На Інвестиційному форумі в Києві мер столиці Віталій Кличко заявив, що готовий працювати мало не бодігардом для кожного інвестора міста. Інвестори на таку рекламу не повелися, і не дивно. Адже інвестору не потрібні «бодігарди», чи то пак «няні». Йому потрібні прозорі умови роботи, конкурентне середовище та гарантії захисту свого активу в судових інстанціях. Крапка.
А між тим, тільки в моєму близькому колі є не менше трьох досить успішних девелоперів, що згорнули активність в Києві через відсутність як мінімум двох перелічених факторів. Ні, не попиту на їхні житлові або комерційні квадрати, і навіть не платоспроможного споживача, що прогнувся під коронакризу. А саме рівних умов входження на столичний ринок і роботи на ньому. Вже не кажучи про ефективність судової системи, яка давно функціонує за «вовчими» законами (йдеться про скандальний ОАСК Павла Вовка — Прим. ред.).
Іншими словами, жодному інвестору в сучасному світі не потрібний бодігард в особі мера. У світі давно працюють інші механізми залучення інвестицій — далеко не такі, що існують в якомусь «чайна-тауні», де панує клановий уряд та кишенькова корупція.
Без нянь і бодігардів
У цих нотатках не йтиметься про ефективність міського самоврядування, яке в умовах жорстких карантинних обмежень проявило повну безпорадність. Навіть не торкатимусь питання відсутності більш-менш системного епідеміологічного контролю в столиці. Це окрема пісня з дуже сумним лейтмотивом. Наразі згадаємо про широкий спектр компетенцій міського самоврядування, що у Києві давно межує з банальним самоуправством.
Столиця має всі шанси перетворитися на вкрай токсичне середовище для розвитку бізнес-активів. І зміна облич у помпезній «сталінці» на Хрещатику особливо суті не змінить. Її може змінити лише сам принцип розподілу повноважень у міському самоврядуванні й делегування міській владі виключно сервісних функцій, як це заведено в мегакорпораціях.
Саме такий принцип корпоратизації міського самоврядування впроваджений в декількох десятках мегаполісах світу, ВВП яких в рази перевищує показники України. Цей принцип дозволяє сучасним містам не тільки створювати робочі місця, як заявляє наш мер (гадаючи, очевидно, що ми живемо в ХХ столітті), а й реально заробляти на ефективності власної комунальної сфери та корпоративному управлінні муніципальним майном.
Річ у тим, що сучасне міське середовище, якщо ним керувати «науково», може бути активом. У мегаполісів, що корпоратизували самоврядні функції, немає проблем з інфраструктурою. Вони не захлинаються від транспортних потоків, позаяк корпоративний менеджмент не «пиляє» на віадуках і не перекладає місяцями асфальт на найважливіших автомагістралях. Бо це приватний менеджмент, найнятий самими ж інвесторами, — в даному разі городянами.
Там немає проблеми з граничною амортизацією інженерних мереж, тому що це знижує інвестиційну привабливість міського середовища значно більше, ніж дозволяє заощадити на експлуатаційних витратах. Чому? Тому що городяни самі є аудиторами ефективності роботи такого менеджменту, отримуючи від результатів його роботи гарантований «безумовний» дохід. І це не казка!
Стокгольм — місто контрастів
Перше, що справило на мене неабияке враження у місті, вивченню досвіду якого я приділив чимало часу, — це те, що мешканці шведської столиці самі регулюють рівень комунальних тарифів. Причому далеко не в бік зниження. Адже в їхніх інтересах, щоб підприємства ЖКГ були рентабельними. Щоб прибуток був реінвестований в модернізацію інженерних мереж та підвищення ступеню локалізації в місті бізнес-активів.
Така бізнес-модель настільки ефективна, що акції підприємств стокгольмського ЖКГ останні чверть століття мають більшу прибутковість, ніж акції шведських приватних банків. На офіційному інтернет-представництві Стокгольму можна побачити такий пасаж: якби місто було приватним бізнесом, то Стокгольм було б включено у ТОП-500 найбільших компаній світу за версією The Financial Times.
І це не бравада! Бюджет міста має настільки стійкий профіцит, що адміністрація перерозподіляє прибуток для участі в інших стратегічних активах — набуває акції морських портів, логістичних хабів, найбільших гравців фондового ринку. Вони роблять бізнес на рентабельності комунальної інфраструктури міста.
Мені, жителю української столиці, це видається фантастикою. Але коли прилітаєш до Стокгольму, розумієш, що більшої реальності не існує...
У Стокгольмі діє суворий функціональний розподіл на володіння міським майном та управління ним. Городяни безумовно володіють і отримують ренту. Для того, щоб актив був рентабельний і рентні платежі росли, містом керує найнятий топменеджмент, здебільшого іноземний з висококонкурентними зарплатами. Мер є керівником колективного органу, що відповідає за контроль, довгострокову стратегію та залучення інвестицій.
Чи це казка для України?
Був напрочуд здивований дізнатися, що в українських реаліях для реалізації подібної моделі міського самоврядування є цілком релевантна правова база. А правовий механізм «по-українськи», як відомо, — найбільш інертний фактор для трансформації.
Ще на початку нульових в Україні розробили закон №2352-3 про «державно-правовий експеримент» з розвитку місцевого самоврядування в Ірпені, Бучі, Ворзелі, Гостомелі і Коцюбинському — містах-сателітах столиці. На той час тут можна було «розгулятися» щодо інноваційних адміністративних рішень. Але далі паперів справа не просунулася.
У сучасному стані ці міста до реалізації моделі «приватно-публічного партнерства» не пристосовані. Але можна було б реалізувати цю модель у побудованих з нуля містах-корпораціях, виділивши їх в окремі юрисдикції. Тільки в таке нове місто можна залучити інвестиції.
У Києві десятки історико-архітектурних пам'яток поросли лісом і банально руйнуються, хоча всі вони розташовані у досить престижному центрі, який сам по собі має величезний комерційний статус. Але ніхто за всі роки каденції чинного міського уряду не провів жодного прозорого конкурсу на їх відновлення під довгострокові інвестиційні гарантії. А це — мільярдні доходи міського бюджету в обмін на прозору приватизацію і конкурентні умови розвитку цінного інфраструктурного середовища.
Але у Києва є несподівана конкурентна перевага: нам не треба руйнувати старе, щоб побудувати нове, як в успішних країнах Європи або у США. У нас просто нічого не працює, крім, зрозуміло, корупції. На порожньому місці легко експериментувати. Питання лише — хто готовий бути не «бодігардом», а менеджером, драйвити інновації, а не «сидіти на потоках».
