Деріл Кімбол, глава вашингтонської Асоціації з контролю над озброєннями, в день зустрічі президентів США та Росії заявив, що «помірно задоволений» тим, що два лідери прийняли «лаконічну заяву, яка відповідає здоровому глузду щодо стратегічної стабільності».
Ця заява — визнання того, що в «ядерній війні переможців бути не може», і тому вона «ніколи не повинна бути розв'язана». Повернення до діалогу про стратегічні озброєння — один із небагатьох очевидних позитивів, які можна зчитати з женевського саміту.
Є ще Арктика, яка повинна стати територією співпраці. До того ж, президенти домовилися про повернення послів, щоправда, без прописаних конкретно термінів. Ну і, мабуть, варто відзначити оголошення про консультації з питань кібербезпеки — саме вони виявилися найбільш несподіваним результатом зустрічі.
Решта — поле абсолютної непередбачуваності. Навіть для самих учасників зустрічі. Джо Байден, наприклад, насварив журналістку CNN, яка запитала в нього, чому він так упевнений, що поведінка Путіна зміниться: «Я не впевнений, що його поведінка зміниться. Де, чорт візьми ... де ви були весь цей час? Коли це я сказав, що впевнений?». Пізніше, правда, Байден приніс їй свої вибачення. А Володимир Путін на запитання, чи можуть погіршитися відносини з Вашингтоном, відповів: «Важко сказати. Конгресмени — народ винахідливий, що вони там ще понавигадували, я не знаю».
Непередбачуваність, таким чином, стала чи не найголовнішим негативом саміту в Женеві. Але що як така система оцінок уже не підходить для нинішнього світу? Що як замість знака «мінус» навпроти кожного пункту можна поставити «плюс»?
Без зрад та перемог
Той факт, що результати саміту не закріплені жодним документом, сам по собі не можна вважати «поганою ознакою». По-перше, від саміту і не чекали проривів і епохальних рішень. По-друге, — з'ясування стосунків часто починається саме з невизначених зустрічей. Переговори Кеннеді і Хрущова у Відні в червні 1961 року в цьому плані дуже подібні. За спогадами очевидців, американський президент на зворотному шляху останніми словами сварив Хрущова за непоступливість і говорив, що йому «здається великою дурістю ризикувати життям мільйонів американців через суперечку про права доступу по автобану ... або через те, що німці не хочуть об'єднання Німеччини. Повинні бути набагато важливіші причини, ніж ці, якщо мені доведеться загрожувати Росії ядерною війною. Ставкою повинна бути свобода всієї Західної Європи, перш ніж я притисну Хрущова до стінки». Результатом зустрічі стала наочна, в буквальному сенсі цього слова, визначеність: у ніч з 12 на 13 серпня того ж року почали будувати Берлінський мур.
Чия це була перемога? Нічия. Радянський Союз, який добивався скасування міжнародного статусу західного Берліна і надання цілому місту статусу столиці НДР, змушений був задовольнитися наявним балансом сил.
Але те ж саме можна було сказати і про Америку. Це був «поганий мир» замість «доброї війни», що майоріла на горизонті. Можливо, результатом саміту Байден-Путін також стане певне компромісне рішення, яке в майбутньому стане символом нинішньої епохи. І це рішення буде існувати до того часу, коли Росію перестануть називати супердержавою навіть її власні громадяни. Єдине, що в наші дні все відбувається набагато швидше, ніж у середині ХХ століття.
Байден не дотиснув Путіна?
Про це було багато розмов в американській пресі: як господар Білого дому буде тиснути на господаря Кремля? Напередодні саміту це стало мало не головним питанням. Обидві прес-конференції в цьому сенсі були такими, що розчаровують. Як Путін, так і Байден сказали про розбіжності поглядів, проте про жоден тиск не йшлося. Розповідаючи журналістам про зустріч із Путіним, Байден навіть пожартував, що його відповіді викликають менше ентузіазму, ніж якби він повідомив про вторгнення в Росію. Але такий перебіг подій свідчить не про слабкість Байдена, а навпаки — про його силу як дипломата і глави могутньої держави.
Насправді Байден на Путіна тиснув, тільки от робив він це з чемністю джентльмена з гідними манерами, а не з зухвалістю мерзотника. Наприклад, передача Путіну списку 16 найнебезпечніших кібератак на об'єкти американської інфраструктури, який супроводжувало запитання, як би вчинив Путін, якби подібні речі, та ще з вимогою викупу, були зроблені стосовно об'єктів нафтовидобутку в Росії, — це тиск. І навіть слова Байдена про те, що «ми поговорили декілька годин, а далі потрібно дивитися, що станеться через 3-6 місяців, чи зможемо підійти до переговорів про стратегічну взаємодію», — теж тиск. Оскільки вказують на термін, протягом якого американський президент готовий стежити за поведінкою Москви, після чого «вікно можливостей», яке зараз трохи відчинили, знову наглухо законопатять.
