Спочатку відповім, певно, на найголовніше питання, яке турбує сьогодні всіх. Зважаючи на поведінку президента США Джо Байдена під час нинішньої кризи і поведінку принаймні кількох російських урядовців, які мислять тверезо, припускаю, що шанс на військову конфронтацію між НАТО та Росією — нижче 50%.
Керівництво Росії — азартні гравці, вони люблять висувати вимоги, вони діють за більшовицькими нормами поведінки. Але не всі вони божевільні чи камікадзе. Вони реагують на сигнали, які їм подає Захід. Тому ми маємо зберігати тверезий погляд.
Така різна Європа
Але якщо ми вже заговорили про сигнали Заходу, треба розуміти, що ЄС робить багато різних заяв, але він не є безпековим гравцем сам по собі. США серйозно сприймають потенціал російських військових дій, надають важливу інформацію від розвідки та оборонну зброю, а також подають Росії сигнали про серйозні наслідки, які можуть стримати Путіна від виконання сценарію 2014 року.
У Франції, Німеччині та Італії все ще існує наївна, корумпована, але впливова фракція «умиротворення Росії», яка теж є відповідальною за непримітну реакцію Євросоюзу. Правила гри зміняться, якщо нинішня криза призведе до маргіналізації цих політичних сил. Інакше США лишається, як і у 1990-х у колишній Югославії, єдиним гравцем, з яким державам-вигнанцям доводиться рахуватися.
Німеччина до того ж є традиційно є пацифістською у зовнішній політиці. Партія зелених, яка зараз керує німецьким МЗС, офіційно підтримує думку, що не варто експортувати зброю до зон конфлікту. І, зрештою, давно було погоджено, що Німеччина має утримуватися від втручання у конфлікти на територіях, де відбувалася Друга світова війна. Є й такі, як віце-адмірал Кай-Ахім Шенбах, які вважають, що треба «поважати безпекові інтереси Росії», бо з Росією можна співпрацювати, аби боротися з Китаєм. Але проблема в тому, що і Китай, і Росія зацікавлені у стабільності автократичних режимів на євразійському просторі. І зараз вони є не конкурентами, а партнерами. На що здатен Китай, так це заважати Росії ставати покровителем автократичних режимів і пропонувати своє покровительство натомість.
Що ж до України, то ситуація має відтінок лицемірства. Україні відмовляють у засобах самооборони, які сама Німеччина сприймає як належні. Україна не в тій позиції, аби атакувати Росію. Зброя скоріше б збалансувала перевагу у бік Росії. У випадку Туреччини німецькі ракети «Патріот» захищають турецькі території від ракет із Сирії — статус НАТО для Туреччини «покрив» угоду про «ненадання зброї територіям, де йде конфлікт». Всі погоджуються, що лише стримування «загальмує» Росію. Але німецький уряд нібито вважає, що невійськове стримування є достатнім.
І йдеться навіть не «Північний потік-2». Запуск цього газогону можна буде зупинити лише у випадку нової війни в Україні. Якщо ж війни не буде, то ця битва уже в минулому і не потрібно до неї повертатися — «Північний потік-2» є найбільшою втратою, пов’язаною із 20-річною «шредеризацією» німецької політики щодо Росії.
Насправді відмова експортувати зброю Україні — це перш за все про «ненаступальну» роль, яку німецький уряд грає віч-на-віч у стосунках з Росією. Але ми можемо бути на початку змін — коли справа дійде до військової конфронтації, німецькі «миротворці» будуть занепокоєні.
Чого ж хоче Путін?
Голова Держдепу Тоні Блінкен відвідував нещодавно ЄС — він координує спільну європейсько-американську реакцію у випадку військової атаки росіян. Путін не може розраховувати на роз’єднаний Захід. Роль головного координатора лишається за США і це — ще один показник європейської неадекватності. ЄС може в подальшому як втратити свою релевантність остаточно, так і підвищити її, але останнє можливо, лише якщо він погодиться повернутися до квесту із надання України статусу «головний союзник — не член НАТО».
Путін знає, що його максималіcтські вимоги, політика балансування на межі війни не мають шансу на реалізацію. Ніхто із пострадянських країн не хоче опинитися у позиції Олександра Лукашенка і покладатися на милість Москви.
Якщо ми подивимося, скажімо, на ситуацію у Придністров’ї, то тамтешня армія не несе уже ніякої серйозної загрози. Вони можуть хіба що захищати існуючий режим від спроб вторгнення з боку Молдови, але фактично — це досить пошарпана армія, яка годиться лише для проведення парадів на честь якихось знаменних для них дат.
Із того, що видається можливим і чого хотіла б путінська свита, — так це вийти із нормандського формату і, можливо, змінити статус контрольованих Росією частини Донбасу, Абхазії і Південної Осетії. Найкраще було б, аби завдяки «дипломатичній перемозі» вдалося б обмежити розширення інфраструктури НАТО у Східній Європі, укласти договір про ракети середньої дальності і оборонні ракетні системи у Східній Європі і встановити заходи щодо зміцнення довіри. Все, що окрім цього, видається нереалістичним. Але Путін загнав себе у куток зі своїми максималістськими вимогами — і йому доведеться видавати відступ за перемогу. Він є заручником тої ескалації на рівні риторики, яку сам і почав.
