В середині травня Апеляційний адміністративний суд визнав протиправним та скасував рішення Окружного адміністративного суду міста Києва (ОАСК) щодо скасування нового правопису. Це той суд, що в народі зветься «вовчим».
28 січня 2021 року ОАСК скасував Постанову Кабміну від 22 травня 2019 року щодо українського правопису в новій редакції. Новий правопис розробила Національна комісія з питань правопису, але формальний бік вирішив закріпити постановою Кабмін. Саме це дало підстави «мовним тролям» залучити суддівський адмінресурс.
Розглянемо, чи правопис української мови взагалі підлягає оскарженню в рамках судової юрисдикції — зокрема в сумнозвісному ОАСК.
До чого тут «вовчий» суд?
Процедуру оскарження забезпечував адвокат Роман Кравець, який свого часу назвав новий правопис «зґвалтуванням української мови». Як запевняє Prosud, він же є ймовірним фігурантом плівок із кабінету Павла Вовка, за якими НАБУ проводить досудове розслідування.
Позов складено від імені семикласниці з Херсону, яка є близькою родичкою адвоката у позовній справі Дмитра Ільченка. Останній є радником Владислава Мангера — фігуранта обвинувачення у замовленні вбивства херсонської активістки Катерини Гандзюк.
Формально підставою для скасування постанови були суто процедурні порушення Кабміну під час підготовки нормативно-правового акту. Такі порушення в роботі уряду не рідкість. Але правосуддя ОАСК давно втратило й натяк на верховенство права.
Згадаємо, що саме ОАСК із показною регулярністю «випльовує» скандальні рішення з руйнівним політичним ефектом. Наприклад, 6 січня 2014 року під час Євромайдану ОАСК на догоду владі ухвалив постанову про обмеження права на мирні зібрання у центрі столиці.
У 2015 році судді ОАСК заявили самовідвід від розгляду справи про заборону Комуністичної партії України, після чого ОАСК ухвалив передати розгляд справи до Київського окружного адмінсуду.
У 2017 році ОАСК визнав законною скандальну процедуру торгів щодо закупівлі «рюкзаків Авакова».
У 2017-2018 роках ОАСК розглядав справу щодо відсторонення та звільнення Романа Насірова з посади голови ДФС. ОАСК не взяв до уваги докази уряду і постановив поновити його на роботі та виплатити зарплату за вимушений прогул.
У 2018 році ОАСК скасував наказ Мінекології щодо заборони полювання на лося, а також включення його до Червоної книги України. Роком пізніше заборонив Уляні Супрун вчиняти будь-які дії, спрямовані на виконання обов’язків міністра охорони здоров’я.
Під останні президентські вибори саме ОАСК скасував рішення НБУ про виведення неплатоспроможного Приватбанку з ринку за участю держави.
І це лише дещиця рішень, що виставляють цей суд як інструмент «ручного втручання» у вразливі сфери політичних та адміністративних відносин в Україні.
Правописна політика в Україні
Регулювання українського правопису до певної міри схоже на регулювання державою церковних відносин. Останнє визначається суто статтею Конституції про свободу віросповідання, а не адміністративними приписами. Питання правопису також мали би визначати на основі свободи думки і слова, керуючись розробленими на академічних засадах правилами вживання мови.
Науковці, працівники освітніх закладів та ЗМІ могли б самостійно прийти до консенсусу щодо норм розмовного та письмового мовлення, виходячи з суто мовної практики. Але тут важливий ще й історичний контекст.
До 1917 року за відсутності власної держави було розроблено кілька десятків різноманітних правописних систем, найпопулярнішою з яких у Наддніпрянській Україні була «грінченківка» — правопис 1907 року, а в Наддністрянській — «Руска правопись зі словарцем» 1904 року.
Тоді це було нерегульованою сферою суспільних відносин — хто як хотів, так і писав. Це сприяло розвитку мови, але ускладнювало систематизацію та наукову роботу, особливо укладення словників.
Після утворення Центральної Ради Міністерство освіти УНР доручило скласти стислі правила українського правопису відомому філологу та історику Івану Огієнку. Коли останнього в 1919 році призначили міністром освіти УНР, кодифікацією правопису зайнялася комісія у складі Агатангела Кримського та Євгена Тимченка. Так виникли «Найголовніші правила українського правопису» — дороговказ «для обов’язкового шкільного вжитку на всій Україні».
На світанку української суверенної держави було цілком природним поширення державними інститутами уніфікованого правопису, позаяк без цього неможливим було нормальне функціонування державного апарату.
Аналогічні виклики постали перед урядом УРСР, який не міг користуватися «буржуазним націоналістичним» правописом, а, отже, потребував власного «радянського» українського правопису. Так, у 1921 році Наркомат освіти видав радянські «Найголовніші правила українського правопису», доопрацьовані тим самим Агатангелом Кримським та схвалені Українською академією наук.
