Шестовиця — невелике село неподалік Чернігова, фактично одне з його передмість. Саме там живуть Олександр та Анна. До війни це була звичайна благополучна родина, український середній клас. Він — професійний кікбоксер, який по завершенні спортивної кар’єри працював тренером. Вона — фельдшер. Люди не те щоб багаті, але заможні. Мали двоповерховий будинок, виховували чотирьох дітей (двоє доньок вже дорослі), і очікували народження ще одного малюка.
Все змінила війна. Вона до них прийшла вже ранком 24 лютого. У той момент у рідному домі раптом з’явилася 22-річна старша донька Анни з чоловіком та свекром. Донька вже жила окремо — переїхала до Харкова і наприкінці січня вийшла там заміж. На 24 лютого у неї був квиток на літак до Шрі-Ланки, куди вони з чоловіком летіли у подорож медового місяця. Близько четвертої ранку вирушили з Харкова у Бориспіль, а вже за годину дізналися про навалу російської орди. Свекор Анни, який віз молодят в аеропорт, одразу зрозумів, що повертатися до Харкова не можна, тож вирішив їхати до родичів на Чернігівщину. Він вважав, що там буде безпечніше.
Окупація
Але за кілька днів війна вдерлася і туди. Від обстрілів ховалися під металевими сходами на другий поверх, обладнали там собі укриття із матраців. «Коли все двигтіло довкола і ми вуха ватою затикали від гуркоту, мій молодший п’ятирічний син узяв мене за руку і сказав: давайте співати. І ми отак, колом тримаючись за руки, співали — чим голосніше обстріл, тим голосніше й ми», — пригадує Анна.
«Ми лишились повністю без світла і без зв’язку. Поки був газ, робили «батареї» із каструль, а пізніше — розжарювали на вогнищі цеглу і таким чином грілися», — розповідає її чоловік.
Анна пригадує перший день, коли у село зайшли росіяни. Близько 200 одиниць техніки. Танками і БТРами ламали огорожі, заїжджали у двори і ставили техніку біля хат. А ще ходили по домах і видивлялися чоловіків — шукали ветеранів АТО та бійців тероборони. Декому не робили кривди, але інших забирали з собою у ліс. Більше тих людей не бачили.
У будинку Олександра й Анни було аж троє чоловіків — Олександр, свекор та зять. Тому коли солдати вночі почали ломитись до їхньої оселі, вагітна Анна вирішила піти говорити з ними сама.
Троє російських військових спішилися з БТРа і з автоматами йшли до дверей. Анна відчинила зі словом «Ребятушки!» і випадково перекинула склянку на тумбочці біля входу. Окупанти, зачувши страшенний брязкіт у нічній тиші, відскочили, один пустив чергу з автомата куди бачив, потім вони заплигнули назад на БТР, виїхали з двору і від’їхали від хати. Хоча за декілька хвилин знову підійшли до входу. «Вони світять втрьох на мене потужними ліхтариками і кажуть: «Не бойтесь, не бойтесь! Ми мирные люди!».
Одним словом, вагітну Анну окупанти не чіпали. А ось чоловіки більше місяця боялися виходити з дому. Тож коли треба було поратися на подвір’ї, Олександр одягав жіноче пальто і хустку і намагався ходити спиною до дороги. «Певно, думали, що я — якась кремезна тітонька», — жартує спортсмен.
Пологи
У середині березня в Анни наблизилися пологи. «Я усім розповіла, як народжується дитя. Знайшла в інтернеті радянське відео, яке дуже докладно пояснювало весь процес. Потім між дорослими розподілила ролі», — пригадує жінка. Також у селі була дівчина — медсестра Лєночка, яка до війни працювала в пологовому будинку, хоч і не мала акушерського досвіду.
Анна розуміла, що пологи будуть важкими. Їй планували кесарів розтин. Але можливості дістатися до лікарні не було. У день перед тим, як у жінки почалися перейми, окупанти розстріляли колону машин із цивільними, які намагалися виїхати у Чернігів. Серед розстріляних залишилася живою лише одна пасажирка — їй було 25 років. Її привезли назад в Шестовицю з численними кульовими пораненнями у живіт. Через день дівчина померла.
