпаж підводного човна тонув або задихався, то спробував би врятуватися. Та й на останках не було пошкоджень. Все вказувало на те, що восьмеро людей раптово і без боротьби померли, не сходячи з місця. Що стало причиною їхньої загибелі?
У 2017-му Рейчел Ленс, біомедичний інженер з Університету Дьюка, запропонувала ймовірне пояснення. Вона вважає, що екіпаж підводного човна вбила ударна хвиля.
На Hunley не було сучасних торпед, які рухаються самостійно. Підводний човен оснащувався міною, закріпленою на жердині довжиною 4,8 м. У момент, коли субмарина вдарила нею в борт Housatonic, вона перебувала досить близько. Вибух породив ударну хвилю, яка пройшла через воду, корпус підводного човна і тіла моряків, завдавши фатальної шкоди їхнім легеням. Чому саме їм?
Через воду ударні хвилі проходять швидко, але варто їм зіткнутися з повітрям, ситуація змінюється. «Коли ударні хвилі стикаються з повітряним середовищем, вони різко сповільнюються, подібно автомобілю, що врізається в стіну», — пояснювала Ленс. В цьому випадку стіною були легені членів екіпажу. «Зіткнення» привело до розриву тканин, через що дихальний орган наповнився кров'ю. Моряки загинули на місці або отримали травму занадто сильну, щоби повернутися на базу.
Це тільки гіпотетичне пояснення загибелі екіпажу H. L. Hunley. Встановити точну причину вчені не можуть — надто багато часу минуло. Ймовірно, загибель моряків так і залишиться таємницею далекої війни.
Тортури чи панацея?
У минулому столітті нейросифіліс був невиліковною хворобою, що доводила людей до деменції, психозу і смерті. Але в 1918-му році австрійський психіатр Юліус Вагнер-Яурегг придумав, як боротись з недугою. Він запропонував заражати пацієнтів малярією, яку тоді лікувати вже вміли. Це небезпечне захворювання викликало жар, через що бактерії, які викликають нейросифіліс, гинули. Метод здобув визнання, а Вагнера-Яурегга навіть нагородили Нобелівською премією.
На тому історія і закінчилася б, але у австрійця знайшовся дуже завзятий послідовник. Французький психіатр Моріс Дюкосте став вводити заражену малярією кров у мозок пацієнтів. Прямо в лобову частку. Таким чином Дюкосте намагався вилікувати енцефаліт і шизофренію, але успіхів досяг лише з пацієнтами, що страждали нейросифілісом.
Він стверджував, що ін'єкції не тільки позбавляють цього захворювання, але й взагалі мають чудодійні властивості. Омолоджують пацієнтів, покращують розумові здібності і потенцію, додають впевненості і заряджають енергією. Словом, не тортури, а панацея.
Результати своїх досліджень Дюкосте опублікував в 1932-му році. До того моменту він провів ін'єкції кільком сотням осіб. Деякі колеги французького психіатра зацікавилися його методом, але популярним він, на щастя, не став. До 1940-го його взагалі перестали практикувати.
Про моторошну процедуру забули, але ось на що звертає увагу шведський невролог Патрік Бломштедт, який описав метод Дюкосте в науковій статті. У 1932-му році психіатр відвідав медичну конференцію в Парижі, де поговорив з португальським колегою Антоніо Еґашем Монішем. Через кілька років Моніш «подарував» світу лоботомію. Його метод ґрунтувався на введенні чистого спирту в лобову частку пацієнтів. Можливо, Моніш і не надихався роботою Дюкосте, але обидва дослідники пошкоджували мозок пацієнтів. Просто португалець зайшов далі і навіть отримав за розробку лоботомії Нобелівську премію.
Протокол «Бий / біжи!»
«Я перелякався до смерті», — говоримо ми в найрізноманітніших ситуаціях. Але наскільки буквальна ця фігура мовлення? Чи можна насправді залякати людину до смерті? Коротко кажучи: так. Ось як це працює.
Коли мозок (а точніше, ділянка під назвою мигдалеподібне тіло) фіксує страх, він запускає реакцію «Бий або біжи!». В рамках цього «протоколу» у людини прискорюється серцебиття, розширюються легені, щоби приймати більше кисню, до м'язів активніше надходить кров. Незалежно від того, вирішимо ми втекти від небезпеки чи битися з нею, все це стане в нагоді. Водночас системи, які в цей момент не відіграють вирішальної ролі у виживанні (наприклад, травна), сповільнюються.
Щоб розіслати ці команди, нервова система використовує гормони кортизол і адреналін. Вони виконують важливу роль нейротрансмітерів — хімічних посланців, які передають сигнали в різні частини організму. Але у великих кількостях адреналін здатний нашкодити.
Він сприяє підвищенню рівня кальцію в серцевому м'язі. Кальцій зміцнює його на час, поки не мине небезпека. Але надлишок мінералу перешкоджає розслабленню м'яза, що може привести до порушення серцевого ритму і смерті.
Вибух мозку
Порушення сну мають різні форми від хропіння і нічних кошмарів до лунатизму. Але, мабуть, найстрашніший — синдром голови, що вибухає Це не метафора, а цілком реальний розлад. Вчені відкрили його ще в 1876 році, а в 1988-му британський невролог Джон Пірс подарував йому нинішню гучну назву.
Люди, які страждають від нього, засинають або прокидаються під звуки пострілів, вибухів, гуркоту грому, яких насправді немає. Вони надходять з голови самого страждальця, що пояснює назву синдрому. Часом ті, хто схильний до нього, бачать спалахи світла. Прокинувшись, відчувають тривогу, прискорене серцебиття і задишку.
Розлад мало досліджений і сьогодні вчені не можуть дати однозначної відповіді на питання, що його викликає. Найімовірніші підозрювані — стрес і перевтома. Тож коли вас наступного разу розбудить нічний кошмар, зауважте: це не найгірше, що могло перервати сон.
