404

Сторінку не знайдено

Chas.News not found
Колонка
MD, PhD, науковий співробітник Каролінського інституту у Стокгольмі
MD, PhD, науковий співробітник Каролінського інституту у Стокгольмі

Коронакриза стала найбільшим випробуванням для системи охорони здоров’я багатьох країн світу. А для медичних працівників – узагалі справжнім краш-тестом їх моральних та професійних якостей.

Мої родичі в Києві неодноразово скаржились на те, що під час хвороби на коронавірус вони опинилися сам-на-сам із смертельною небезпекою. В одних сімейний лікар ігнорував дзвінки та sms, коли була потрібна термінова консультація. Інших спамили нескінченими переліками «фуфломіцинів».

За роки навчання та дослідницької роботи у Швеції я нарешті розібралася, звідки у цієї безпорадності «ростуть ноги». Схоже, звідти ж, звідки й починається сам лікар, – зі вступного іспиту до медичного університету, з програм навчання та профілювання.

Я переконалася в цьому і коли вступала у рідний НМУ ім. Богомольця, і коли проходила інтерв’ю на вступ у докторантуру в Каролінському інституті у Стокгольмі. Наважуся визначити принаймні сім засадничих відмінностей, які в зародку впливають на якість охорони здоров’я в Україні у порівнянні зі Швецією.

«Мої університети» в Україні відбулися у міжмайданні роки. Я стала студенткою-медиком у 2006-му, коли в стінах ще витав подих першого Майдану. А завершила вуз у 2012-му, коли в повітрі переважав розпач від непохитної совковості всього, що наповнювало українську медичну школу.

«Особливі» люди

Саме в 2006-му розпочалися перші спроби загального незалежного оцінювання (ЗНО). Я стала однією з тих, хто зміг зареєструвати свої бали за незалежний іспит з української мови й уникнути вступного диктанту, на якому зазвичай розчищали простір бюджетних місць для «обраних».

На вступному іспиті з фізики я зауважила, як абітурієнтці, що сиділа поруч, принесли аркуш із відповідями. Вона пройшла на інший факультет, і ми обидві отримували стипендію від держави.

Українська медосвіта давно стала одним з символів корупції / відкриті джерела

Наші викладачі також ділилися на дві діаметрально протилежні категорії. Одні йшли назустріч студентам щодо практики у відділеннях, запрошували до себе на чергування, підтримували ініціативи щодо закордонних стажувань, куди охоче надавали рекомендаційні листи. Інші – вимагали насамперед купити щось на кафедрі –методички чи книжки, або щось для кафедри.

Мовляв, купуйте і можете бути вільні до кінця курсу. Або так: «Всі можуть бути вільні, а старосту попрошу лишитися – обговоримо, як група складатиме залік». І це найпоказовіше, що відрізняє наші медичні вищі від шведських. Підозрюю – не лише медичні.

Друга відмінність – це те, як у нас намагалися реалізувати Болонську систему оцінювання. У медичному університеті це було квестом із пошуку відповідей на тести – переважно за рахунок часу, який можна було б присвятити опрацюванню фундаментальних предметів чи клінічній практиці. Звісно, нічого подібного там, де ця система існує «в оригіналі», не спостерігається.

Всі можуть бути вільні, а старосту попрошу лишитися – обговоримо, як група складатиме залік

Третьою, та чи не найголовнішою, відмінністю я б назвала специфічний «соціальний відбір». Я сама –  з родини лікаря. У шкільні роки мені пощастило спостерігати за роботою батька в операційній. Він та його колеги дозволили приблизно зрозуміти, що на мене очікує в медичній практиці.

Але далеко не так було з іншими «особливими» абітурієнтами. Зокрема тими, що прийшли до університету «зі зв’язками», чиї батьки мали приватну клініку чи обіймали кафедру в самому університеті. У багатьох із них питання кар’єрного розвитку і працевлаштування вирішилось ще до вступу. Вони не розуміли, для чого «закипати» над анатомією чи патофізіологією. Вони знали, що місце в системі їм гарантоване поза конкурентними правилами.

