25 листопада 2016 року помер Фідель Кастро — останній з героїв великих пролетарських революцій ХХ століття. Спадщину цієї низки повстань — від вдалого перевороту 1917 року в Росії і до «революції на асфальті» 1968-го у Франції, — повстання, що захлинулося, вдало описує цитата антрополога Олексія Юрчака, професора університету в Берклі: «Це було назавжди, поки не скінчилося».
У 70-х в Радянському Союзі почався застій, що плавно перетік у «перегони на лафетах», «перебудову» і розвал держави. Європейські ліваки міцно інтегрувалися в наявну вертикаль влади. Північна Корея остаточно перетворилася на «нічний жах в собі» — те, що там відбувається, аж ніяк не назвеш боротьбою за права трудящих. Соціалістичні режими Африки і арабських країн без підтримки СРСР швидко повернулися у свій споконвічний стан —тісного переплетіння кланових зв'язків, корупції і загального безладу. В Азії почали активно будувати капіталістичні економіки, хоч і зберегли для них старий ідеологічний фасад. Вражений дивовижними змінами у світі, Френсіс Фукуяма у 92-му написав книгу «Кінець історії», в якій переконливо доводив, що демократія західного зразка — остаточна форма соціальної еволюції людства. Інших форм організації суспільства вже не буде.
Втім, залишався «Острів свободи», де ще намагалися роздмухати полум'я класової боротьби. Точніше — хоча б не дати йому остаточно згаснути. Хоча в останні роки правління навіть Фіделю Кастро довелося піти на поступки світу капіталу — дозволити дрібний бізнес і розвивати туризм. Здавалося б, разом з ним лівацька ідеологія як політичне явище остаточно померла.
Але ні! Ми нарахували щонайменше п'ять ідеологічних наступників Кастро, кожен з яких на свій лад намагається перетворювати стухлу воду соціалізму у молоде революційне вино. Не можна сказати, що комусь з них це вдалося. Але і провальними їхні спроби не назвеш.
Головна мішень революціонерів сучасності — не робітники і селяни, класичний пролетаріат за Марксом. Нові революціонери націлені на прекаріат. Цей неологізм виник як поєднання слів «пролетаріат» і «прекарітет» — нестабільні трудові відносини. До «прекаріату» можна віднести і «жінок з пенісом», і расово пригноблених, і просто «лузерів» без постійного місця праці, число яких у світі зростає з року в рік. Інше добудовується за смаком — з урахуванням моменту і географії. Втім, використання «болісного» контексту — звичайна справа для революціонерів усіх часів і народів. Інакше вони б не стали революціонерами.
Ево Моралес, президент Болівії
Він керував Болівією 13 років і 10 місяців. Довше, ніж будь-хто інший в історії країни. Але рік тому подав у відставку через звинувачення у фальсифікації виборів і вирушив у вигнання до Мексики. Вже у листопаді цього року, після того як президентом на позачергових виборах обрали Луїса Арсе, вихідця з партії Моралеса «Шлях до соціалізму», колишній очільник повернувся і сказав, що хоче зайнятися розведенням риби. Однак замість того, щоб робити селфі з фореллю, Моралес провів засідання поваленого разом з ним уряду.
Уявити Моралеса поза політикою неможливо. Політикою він займається з початку 80-х, коли очолив профспілку фермерів — виробників коки. В ті часи у США оголосили війну кокаїну й запропонували уряду Болівії фінансову допомогу в обмін на зобов'язання знищити плантації кущів коки. Фермери, що залишилися без грошей, хотіли відповісти партизанщиною. Але Моралес умовив їх вибрати шлях політичної боротьби. Листок коки він оголосив символом культури Анд, яку пригноблюють американські імперіалісти. А фермерів — жертвами міської буржуазії, яка виступає проти волі більшості мешканців країни.
Моралеса піддавали тортурам і двічі відправляли у в’язницю, перш ніж 1995 року його партія «Шлях до соціалізму» пройшла до парламенту. У 2005-му Моралес вперше став президентом. Під час перегонів він пообіцяв легалізувати коку та націоналізувати міжнародні газовидобувні компанії і роздати гроші народу. Він не жартував. Ренту на видобуток газу підняли з 18% до 82% прибутку. Дохід держави від видобутку вуглеводнів збільшився з $173 млн у 2002 році до $1,3 млрд у 2006-м. Вперше за 30 років у Болівії не було дефіциту бюджету. Все це супроводжувалося будівельним бумом і розширенням соціальних програм.
