Власники банків, забувши про корпоративні стандарти комунікації, сруться у коментах на Facebook з журналістами і відправляють останніх у сад — у буквальному сенсі цього слова. Під пальму, з якої у рот падають банани.
Респектабельні бізнесмени, які щодня на ланч витрачають суму набагато більшу, з гордістю розповідають, що саме вони придбали за 1 тис. грн.
Професійні тролі, як завжди, незадоволені і ниють, що краще б пенсіонерам допомогли чи військовим. А завзяті антивакси кричать про дискримінацію і, мабуть, вже готуються збирати підписи під колективним позовом у ЄСПЛ.
Одним словом, важко пригадати ситуацію, коли б невелика, навіть за міркам бідної України, сума викликала би стільки емоцій.
На мій погляд, так відбувається через те, що, розмірковуючи на тему ковідних грошей, українці часто-густо змішують політику, економічну доцільність та технічні моменти здійснення виплат.
А це цілком різні речі.
Навіщо платити за вакцинацію?
Мотивуючи людей щепитися за гроші, наша влада аж ніяк не винаходила велосипед. Достатньо пригадати хоча б майже анекдотичний приклад, коли в Індонезії за вакцинацію роздавали селянам живих курей.
І, дякуючи цьому, темпи щеплень зросли в десятки разів.
Або не менш анекдотичну історію, коли мер Нью-Йорка у прямому ефірі їв бургер з картоплею фрі, розповідаючи, як це круто — вакцинуватися і отримати купон на безкоштовний фастфуд. І при цьому дивився на ту картоплю з явною огидою, і весь вигляд чиновника кричав, що у реальному житті він віддає перевагу куди більш вишуканій їжі, ніж бургер за $5.
Це все відбувалося на ранніх стадіях вакцинальної кампанії. На більш пізніх, коли темпи пішли на спад, у багатьох країнах почали виплачувати за вакцинацію гроші. У тому ж Нью-Йорку кожному вакцинованому давали по $100, і ще по $100 — батькам за вакцинацію дітей.
У Греції ж молоді, яка не дуже поспішала щепитися, виплачували по €150. Подібні програми існують в Латвії, Росії, Грузії... Навіть Монголія всім вакцинованим роздає по 50 тис. тугриків (близько 500 грн).
Головне завдання — мотивувати прищепитися якомога більше людей. І якщо хтось з байдужих готовий зробити внесок у формування колективного імунітету за невеликий подарунок — чому б і ні? У будь-якому разі лікувати громадянина державі вийде дорожче.
Все прозоро!
Прозорість, з якою організували ковідні виплати, як для України, навіть дивує. У програмі змогли взяти участь будь-які банки, незалежно від форми власності. Перерозподілу клієнтської бази на користь фінустанов з державним капіталом, чим були спочатку занепокоєні банкіри, не відбулося.
З продавцями теж не виникає питань — жодних конкретних «партнерів». Гроші можна витратити у будь-якій торговій точці, якщо вона має відповідний код діяльності. Той факт, що підприємців, які можуть отримати підтримку, обирає не держава, а самі покупці — це дуже круто насправді.
Що ж до комісії, яку беруть банки за трансакції по картах «єПідтримка», — питання, чому вони мають від неї відмовлятися? Адже банківська інфраструктура потрібна для здійснення цих виплат така сама, як і для всіх інших.
Набагато більш серйозне питання — що робити пенсіонерам, у яких немає «Дії». Адже саме для них найбільш небезпечний коронавірус і саме їх треба насамперед мотивувати вакцинуватися. Втім, заради справедливості наголосимо: виплати через «Дію» людям, які мають ковідний сертифікат, технічно організувати було досить просто. А от пошук вакцинованих пенсіонерів, передавання їхніх даних у Пенсійний фонд чи Мінсоцполітики, і перерахування пенсій чи соціальної допомоги або видача сертифікатів і контроль за використанням грошей з них — куди складніший процес, який потребує багато часу.
А часу у влади було обмаль. І тут ми переходимо до неприємних речей.
Чому тисяча «Вовина»?
Мені здається, що вирази «Вовина тисяча» чи «тисяча Зеленського» виникли не просто так — їх вигадали і цілеспрямовано поширювали політтехнологи Банкової.
Якщо бути прискіпливим, то гроші на ковідні виплати виділив не президент, а уряд, призначений парламентом. І виділив їх з загального фонду бюджету — тобто наших же з вами податків і ренти за використання надр, які належать українському народу. Аж ніяк не з доходів «95 кварталу».
Тому ім’я Зеленського в контексті «ковідних» виплат ні до чого. Як ні до чого і нагадування про те, що «Велике будівництво» — це ініціатива президента на білбордах біля ділянок доріг, на яких йде ремонт.
Коли Юлія Тимошенко, також з суто популістських міркувань, почала виплачувати вкладникам збанкрутілого Ощадбанку СРСР по 1 тис. грн, вона хоча б займала пост прем’єра і мала формальний стосунок до регулювання бюджетних виплат. Проте Зеленський — президент, і якщо слідувати букві закону, то бюджетні платежі — геть не його компетенція.
Але президентські рейтинги невблаганно падають. І щоб хоча б пригальмувати падіння, потрібні все нові та нові шоу. Ковідні виплати стали одним з них. Недарма ж отримання «Вовиної тисячі» приурочили до 19 грудня — дня Святого Миколая. Подарунок українцям від президента на день Святого Миколая — це цілком лягає в канву сюжету «Слуги народу» (серіалу, а не політичної партії).
Одним словом, саме неприємний присмак владного піару на пандемії — трагедії, яка забрала в Україні сотні тисяч життів, і викликає обурення та роздратування. Якщо б про ковідні виплати заявив не Зеленський, а Шмигаль чи Ляшко — ініціативу б сприйняли зовсім інакше. Адже вона насправді непогана.
