21 червня представники радикального палестинського руху ХАМАС повідомили, що переговори з Ізраїлем, які проходять при єгипетському посередництві, зайшли у глухий кут. Вони погрожують новими ракетними обстрілами.
Режим припинення вогню між Ізраїлем і Палестиною не протримався й місяця. 20 травня сторони конфлікту урочисто заявили про досягнуту домовленість про перемир'я. А вже 18 червня Ізраїль знову завдав по Сектору Газа ракетний удар. Цьому передував запуск ХАМАСом начинених вибухівкою повітряних куль, які спричинили в Ізраїлі руйнування та пожежі.
Нинішнє загострення ізраїльсько-палестинського конфлікту — наймаштабніше з 2014 року. Алекс Фішман, оглядач ізраїльської газети «Едіот Ахронот» із питань безпеки, навіть назвав його черговою війною між Ізраїлем і ХАМАСом, від результату якої залежить дуже багато чого. Однак, які б заяви не робила кожна зі сторін, це протистояння навряд чи закінчиться чиєїсь остаточною перемогою. Гарячу фазу з безліччю взаємних жертв (менше в ізраїльтян, більше в палестинців) рано чи пізно поставлять на паузу. Але щоб загасити полум'я повністю, обидві сторони повинні прийти до компромісу з багатьох складних питань. Поки що перспектив для такої мирної угоди немає.
Конфлікт із корінням у століття
Авнер Фальк, ізраїльський психоаналітик та дослідник проблем антисемітизму й ісламського тероризму у своїй книзі «Братовбивство на Святій Землі», яка вийшла в 2004 році, писав: «арабо-ізраїльський конфлікт — найбільш важко вирішуваний конфлікт у нашому світі, проте далеко не всі вчені дали хоч якесь психологічне пояснення — не кажучи вже про задовільне — нерозв'язності цього конфлікту».
Схоже, те, про що Фальк розмірковував на початку XXI століття, зберігає свою актуальність і сьогодні. Як і раніше зберігається своєрідна «міна уповільненої дії», закладена на цій багатостраждальній території століття тому: суперечливі обіцянки Великобританії арабам і євреям під час Першої світової війни.
Ізраїльсько-палестинський статус-кво сформувався в результаті окупації Ізраїлем палестинських територій під час Шестиденної війни 1967 року. Але цьому передувала тривала історія, що починається Першим сіоністським з'їздом 1897-го і Декларацією Бальфура 1917-го.
До сторіччя останньої події The Guardian опублікувала редакційну статтю, назвавши її «переломним моментом в історії імперії, коли, як пам'ятно висловився угорсько-єврейський письменник Артур Кестлер, «один народ урочисто пообіцяв другому народу країну третього». Але основний пафос публікації був в іншому: «Ізраїль сьогодні — не та країна, на яку ми очікували, чи яку хотіли б. Зростає нетерпимість із боку етнонаціоналістичної сторони ізраїльської політики, яка загрожує підірвати політичну свободу і незалежність судової системи». Далі — цілий сонм гріхів Ізраїля. За яким іде опис значно більш відчайдушної долі палестинців: «1,7 млн людей — палестинські громадяни Ізраїлю, меншість, що знаходиться під тиском, щоб не ворогувати з єврейською більшістю. Деякі політичні партії з їхньої спільноти були заборонені до тих пір, поки Верховний суд не скасував заборону. Вони бідніші від своїх сусідів-євреїв і терплять жахливу дискримінацію. Однак вони живуть краще, ніж палестинці в Газі і на Західному березі, де політична спільнота розділена радикалізмом ХАМАСу і неефективністю ФАТХ. Те, що ізраїльські збройні сили вільно діють у багатьох контрольованих палестинцями районах, підриває ідею про те, що палестинці дійсно ними керують».
«Первородний гріх Бальфура, — констатують автори статті, — полягав у тому, щоб надати національні права лише одному з двох народів, які претендували на цю землю».
Коли 7 травня Рандіп Рамеш написав статтю «Що ми зробили не так: гірші помилкові рішення The Guardian за останні 200 років», зіславшись на ту саму публікацію 2017-го, ізраїльський президент Ради депутатів Мері ван дер Зіл зауважила, що: «якби національна батьківщина (для євреїв) з’явилася навіть на десять років раніше, ніж у 1948 році, не один мільйон наших близьких родичів, убитих під час Голокосту, можливо, були б іще живі. Поряд із безпечною і надійною єврейською державою Рада депутатів підтримує створення палестинської держави, що не заперечує Декларація Бальфура».