У 1925 році навіть організували Державну комісію для впорядкування українського правопису, за підсумками роботи якої у 1928 році затвердили новий «Український правопис» — так звану «скрипниківку».
У 1933 році затвердили ще один, очищений від «націоналістичних перекручень», правопис, однак він, як і його творці, не пережив «великої чистки». Після розстрілу укладачів у 1938 році створили нову державну правописну комісію. Затвердити її проєкт завадив початок війни.
8 травня 1945 року Постановою Ради народних комісарів УРСР схвалили черговий новий проєкт українського правопису, а в 1961 році — його нову редакцію, яка, власне, й протрималася до 1991 року.
У кращих радянських традиціях
Здобуття Україною незалежності дало початок «реституції» українського правопису. Однак сам процес перегляду письмових правил відбувався за старою радянською схемою, в основі якої стояло «адміністративне рішення».
Тут на арену й вийшов Кабінет Міністрів, який постановою від 8 червня 1992 року встановив правила українського правопису, обов’язкові до виконання у діловодстві всіх міністерств і відомств України.
Заводу «Друкмаш» наказали виготовити літери «ґ» для друкарень і друкарських машинок, позаяк на машинках неможливо було «перепрошити» клавіші або інсталювати новий «патч». Академії наук наказали створити нову Орфографічну комісію із залученням представників української діаспори.
У 90-ті ця комісія розробляла проєкт нового «Українського правопису», але консерваторам вдалося заблокувати його затвердження урядом. У 2002 році більшість членів державної комісії, затверджених Кабміном, становили прихильники мінімального редагування «нормалізованого правопису».
Тим не менш, окремі видання, як-от «Критика», найпопулярніші письменники та телеканал «СТБ» на власний розсуд почали експериментувати з інтеграцією «націоналістичних» мовно-граматичних практик.
Ситуацію знову актуалізували на адміністративному рівні затвердженням нового складу Української національної комісії з питань правопису вже в 2015 році. Орієнтуючись на заблокований консерваторами проект 1999 року, комісія розробила нову редакцію українського правопису, яка пройшла громадські обговорення і врешті-решт була схвалена НАНУ та Міносвіти.
Межі регуляції
Постмайданний уряд України рекомендував органам влади сприяти використанню нової редакції українського правопису, а не вимагав дотримання його директивно, як це відбувалося за радянських часів.
Жорстко регламентувати в приватній сфері вирішили лише написання прізвищ, імен та по батькові громадян України. В офіційному діловодстві жорстке дотримання правопису передбачив ухвалений за два місяці після ухвалення правопису Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Згідно з ч. 6 ст. 1 цього Закону, навмисне спотворення української мови в офіційних документах і текстах, а також створення перешкод та обмежень у застосуванні української мови тягнуть за собою відповідальність, встановлену законом.
Цим же законом внесли зміни до Кодексу України про адміністративні правопорушення, передбачивши низку штрафів за порушення мовного законодавства, в тому числі у судочинстві та діловодстві в судах України.
Полем битви між урядами різної політичної орієнтації стало питання транслітерації іномовних прізвищ та топонімів також. Так, у 1995 році Кабмін затвердив перші правила транслітерації, однак вже в 2013-му їх скасували. Але вже у 2014-2015 роках уряд, запроваджуючи нові бланки закордонних паспортів, відновив попередні правила транслітерації, остання редакція котрих відбулася у 2010 році.
Хто проти мовного закону?
Скасування скандального рішення ОАСК щодо нової редакції правопису не означає завершення випробування українського мовного законодавства на міцність. На «плівках Вовка», зафіксованих НАБУ, голова ОАСК вихваляється, що «два суди вже належать нам — Конституційний Суд та Окружний адміністративний».
У червні 2019 року група народних депутатів на чолі з Вадимом Новинським та Олександром Долженковим внесли до Конституційного Суду України подання щодо конституційності Закону «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Депутати вважають, що закон порушує права громадян на використання рідної мови, обмежує доступ до культурної продукції рідною мовою та створює атмосферу нетерпимості. З липня 2020 року справа розглядається Великою палатою Конституційного Суду.
Після звільнення президентом Зеленським суддів Конституційного Суду Олександра Тупицького та Сергія Касмініна передбачити позицію суддів складно. Сумнівна легітимність складу суду та порушення процедури призначення нових суддів може призвести до правого хаосу, що однозначно на руку «мовному» лобі у ВРУ.
Навряд чи голова ОАСК усвідомлював, що буденний судовий тролінг «правописної» урядової постанови викличе таке велике публічне збурення і лише прискорить крах «проєкту ОАСК» як інструменту судового прийняття найодіозніших у країні правових рішень.