Моралес відкрито критикував капіталізм як «гіршого ворога людства» і США як його серцевину. З трибуни ООН він називав Джорджа Буша - молодшого терористом. Коли Моралес пішов у 2014 році на свої треті президентські вибори і виграв їх, то оголосив свою перемогу «тріумфом антиколоніалістів і антиімперіалістів», присвятивши її Фіделю Кастро та Уго Чавесу.
Зараз в Болівії розслідують усунення Моралеса від влади, яке його прихильники вважають держпереворотом. Можливо, на наступних президентських виборах болівійці серед кандидатів знову побачать Ево Моралеса — соціаліста і поціновувача коки.
Субкоманданте Маркос, бунтівник
Рафаель Себастьян Гільєн Вісенте (ймовірне справжнє ім'я, яке сам Маркос не визнає) — загадкова фігура у вічній балаклаві. Мексиканський борець за права індіанців та й взагалі всіх знедолених.
Він народився у 1957 році, але вважає днем свого народження іншу дату — 1 січня 1994 року. В цей день Сапатиська Армія Національного Визволення (EZLN), ідеологом якої був Маркос, підняла індіанське повстання в штаті Чьяпас. Повстанці вимагали відставки тодішнього президента Карлоса Салінаса де Гортарі та відмови уряду від створення зони вільної торгівлі з США. Фермерські продукти та кустарні вироби індіанців не могли конкурувати за ціною з американськими товарами.
Погано озброєні сапатисти захопили сім провінційних містечок, але незабаром покинули їх, відступивши до джунглів. Проте завдяки сміливому повстанню проти чисельних і добре озброєних військ уряду Маркос перетворився на народного героя. На одному з мітингів у Мехіко 100 тис. осіб скандували: «We Are All Marcos!». Майже так, як за два десятиліття у Парижі вигукуватимуть гасло «Ми всі «Шарлі Ебдо»!».
Втім, й самому Маркосу, столичному інтелектуалу з науковим ступенем, філософу і майстру афоризмів, була не до вподоби скромна роль командира партизанського загону. Він поетично описує: «Маркос — гей у Сан-Франциско, анархіст в Іспанії, рокер у селі, єврей у фашистській Німеччині...» — і ще з двадцять схожих визначень. Слава Маркоса рознеслася далеко за межі Мексики. У 2001-му міжнародні ЗМІ рясніли заголовками про мирний марш на столицю, який він очолив. У 2006-му, під новим ім'ям, — Делегат Нуль, подорожуючи на мотоциклі, як Че Гевара, він побував у кожному з мексиканських штатів. Натовпи шанувальників вітали його піснями. Всюди продавали ляльок «Маркос» ручної роботи, а його зображення в балаклаві можна було побачити на футболках і значках.
На піку популярності народного героя на нього заради інтерв'ю «полювали» Габріель Гарсіа Маркес, оскароносний режисер-документаліст Олівер Стоун (зокрема, він зняв фільм про Майдан «Україна у вогні») і затятий критик капіталізму Наомі Кляйн.
Втім, у 2014 році Маркос заявив: «Голос EZLN більше не є моїм голосом». Все, що хотів, він сказав. Сапатиська Армія Національного Визволення перетворилася на розкручений політичний бренд. Кандидати від неї беруть участь в президентських перегонах, хоча поки що не перемагали. Але у Маркоса залишається і запасний варіант — по джунглях штату Чьяпас досі бродять озброєні партизани.
Берні Сандерс, вічний кандидат
На початку 2019 року сенатор від штату Вермонт Берні Сандерс оголосив про другий похід у президенти. З потенційної перемогою Сандерса пов'язували надії багато політиків-соціалістів, вважаючи, що його успіх може стати переломним моментом у глобальних політичних розкладах.
Цього не сталося. Америка на стадії висування єдиного кандидата в президенти від демократів злякалася «прогресиста» Сандерса. Хоча ще під час праймеріз 2016 року він відійшов від позицій революціонера-троцькіста, на яких стояв на початку політичної кар'єри.
Сандерс сьогодні — зовсім не та людина, що у 1985-му здійснила «візит солідарності» до Нікарагуа, де Даніель Ортега плавно переводив озброєний держпереворот в стадію побудови соціалізму. І не та, що роком пізніше подорожувала по СРСР і оспівувала радянський лад.
Він — підстаркуватий дідусь, захоплений скандинавською моделлю соціальної держави, який ратує за безкоштовні медицину і вищу освіту. Хоча і не здатен пояснити, звідки взяти $60 трлн, що потрібні для втілення у США цих реформ.
Чи означає це, що лівий бунт всередині системи — річ неможлива? Швидше, для нього повинні визріти відповідні умови. У новому фільмі Аарона Соркіна «Суд над чиказькою сімкою» адвокат уточнює у персонажа Саші Барона Коена:
— Як на вашу думку, можна скинути або розпустити уряд мирно?
