За останні 30 років наша країна пережила правління п'яти президентів, дві революції, війну, економічні кризи та врешті-решт докорінно змінилася. А разом з нею — і самі українці. Метаморфози торкнулися майже усіх сфер.
Chas News подивився результати соціологічних опитувань за роки незалежності, поговорив з Олексієм Гаранем, професором політології Києво-Могилянської академії, науковим директором фонду «Демократичні ініціативи», і Володимиром Паніотто, гендиректором Київського міжнародного інституту соціології, та розповідає про найважливіші трансформації у поглядах українців.
Самоідентифікація українців
1 грудня 1991 року 90,3% учасників всеукраїнського референдуму підтримали Акт проголошення незалежності. «За» тоді проголосували 28,8 млн осіб або 76% дорослого населення країни. Подібної одностайності українці не демонстрували жодного разу за наступні 30 років, у тому числі і в питанні незалежності. Так, у серпні минулого року, відповідно до опитування фонду «Демініціативи» та Центру Разумкова, на референдумі її б підтримали 67,7% громадян (або 84% з тих, хто прийшов би на дільниці та визначився зі своєю позицією). При цьому в середині 1990-х років цей показник коливався біля 50%, а в 2003 році склав рекордно низькі 46,5%.
«На початку 90-х років були ілюзії, що ми дуже швидко досягнемо західного рівня. Однак цього не сталося з різних причин — економіка залишилася нереформованою, багато її галузей виявилися неконкурентоспроможними, а при владі залишилися колишні комуністи. Тому, звичайно, настав період зневіри та певної ностальгії за минулим», — пояснює таку ситуацію Гарань.
Ця зневіра та ностальгія впливали не лише на рівень підтримки незалежності, але й на самоідентифікацію громадян. У 1992 році, відповідно до даних Інституту соціології НАНУ, 45,6% опитаних вважали себе громадянами України, 31% — мешканцями регіону чи конкретного населеного пункту, а 12,7% — громадянами СРСР. І за перші 10 років незалежності це співвідношення змінилося не в кращий бік. Кількість «громадян СРСР» залишилася на тому ж рівні, проте відсоток людей із загальнонаціональною (41,3%) та регіональною (37,7%) самоідентифікацією майже зрівнявся. Суттєва трансформація поглядів на це питання розпочалася лише в середині «нульових» років.
«Загальнонаціональна ідентичність зараз переважає в усіх регіонах. Цей процес набув поштовху після першого Майдану і особливо після Євромайдану», — розповідає Гарань. При цьому він підкреслює, що учасники соцопитувань визначають себе не як етнічні українці, а саме як громадяни України. Так, в січні минулого року лише 2,6% назвалися представниками свого етносу чи нації. Майже ж стільки зарахували себе до громадян СРСР. Регіональну самоідентифікацію обрали 15,6%. Разом з тим, абсолютна більшість (74,9%) назвала себе громадянами України.
Одночасно за останні 30 років кардинально змінилися погляди на мовне питання. З перших років незалежності не вщухали дискусії щодо статусу російської мови, які активно підігрівали політики. Леонід Кучма в далекому 1994 році під час виборчої кампанії обіцяв зробити її другою державною. Такі обіцянки тоді підтримувала більшість населення: в 1995 році — 52%. Поступово цей відсоток зменшувався. Напередодні Революції гідності, відповідно до даних КМІС, 28% українців виступали за надання російській мові статусу державної. Разом з тим, ще 47% поділяли пропозицію зробити її офіційною в регіонах, де цього бажає більшість населення. Однак за останні роки і ця думка суттєво втратила підтримку.
В кінці 2019 року воліли зробити російську регіональною мовою лише 15%, а державною ще менше — 12%, а 69% становили прихильники виключно української мови як офіційної. При цьому соціологічні дослідження демонструють, що мовне питання попри намагання частини політиків та керівництва Росії мало турбує пересічних громадян. Липневе опитування КМІС показало, що підвищення статусу російської віднесли до найголовніших проблем України менше 1% громадян.
Геополітичний вибір
«Україна довго здійснювала геополітичний вибір — між Росією і ЄС. І сьогодні можна з впевненістю сказати, що вона його зробила — орієнтація на Європу домінує в усіх регіонах», — розповідає Володимир Паніотто. Питання українцям щодо вступу до Євросоюзу соціологи почали ставити на початку «нульових» років. І тоді більшість схвалювала такий варіант. Наприклад, за даними Інституту соціології НАН України, в 2000 році — 56%. Протягом наступних років підтримка європейської інтеграції то спадала, то знову зростала, проте, як свідчать дослідження різних соціологічних центрів, ніколи не падала нижче 40%. І в останні роки вступ до ЄС стабільно підтримує більшість населення. Станом на червень 2021 року (дані КМІС) — 52% (проти — лише 19%).
Проте ці результати не є свідченням того, що ми вже давно зробили європейський вибір. Так, за тими ж даними Інституту соціології НАН України, в 2000 році 40,8% українців підтримували ідею приєднання до союзу Росії та Білорусі. А коли респондентам пропонували обрати шлях розвитку України, то лише 16,5% віддавали пріоритет налагодженню стосунків з країнами Заходу. Ще 26% вважали за необхідне робити ставку передовсім на власні сили, а сукупно 42,3% обрали варіант, який передбачав орієнтацію на Росію. При цьому, відповідно до опитування КМІС, в 2001 році 27% взагалі виступали за об'єднання з РФ в одну державу. Докорінно ситуація змінилася лише після Євромайдану та початку російської агресії. Зараз, за даними КМІС, за Митний союз виступають лише 22% (проти — 45%), а за об'єднання з РФ — взагалі 7%.
