Середина серпня 1971 року. Попри те, що у студентів Одеського інституту інженерів морського флоту (ОІІМФ) ще тривали канікули, до гуртожитків повернулися, на диво, всі. «Ми чекали на появу наукового корабля «Космонавт Юрій Гагарін», який керував польотами майже усіх космічнимих апарататів СРСР. Він ось-ось мав прибути зі свого першого випробувального рейсу в порт приписки Одеса», – згадує Олександр Оверченко, ветеран Чорноморського морського пароплавства (ЧМП) із 40-річним капітанським досвідом.
Він двічі за роки навчання в ОІІМФ проходив морехідну практику на «Гагаріні», і каже, що кожного разу немов потрапляв у казку. Корабель не просто був нашпигованим найсучаснішою для того часу апаратурою, він був шедевром організації повсякденного побуту моряків, до якого в СРСР не звикли. «Там можна було жити, розвиватися, на деякий час навіть забути про «моральний кодекс будівника комунізму», особливо коли на обрії з’являлися абриси Гібралтару», – згадує Оверченко з характерним прижмуром, неначе чогось недоговорює.
В середньому на судні одночасно перебували близько 350 осіб, понад 200 з яких становив науково-технічний склад. Тому на кораблі були повноцінна бібліотека, концертний зал, повнорозмірний волейбольний майданчик, два плавальних басейни, фізіотерапевтична та стоматологічна клініки, камбуз з кухнею, не гіршою за елітні одеські ресторани «Братислава» і «Турист», — згадує Леонід Гайдуцький, який працював на «Гагаріні» механіком наприкінці 1970-х.
Була тут навіть така екзотика, як сауни – чоловіча й жіноча. На радянському флоті вони набули поширення лише у 1980-ті, коли почали масово закуповувати кораблі у Фінляндії. Втім, гендерного принципу щодо саун на «Гагаріні» ніхто не дотримувався. «Якщо парилися, то гуртом – було весело», – згадує Гайдуцький.
Коли «Гагарін» повертався у порт приписки, він одразу ставав одною з найголовніших родзинок Одеси після Потьомкінських сходів, оперного театру та «горсаду» на Дерибасівській, згадує Олег Заступайло, директор компанії «ТІС-Гідротехніка», у 80-ті – курсант ОІІМФ.
«Гагарін» був не просто кораблем золотої доби освоєння космосу, він був флагманом космічного флоту СРСР, найбільшим науковим кораблем у світі, візитівкою радянської космічної науки, – так про нього говорить Олексій Ляшенко, ексзаступник начальника експедиції науково-дослідного судна «Академік Сергій Корольов» у 1980–1995 роках.
До 60-річчя польоту першої людини в космос Chas News спробував розібратися, чим насправді був цей диво-корабель для тогочасної науки і чому в сумні 90-ті його спіткала лиха доля, викинувши на сумнозвісний корабельний «цвинтар» в Індійському океані.
Жодних глухих кутів
Потреба в кораблях для управління космічними апаратами назріла ще наприкінці 1950-х, коли відбулися перші запуски міжконтинентальних балістичних ракет. Навіть шостої частини суходолу, який обіймав СРСР, на той час було недостатньо, щоби керувати польотами та відстежувати приводнення відпрацьованих ступенів ракет у Тихому та Атлантичному океанах.
Тоді «хресний батько» космонавтики – житомирянин Сергій Корольов – запропонував методику стеження за космічними апаратами за допомогою плавучих телеметричних станцій. Буквально за декілька місяців під ці функції переобладнали транспортні кораблі «Ворошилов», «Краснодар» та «Долинськ». На вахту вони заступили в 1960 році, ховаючи у своїх трюмах телеметричний комплекс «Трал».
Але наприкінці 1960-х основним завданням радянської космічної програми стало «догнати й перегнати Америку» в освоєнні Місяця. Для цього був потрібен безперервний зв'язок з міжпланетними апаратами над північною Атлантикою та екваторіальною зоною Тихого океану, які були «глухими зонами» для радарів на радянському суходолі.