І знову «вотебаутизм»
Зустріч Байдена з Путіним нагадала старий анекдот:
— Скажіть, скільки отримує інженер в СРСР?
— А у вас негрів лінчують!
Запитувати: «а як щодо … ?» і, замість відповіді на запитання опонента, переходити на перелік його проблем — традиція, яка бере початок ще з часів Холодної війни.
Дев'ять років тому вершину майстерності в цьому жанрі показав Дмитро Пєсков, прес-секретар Путіна, який у відповідь на статтю журналістки The Guardian про труднощі відвідування хімчистки в Москві, заявив про те, що росіянам складно отримати британську візу.
Його шеф прес-конференцію в Женеві теж побудував на цьому прийомі. Відповідаючи на запитання про Навального, він почав говорити про події в США, пов'язані зі штурмом Капітолію. Байдену, вже на своїй прес-конференції, довелося пояснити, що він не бачить нічого спільного між погромами в Америці і переслідуванням Навального.
Важливо, що тактика «вотебаутизму» розрахована не на закордонну аудиторію, а на російського глядача. Її використання ніколи не додавало поваги лідерам СРСР або Росії на міжнародному рівні. Тож застосування цього прийому — швидше самовикриття. Про жодну полемічну перемогу говорити тут неможливо.
Довіра до Путіна та Росії в світі тане через нинішню політику Кремля (так, між іншим, припустив Байден), і її не відновити дешевими трюками. Недавня соціологія дослідного центру Pew показує, що з п'яти світових лідерів громадяни 15-ти розвинених країн ставлять Путіна на передостаннє місце — до нього 22% довіри. Менше довіряють лише голові Сі — 20%. Проте у Меркель і Байдена рейтинги зашкалюють: 76% і 74%, відповідно. Трохи нижче, але теж на пристойному рівні, рейтинг Макрона — 61%.
Тобто і політика Путіна, і його «вотебаутизм» — саме те, що робить образ російського лідера більш зрозумілим для Заходу. І плюсів у цьому також більше, ніж мінусів.
«Червоні лінії» та Мінські домовленості
Про перші багато говорили перед самітом у російських ЗМІ. Наприклад, «червоною лінією» в Кремлі називали вступ України до НАТО: мовляв, американські ракети з-під Харкова доберуться до Москви за лічені хвилини. Але на прес-конференціях акцент на цьому ніхто не робив. Путін із деяким роздратуванням сказав, що все це буде окреслюватися в міру того, як почнеться обговорення проблем.
Втім, і до цього перспектива вступу України до НАТО була більш ніж туманною. Про терміни ніхто нічого ніколи і не говорив. А Байден відповідав, що це питання — в компетенції Альянсу, а не Вашингтона. Павло Клімкін, екс-глава українського МЗС, в день саміту назвав таку відповідь наполовину правдою, наполовину лукавством.
Те, що не потрапило в котел активного обговорення, може завжди стати предметом торгу. І в цьому, знову ж таки, для нас є свої плюси. Причому, торгуватися доведеться не Києву, а Вашингтону. Він буде вписувати цю «дорожню карту» в більш великі геополітичні розклади. А Україна тим часом працюватиме з НАТО за програмою розширеного партнерства.
А що ж Мінськ? Зрозуміло, Путін звинуватив Україну в тому, що домовленості не виконуються, оскільки Київ хоче, щоб контроль над кордоном передував виборам. А Росія — за дотримання протилежної послідовності. Але ж і Байден нібито пообіцяв «займатися дипломатією для виконання мінських угод». Чи означає це, що Україну примусять діяти щодо ЛДНР на умовах Москви? Теж навряд. Байден добре знає українські реалії.
Спроба продавити в країні чергову «формулу Штайнмайєра» викличе серйозну кризу. Можливо, з позачерговими виборами президента і парламенту. Це ситуація крайньої нестабільності, яка Вашингтону зовсім не потрібна. Тому фраза «займатися дипломатією для виконання мінських угод» може насправді означати все що завгодно. Аж до обрання якогось нового формату консультацій. Щоправда, Києву для цього потрібно теж буде попотіти, щоб його пропозиції і аргументи здалися Білому дому такими, що мають сенс.