Вибратися з Шестовиці можна було лише пішки — «партизанськими стежками». Саме так втікла сусідка Анни — кримська татарка Айше. У перші дні окупації вона телефонувала українським військовим і повідомляла про розташування російських сил. А коли окупанти почали активно розшукувати корегувальника, сказала — «я втекла із Криму, але росія мене і тут наздогнала». Після цього віддала сусідам своїх курей і пішла з села полями.
Втім, вагітна Анна далекий шлях пішки здолати не могла. Одним словом, вирішили народжувати вдома, — на кухні. Необхідних медикаментів вони не мали. Тож Олександр в черговий раз надягнув на себе жіноче пальто та хустку і пішов вишукувати у мерзлій землі коріння кропиви — його настій має кровоспинну дію.
«Перейми почалися по обіді 16 березня. Біль був жахливим, аж до шокового стану, але дитина не просувалася», — розповідає Анна. Лєночка зателефонувала лікарю. Його вердикт був невблаганним: «Вона не народить. Клади її на бік, роби укол антибіотика і чекайте, поки вас вивезуть. Але готуйся, що ти втратиш її».
«В цей момент я занурилася свідомістю до малятка і почала з ним розмовляти. Здавалося, що я чула його, а воно мене. Я попросила його: старайся, допоможи мені! Тобі треба народитися! Воно впиралася ніжками у живіт, але нічого не виходило, — пригадує Анна. — Отямившись, я знову відчула весь біль і від шоку вкусила зятя за руку».
І всесвіт таки почув прохання породіллі. В якусь мить вона згадала про лікарку з Казахстану, що колись приїжджала до Києва. Та розповідала, що у них у деяких віддалених аулах жінки не мають доступу до медичної допомоги. Тому вони, як в давнину, народжують, сівши навпочіпки.
Анна змогла народити. Це сталося 17 березня о 4 годині ранку. Але пологи були занадто довгими і важкими. Її донька не плакала. І не дихала.
Тож Анні довелося знову вставати і реанімувати немовля. Їй це вдалося.
Втім, тепер загроза нависла над життям самої матері. У неї не відходила плацента. Жінка могла померти від кровотечі.
«Я подумала, що зараз вмерти легше за все — від крововтрати ти просто засинаєш. Але що буде з дітьми? І я відчула прилив сили. Кажу до зятя — підіймай! Кажу Лєночці — одягай мені рукавичку. Аби ви бачили її очі! Каже — тільки не це! Адже вона розуміла, що доведеться робити».
Втім, Анна зробила те, що було потрібно: знову стала навпочіпки, сама собі відділила плідне місце, а потім провела масаж матки. Звичайно, всі маніпуляції проходили без жодного знеболювального. Його теж не було.
«У цей момент у мене вже не було ні страху, ні болю, — пригадує жінка. — В таких умовах ти просто робиш те, що від тебе потрібно. А потім, коли озираєшся назад, то це видається чудом».
Звільнення
За місяць окупації село не зазнало великих руйнувань. «Нам поталанило, що росіяни стріляли з села, а по нас — українська армія. Серед військових були і наші хлопці, які знають місцевість, тому українські артилеристи працювали ювелірно. Села, куди стріляли росіяни, геть зруйновані».
Тож родина Анни та Олександра лишаються у селі. «Хоч у мене багато родичів по Україні, я не бачу сенсу кудись їхати зараз. А вдома, як то кажуть, і голі стіни бережуть», — говорить Анна. Перед Пасхою вони зробили невелику пічку із цеглин просто у дворі і змогли у ній навіть напекти пасок.
«Зараз ми радіємо життю, тримаємо мир у серці і намагаємося нести його з собою, куди б не потрапили. Поки ми не можемо прийняти своє становище, воно буде для нас справжнім полоном. І неважливо, де саме ти знаходишся», — додає її чоловік.