Задля цієї місії у 1968 році у рекордно стислий термін — лише за 6 місяців, створили проєкти надсучасних на той момент кораблів «Космонавт Юрій Гагарін» та «Академік Сергій Корольов». А вже в березні 1969 року на стапелі Балтійського суднобудівного заводу в Ленінграді почали будувати «Гагаріна». Наприкінці жовтня того ж року судно спустили на воду. Влітку 1971 року воно успішно пройшло ходові випробування й «прописалося» у порту Одеси. «Це були не просто «стаханівські» терміни, це були амбіції, з якими сьогодні могли б упоратися хіба що Маск і Бренсон», — говорить Василь Чміль, доцент Одеської морської академії.
Попри те, що «Гагаріна» запроєктували на базі танкера, його конструкція включала безліч інноваційних рішень, які дозволяли мінімізувати хитання корпусу на океанських хвилях, від чого безпосередньо залежала точність вимірювань і стабільність орбітального зв’язку: на кораблі вперше у світі застосували систему гіроскопічних стабілізаторів, яка у суднобудуванні набула поширення лише десятьма роками пізніше — на геологорозвідувальних суднах.
Також для управління чотирма параболічними антенами, дві з яких мали в діаметрі 25 метрів і масу понад 240 т, довелося змістити центр ваги корабля. Загалом же на судні розміщувалося 75 антен сумарною вагою понад 1 тис. тонн. Не меншим дивом були й ходові характеристики «Гагаріна». Запасів пального, їжі та прісної води вистачало на 4 місяці автономного плавання.
Зона відповідальності «Гагаріна» охоплювала Північну Атлантику та Карибське море. Ті самі функції, лише у Південній півкулі, виконував співбрат «Гагаріна» — «Академік Сергій Корольов», який майже одночасно спустили на воду у Миколаєві. Він також базувався в Одесі.
Загалом космічна флотилія Академії наук СРСР нараховувала біля двох десятків суден. Це був найбільший космічний флот у світі. «Шалені» 90-ті не пережив жоден із них, окрім найменшого корабля — «Космонавт Віктор Пацаєв», який базувався у Калінінграді. Російська влада двічі намагалася пустити його «під ніж», але завдяки зусиллям меценатів та родини космонавта, чиє ім’я він носив, врешті-решт корабель перетворили на «Музей Світового океану».
Ніщо під місяцем не вічне
Українці, що ностальгують за часами СРСР, ллють по «Космонавту Юрію Гагаріну» крокодилячі сльози. Мовляв, яке технічне диво пустили на металобрухт… В цьому є частка правди, але лише частка.
Доля українського чорноморського флоту справді є сумною. За підрахунками Геннадія Антимонова, автора відеоблогу «Дневник моряка», із майже 300 кораблів середнього та великого тоннажу Чорноморського пароплавства станом на 1998 рік у компанії залишилося в прямому сенсі лише одне «корито». Те, що відбувалося у 90-ті з флотом, який Україна отримала у спадок від СРСР, варто окремого розслідування, принаймні журналістського, бо строки давності порушення кримінального провадження, на жаль, давно спливли.
Втім, у долі «Космонавта Юрія Гагаріна» за часів Незалежності особливої зради немає. Олексій Ляшенко, ветеран наукової космонавтики, зазначає, що на початку 90-х, на світанку епохи масової «цифровізації», в управлінні космічними апаратами відбулися революційні зміни. «Три геостаціонарні супутники на високій орбіті забезпечували цілодобовий канал зв’язку», – пояснює він. Отже, потреба у прямому зв’язку з космічними апаратами з «глухих» ділянок Світового океану відпала.
Більш за те, запуск і обслуговування супутників виявилося в десятки, якщо не у сотні, разів дешевшим за експлуатацію наукового корабля, тим більше такого красеня, як «Гагарін». Вже не кажучи про те, що супутники виконували безліч комерційних функцій, які дозволяли швидко повернути вкладені у них інвестиції.
Переробляти «Юрія Гагарина» на торгове судно теж не мало сенсу. «Корабель був нашпигований важким обладнанням, демонтаж якого призвів би до зсуву центру плавучості. Тим більше, що на той час на заводах Daewoo в Кореї кораблі вдвічі більшого тоннажу спускали на воду що два тижні і коштували вони в рази дешевше, ніж капітальний ремонт «Гагаріна», – пояснює Василь Чміль.