Як заява про наміри — це має цілком переконливий вигляд. Однак поки що гасло про існування двох держав так і залишається гаслом. Насправді ж План розділу Палестини, прийнятий ООН в 1947 році, привів до війни 1947-1949 років, поклавши початок більш широкому арабо-ізраїльському конфлікту. Далі були напружені відносини, Шестиденна війна, інші сплески насильства, а також спроби реалізувати проєкт «дві держави». У 2007 році більшість як ізраїльтян, так і палестинців, згідно з рядом опитувань, вважали рішення про створення двох держав кращим будь-якого іншого рішення як засобу вирішення конфлікту.
Але «дорожні карти» ніхто так і не запропонував. До того ж, у 2006 році палестинська сторона розкололася між двома основними угрупованнями: ФАТХ, традиційно домінуючою партією, і її суперником на виборах — ХАМАСом, що діє як організація бойовиків. У 2014-му, правда, було сформовано уряд єдності Палестини, до складу якого увійшли обидві партії. Але до миру регіон це не наблизило.
Обидві сторони давно живуть як на пороховій бочці. Коли ситуація загострюється, кожна з них несе свою частку втрат. У ізраїльтян вони майже завжди на порядок нижче, ніж у палестинців. Але це, звичайно, слабке заспокоєння. Оскільки від обстрілів гинуть мирні громадяни, жінки та діти. Найкривавішим роком у нинішньому столітті був 2002-й. Тоді палестинці втратили 1032 цивільні особи, з яких 160 — діти. Ізраїльтяни, відповідно — 419 (47). У 2009 році кількість жертв серед мирних палестинців була приблизно такою ж — 1034 (314 дітей). У ізраїльтян загинули 9 осіб (з них одна дитина).
Понад чверть століття безуспішно ведуть мирні переговори. Останній план, підготовлений США під час президентства Дональда Трампа, експрем'єр-міністр Ізраїлю Біньямін Нетаньяху назвав «угодою століття», але палестинці відхилили його як «односторонній».
Вигідні тригери
Нинішнє протистояння почалося 9 травня з акцій протесту палестинців у зв'язку із запланованим рішенням Верховного суду Ізраїлю про виселення шести палестинських сімей із Шейх-Джаррах, району Східного Єрусалиму. За міжнародним правом цей район залишається частиною палестинських територій, які Ізраїль утримує під окупацією. Протести швидко переросли в запеклі зіткнення між євреями і палестинцями. Наступного дня ізраїльська поліція взяла штурмом мечеть Аль-Акса, одну з головних ісламських святинь. Масла у вогонь додало те, що все це збіглося з шанованою мусульманами Ніччю аль-Кадр, а також із Днем Єрусалиму (проголошеним на честь переходу під контроль Ізраїлю східної частини міста після Шестиденної війни). Від насильства постраждали понад 300 осіб, в основному палестинці. Міжнародна спільнота засудила інцидент. Постанову Верховного суду Ізраїлю відклали на 30 днів, оскільки генеральний прокурор Авіхай Мандельбліт прагнув знизити напруженість.
Але у відповідь на заворушення в Єрусалимі ХАМАС і «Палестинський ісламський джихад» почали обстрілювати Ізраїль ракетами з Сектора Газа, вразивши кілька житлових будинків і школу. У відповідь Ізраїль завдав авіаударів всередині Сектора Газа, зокрема ударів із повітря по декількох багатоквартирних будинках. З 10 травня було вбито щонайменше 113 палестинців, з них — 27 дітей, і сім ізраїльтян, з них — двоє дітей. Армія оборони Ізраїлю стверджує, що принаймні 15 загиблих палестинців є підтвердженими членами ХАМАС, а також заявляє, що деякі палестинські жертви серед цивільного населення сталися через помилкові запуски ракет у Секторі Газа.
На думку деяких експертів, загострення цього року було вигідне і для колишнього прем'єра Беньяміна Нетаньяху, і для палестинських правителів. Як пише The Washington Post, для обох сторін криза виникла в політично небезпечний і своєчасний момент. Після чотирьох непереконливих виборів за два роки Нетаньяху не зміг сформувати життєздатну коаліцію в Кнесеті.