— У цій країні ми робимо це кожні чотири роки, — відповідає той.
Якщо врахувати, що фільм відсилає до протестів 1968-го проти війни у В'єтнамі, стає зрозуміло, за яких обставин суспільство може підтримати ліваків. Президент Ліндон Джонсон, який втягнув Америку в конфлікт у В'єтнамі з десятками тисяч солдатських трун, став настільки непопулярним, що не наважився балотуватись у президенти на другий термін.
Сандерсу поки не вистачає «В'єтнамів», щоби прийти до влади. Навіть COVID-19, при всій нетямущості Дональда Трампа, не зміг їх замінити. Але як показує цей рік, часами shit happens.
Славой Жижек, філософ
Ледь світ вступив у епоху COVID-19, лівий словенський філософ і палкий шанувальник ідей Леніна Славой Жижек заявив: це новий шанс світу на комунізм. Правда, при цьому уточнив, що не має на увазі комунізм «старого типу».
Пояснюючи ідею нової революції, Жижек наводить приклад з фільму Квентіна Тарантіно «Вбити Білла-2». Там Беатрікс, героїня Уми Турман, вбиває злого Білла, використовуючи «смертоносний метод п'ятикутної долоні, що розриває серце». П'ять пальців завдають удар по п'яти різних точках на тілі. Жертва після цього ще встигає зробити декілька кроків, але потім падає мертва. Так само, вважає Жижек, відійде у інший світ глобальний капіталізм, «серце» якого вибухне «з відстрочкою вироку».
Посткоронавірусне суспільство, на думку Жижека, матиме ознаки комуністичного, воно буде «засноване на довірі до людей і науки». Людство створить глобальну мережу охорони здоров'я. Реорганізує економіку так, щоб люди стали важливішими, ніж коливання ринків. Пересування по світу у цьому блаженному завтра стане набагато вільнішим, ніж зараз.
Якщо б бунтівний словенець був лише академічним філософом, то впливав би на уми куди менше. Але Жижек — це поп-зірка філософії. Його кличуть на ефіри, беруть в нього інтерв'ю, які розтягують на цитати. При таких розкладах неважливо, чи збуваються його пророцтва. Важливо, що до нього прислухаються. І що його діагнози і рецепти осідають у головах «пастви». В тому числі і серед політичних еліт Європи.
Джуліан Ассанж, цифровий революціонер
Ассанжа часто називають «цифровим Че Геварою». Не менш часто — покидьком. Втім, одне іншому не заважає.
Батьки Ассанжа познайомилися у 1968-му на демонстрації проти війни у В'єтнамі. Він сам, будучи підлітком, став хакером-хуліганом. Йому довелося заплатити штраф за злам центрального сервера канадської телекомунікаційної компанії Nortel Networks. І побути підозрюваним у справі про крадіжку $500 тис. з рахунків нью-йоркського City Bank. Втім, без подальших звинувачень.
У 2006 році Ассанж засновує WikiLeaks з метою «донести важливі новини і інформацію до громадськості». Серед матеріалів, які в 2010-му зробили сайт знаменитим, був засекречений відеозапис 2007 року, на якому американські військові з вертольоту розстрілюють мирних мешканців Багдаду. Матеріали, що стали надбанням громадськості через WikiLeaks, зробили з Ассанжа халіфа на годину.
Лоск «лицаря без страху і докору» зник з 47-річного Ассанжа, коли у квітні 2019-го британська поліція безцеремонно витягла його з будівлі посольства Еквадору, де він ховався. Заарештували хакера не за публікацію секретної інформації — за законами США це якраз не злочин. А за крадіжку даних Національного демократичного комітету США (центрального органу Демократичної партії). Як вважає слідство — з допомогою російських спецслужб. Вердикт по його справі судді обіцяють оголосити 4 січня 2021 року.
Втім, на думку самого Ассанжа, його історія — це не про традиційні спроби РФ втрутитися в американські вибори, зливши компромат на неугодного кандидата, а про лівий протест і кіберповстання. Місію, яку Ассанж називає головною справою свого життя.
Ассанж — приклад того, як можуть розвиватися ліві ідеї в цифровому столітті. Для кіберреволюціонерів, швидше за все, будуть важливі не самі ідеї, а можливість спекулювати ними заради популярності і досягнення влади.
Втім, так робили всі революціонери. В усі часи. Французький психоаналітик Жак Лакан, звертаючись до паризьких студентів у травні 68-го, сказав: «Ви стаєте революціонерами, тому що бажаєте отримати пана. І він у вас буде».
Одним словом, всупереч пророцтву Френсіса Фукуями, історія триває.