«Євразійський вектор повністю обвалився. Близько половини хоче до ЄС. І це при тому, що люди не відчувають прямих вигод від асоціації з ЄС, однак ця орієнтація залишається стабільною», — підкреслює Гарань. Він також звертає увагу, що після 2014 року повністю змінилося ставлення до НАТО. Якщо раніше прихильники блоку були в меншості, то зараз — у відносній більшості. Так в грудні 2020 року 42% українців підтримували вступ до Північноатлантичного альянсу. Ще 34% висловилися за збереження позаблокового статусу і 12% за військовий союз з РФ. Зараз найбільше прихильників НАТО проживають на Заході та в центрі країни, проте і в інших регіонах їх кількість за останні роки суттєво зросла. В 2012 році НАТО підтримував лише 1% жителів Сходу (усього в країні — 13%, союз з РФ — 26,2%), а в 2020 році — вже 16%.
«Зараз більшість населення в усіх регіонах відкидає інтеграцію з Росією, чи то військову, чи то економічну. Так, люди можуть коливатися з приводу підтримки ЄС, НАТО, виступати за політику неприєднання, але союз з РФ вже не підтримують», — каже Гарань.
Ставлення до держави і влади
Проте наші погляди змінилися не у всьому. Як зазначає Гарань, українці лишаються значною мірою патерналістами, тобто розраховують на підтримку держави. В грудні 2019 року 44% вважали, що держава повинна нести повну відповідальність за забезпечення кожної людини всім необхідним. Протилежної думки, що держава повинна забезпечити людям однакові «правила гри» у житті, а далі сама людина несе відповідальність за те, як вона ці шанси використає, дотримувались 54%. Схожі погляди українці демонстрували і 15 років тому. Тоді всю відповідальність на державу покладали 38%, на людей — 55%.
Разом з тим досі 70% населення вважає, що більшість людей в нашій країні не зможе прожити без постійної турботи та опіки з боку держави. Майже стільки ж (71%) підтримують думку, що держава повинна надавати максимум безкоштовних послуг, навіть якщо доведеться збільшити податки. Такі патерналістичні погляди, які поділяє значна кількість населення, у свою чергу живлять довіру до популістів, і це, як каже Гарань, одна із проблем українців. Схожої думки і Володимир Паніотто. За його словами, за роки незалежності наші співвітчизники не втратили довіру до демагогів, і політики з популістськими гаслами продовжують отримувати велику підтримку на виборах.
Ще одна характерна риса українців, як на початку незалежності, так і сьогодні — стійка недовіра до влади. Президенти після виборів отримують кредит довіри, проте вже за кілька місяців їх рейтинг починає стрімко обвалюватися. Як зазначає Паніотто, поки що певний виняток з цього правила продемонстрував лише Володимир Зеленський. Його рейтинг теж впав, проте не так швидко, як у попередніх президентів, а рівень електоральної підтримки ще тримається на рівні 2019 року. Так, відповідно до опитування Центру Разумкова, в липні Зеленському повністю або скоріше не довіряв 61% українців, проте на виборах у першому турі він би набрав 28,8% (в 2019 році у першому турі він набрав 30,2%).
«Українці насправді занадто критично оцінюють дії влади і критичніше, ніж вона того заслуговує. Після 2015 року економіка почала поліпшуватися. Що казали українці? «Ставало все гірше та гірше». Українці вважали, що після 2014 року корупція зростає, а об'єктивно вона зменшувалася. Це пов'язано з тим, що про це говорять на всіх екранах. Так, власне, вбили рейтинг Порошенка, і зараз це повторюється з Зеленським», — говорить Гарань.
Цю критичність політолог також пояснює сформованою за останні 200 років політичною культурою, а також відсутністю міцних державних інституцій, які б могли викликати довіру.
Така недовіра до влади призводить до того, що українці стабільно вважають: справи в країні розвиваються в неправильному напрямі. Лише в серпні 2019 року вперше за роки замірів (з 2004 року) половина громадян вирішила, що події розвивалися у правильному напрямі. Проте згодом повернувся старий тренд і в червні 2021 року 64% опитаних дотримувалися протилежної думки.
При цьому наші співвітчизники вірять: Україна здатна подолати наявні проблеми, щоправда, у віддаленій перспективі. У квітні таку думку поділяли 46,3%, у швидкому прогресі впевнені були лише 23%.
«Колись Євген Головаха сказав, що українці — тактичні песимісти і стратегічні оптимісти. І наші дані це підтверджують. Коли ми питаємо про короткий проміжок часу — вони кажуть, що все буде погано, а про довгий період часу — що все буде добре», — розповідає Паніотто.
Як і Гарань, він зазначає, що українці не схильні помічати позитивні зміни у житті країни і як приклад наводить дані оцінки власного економічного становища. «На початку незалежності Україна мала дуже великий рівень бідності внаслідок розриву економічних зв'язків та дуже невдалої приватизації. Наприкінці 1990-х років він досяг 50%. Потім ситуація покращилася і рівень бідності до 2008 року впав на 40 відсоткових пунктів і становив 11%. Проте цього ніхто не помітив, а політики і населення продовжували вважати, що рівень бідності зростає. Те саме відбулося після війни 2014 року — рівень бідності зріс вдвічі, після чого почав падати і останнім часом знову зріс, проте не до 50%, як колись», — каже директор КМІС.
Проте все ж таки українці продовжують вірити, що позитивні зміни колись настануть. Так що за останні 30 років, попри усі проблеми, ми оптимізм ще не втратили.