22 травня мали відбутися вибори в Палестині. Однак наприкінці квітня президент Махмуд Аббас видав указ, відклавши їх на невизначений термін — «до тих пір, поки не буде гарантовано участь Єрусалиму і його жителів». Це неможливе рішення, оскільки Ізраїль не піде на це. У самій Палестині вважають, що крок президента викликаний побоюванням, що його партія ФАТХ зазнає поразки. ХАМАС же ідею перенесення виборів відкинув, заявивши, що для голосування у Східному Єрусалимі не потрібен дозвіл Ізраїлю. Таким чином, ХАМАС стає для багатьох на Західному березі річки Йордан силою, з якою палестинці пов'язують майбутнє.
Генезис нинішнього конфлікту не є чимось особливим. За кожним загостренням стоять чиїсь інтереси. Наприклад, обстрілам, які організував ХАМАС в 2014 році, передували викрадення і вбивства трьох ізраїльських підлітків. ХАМАС заперечував свою причетність, але в Ізраїлі саме цю організацію називали винуватцем. У відповідь (як помста) в Єрусалимі вбили юного палестинця.
Шістьох підозрюваних заарештували. А ХАМАС взявся за ракети. Це може здаватися праведною помстою. Однак аналітики відзначили ряд факторів іншого роду, які примусили ХАМАС до активності. Тоді в Газі він виявився практично в ізоляції. Втратив підтримку Сирії і, меншою мірою — Ірану. А крім того, зазнавав збитків після того, як після повалення ісламістського президента Мохаммеда Мурсі єгипетська влада прикрила контрабандні тунелі. Відродити популярність саме і покликана була та, аж ніяк не переможна, війна.
Ефект союзників
У вересні минулого року, під завісу правління Трампа, його адміністрація щосили піарила підписання так званих «Авраамових угод» (це було відсиланням до загального походження християнства, іудаїзму та ісламу від монотеїстичної віри семітського патріарха Авраама). Тоді Бахрейн і Об'єднані Арабські Емірати помирилися з Ізраїлем, завізувавши цей акт у Білому домі. «Ми тут для того, щоб змінити хід історії, — заявив Дональд Трамп. — Після десятиліть поділу і конфліктів ми знаменуємо початок нового Близького Сходу». Він також зазначив, що тепер громадяни ОАЕ та Бахрейну зможуть молитися в мечеті Аль-Акса в Єрусалимі.
До цього моменту лише Єгипет і Йорданія ходили в друзях Ізраїля. А близько трьох десятків мусульманських країн не визнавали єврейську державу на Близькому Сході з солідарності з палестинцями. Однак «Авраамові угоди» — це історія, яка мало стосується Палестини. Тут головним принципом виступало — «проти кого дружимо». Дружили в основному проти Ірану. Власне, це і об'єднувало адміністрацію Нетаньяху й арабські монархії: ставлення до Тегерану як до головного порушника стабільності на Близькому Сході. Така повістка була близька адміністрації Трампа, яка розірвала ядерну угоду з Іраном і зробила гру проти нього зовнішньополітичним пріоритетом США в регіоні.
Свою роль у підписанні «Авраамових угод» зіграла і Саудівська Аравія. Без неї це навряд чи могло б статися. І тут, знову-таки, загальний супротивник - головна причина такої поступливості. Абу-Дабі і Ер-Ріяд виступають проти політичного ісламу.
Тому безглуздо сподіватися на те, що існує якесь узагальнене рішення ізраїльсько-палестинського конфлікту. У регіоні існують свої «червоні лінії», які утримуються непростою конфігурацією сил. При таких умовах не завжди можна зрозуміти, де тут можуть пролягати компроміси, які б влаштували всі сторони. Наприклад, у 2002 році Саудівська Аравія висунула ініціативу: арабські країни були готові визнати Ізраїль у відповідь на те, що він покине території, окуповані в 1967 році. Тоді будь-яку можливість реалізації даного плану перекреслив теракт, здійснений угрупованням ХАМАС. Переговори згорнули. Чи можливе повернення до тієї ідеї? Навряд чи. По-перше, вона абсолютно непопулярна в Ізраїлі. А по-друге, не ясно, хто і від чийого імені може щось подібне запропонувати. І що має бути в політичному прикупі, здатному вплинути на Ізраїль.
Як би далі не розвивалося ізраїльсько-палестинське протистояння, навряд чи хтось у змозі передбачити тут довгий і стабільний мир. У кращому випадку — лише вимушене перемир'я. Радше не надто тривале.