У червні 1991 року «Гагарін» повернувся зі своєї останньої, 20-ї, експедиції тривалістю понад сім місяців і пришвартувався у порту Ялти. Позаду були роботи з контролю стикувальних процедур міжнародної орбітальної станції «Мир», яка на той час вже стала спільним космічним домом для радянських, американських, канадських та британських космонавтів.
У Ялті ж корабель перейшов у юрисдикцію України. Згідно з договором «Про правонаступництво» від 4 грудня 1991 року колишні союзні республіки націоналізовували майно, яке перебувало на балансі республіканських міністерств та держкорпорацій, в обмін на частку обслуговування зовнішнього держборгу СРСР. Частка України у цьому борговому пирозі становила 16,4 %.
В останню путь
Із «Гагаріним» та «Корольовим» намагалися щось вдіяти. «Розглядали проєкти переобладнання кораблів під виставкові центри», – розповідає Степан Чайка, який на той момент очолював планово-економічний відділ ЧМП. Але гроші танули швидше, ніж їх вдавалося «вибити» з Міноборони, на балансі якого перебував «Гагарін». «Просто танули, їх навіть не встигали вкрасти», – згадує Чайка.
Також «Гагарін» хотів взяти в оренду до 2000 року Китай – для пілотування власних супутників та, очевидно, копіювання технологій. «Дві делегації приїздило, одна невеличка, у розвідку, друга – не менше 30 осіб», – згадує Ляшенко. Але у Міноборони так і не змогли домовитися з китайцями.
Тим часом кораблі грабували мисливці за кольоровим металом, якого там було десятки тисяч тонн. «Якийсь час судно охороняли квазімафіозні групи, бо Міноборони не платило за оренду й не надавало власної воєнізованої охорони», – згадує Степан Чайка.
Врешті-решт у 1995 році Фонд держмайна оголосив тендер з продажу кораблів «Академік Сергій Корольов» та «Космонавт Юрій Гагарін». Переможцем тендеру став його єдиний реальний учасник – австрійська фірма Zuid-Merkur, жодним боком не пов’язана з судноплавством. Придбавши корабель за ціну, еквівалентну $170 за тонну металу, вона експедирувала його на переробку.
Команда судна спустила український прапор та, за старою традицію, замалювала частину назви корабля. Під іменем «Агар» флагман радянського космічного флоту вирушив до «цвинтаря» кораблів в індійському порту Алангу. Згодом туди ж відправився й «Академік Сергій Корольов» – під назвою «Орол».
До речі, з «Корольовим» українська влада обійшлася більш по-хазяйськи. «Багато майна успадкували військові, навіть рятувальні жилети на «Сагайдачному» (єдиний український корвет – Прим. ред.) були з «Корольова». Їм же відійшла частина приладів. Деяке обладнання відправили у інститути та музеї», – говорить Ляшенко.
Все, що встигла забрати з «Гагаріна» команда, – це рештки наукової бібліотеки, зокрема з автографами радянських та американських космонавтів, багато з яких були на «Гагаріні» особисто. Корабельний музей з подарунками від космонавтів встигли розікрасти мародери. Доля його експонатів досі не відома.
Тоді ж, у 90-ті, порізали на метал практично всіх побратимів «Гагаріна». Надто вже коштовним було утримувати такі судна. Певний час намагалися реанімувати космічну місію корабля «Космонавт Георгій Добровольский». У 1998 році його переобладнали під міжнародний проєкт морського старту Sea Launch. Одначе жодного рейсу корабель так і не зробив, і в 2006 році відправився туди ж, куди десятьма роками раніше «Космонавт Юрій Гагарін».
Чи могла бути у радянського космічного флоту інша доля? Навряд чи. Максимум, можна було на кілька років відтермінувати те, що сталося. Але не більше того. У 1998 році NASA створила одразу три комерційні системи супутникового зв’язку – Globalstar, Iridium та Orbcom. Завдяки цьому вартість космічного зв’язку для наукових потреб знизилася більш ніж в 100 разів. Космос із території протистояння супердержав став територією співпраці. Хотілося б, щоб назавжди.