Наявність «зв’язків» не завжди є індикатором лінощів та корупційності. Проте це завжди ставить під питання твою репутацію, коли ти досягаєш успіху в системі, де немає чесного і незалежного оцінювання знань і вмінь.

Навіщо мені то треба?

Ще гірше було з тими, хто приходив у медуніверситет із цілковитим нерозумінням того, що робити після випуску. Бажання батьків мати лікаря в родині виливалося в потоки грошей в деканати та на кафедри. Лише ближче до закінчення такі студенти починали задаватися питанням, чи справді «воно мені треба». На щастя (не лише своє), дехто таки знаходив розсудливу відповідь.

Тиск з боку батьків будь-якою ціною отримати диплом руйнує розуміння 16-17-річної юні власного вибору і того, чим насправді хочеш займатись в житті. Це створює найбільший контраст із тою мотивацією, з якою абітурієнти потрапляють у медичні навчальні заклади в Швеції.

З кількох засадничих причин, зокрема й тому, що задовго до того, як стати абітурієнтами, шведські підлітки призвичаюються приймати усвідомлені й цілком незалежні рішення щодо власної сфери інтересів.

Четверте, що разюче відрізняє нас від шведських колег, це практично цілковита відсутність в Україні незалежної системи оцінювання якості післядипломної освіти. Через те навіть відверто слабкі студенти можуть знайти роботу акушерами та хірургами.

Якщо бути до кінця відвертою, то з трьох сотень своїх однокурсників випуску 2012 року я б довірила власне здоров’я чи здоров’я своїх дітей не більше як третині з тих, хто сьогодні працевлаштований у хірургії, гінекології, акушерстві чи ортопедії. І, наскільки мені відомо, майже половина з тих, хто, поза сумніву, вартий довіри, уже давно робить кар’єру за кордоном.

Щодо конкретних практик оцінювання у Швеції, які б у нас цілком допомогли відсіяти шлак невмотивованих абітурієнтів ще на етапі вступу, я б навела, насамперед, таке. Там зарахування до медичного університету на лікувальний факультет (Läkareprogrammet) здійснюється за загальною рейтинговою системою з урахуванням як вступних іспитів до вищої школи – högskoleprov, так і випускних іспитів у гімназії.

Якщо йдеться про мою другу Alma Mater – Каролінський Інститут, то конкуренція тут надзвичайно висока. Він входить у топ-10 європейських і топ-50 світових медичних освітніх закладів й визначає Нобелівських лауреатів з фізіології та медицини.

Мінімальний вік абітурієнтів тут – 20-22 роки. Як і в більшості західноєвропейських країн, у Швеції досить поширеним є брати gap year на волонтерство, подорожі та перескладання шкільних іспитів. Це п’яте, на що варто звернути увагу.

Через високу конкуренцію серед абітурієнтів удома шведи часто виїжджають на навчання в інші країни ЄС, наприклад, у Польщу чи Литву. Саме за рахунок уніфікованої системи оцінювання між університетами ЄС і можливостей стажування за програмою Erasmus усі видані в ЄС дипломи визнають у Швеції, а знання рідної мови дозволяє «репатріантам» практично одразу почати роботу.

Починати ніколи не пізно!

Шосте – цілковита відсутність ейджизму та гендерного тиску. У мене є подруга – однолітка, з якою ми познайомились на PhD-програмі. В Німеччині вона здобула диплом бакалавра з біології, у Швеції навчалася на магістерській програмі з біомедицини. Врешті потрапила в докторантуру. Але водночас зрозуміла, що хоче стати лікаркою. Тому у 2020 році підготувалася, успішно склала шведською мовою högskoleprov і її зарахували на лікувальний факультет Каролінського інституту, при цьому вона не полишала експериментальну практику в лабораторії.

Наймолодшим в її групі є 21-річний студент, найстаршій студентці – 38. Моя подруга планує захистити дисертацію з досліджень головного мозку в 2022 році й отримати лікарський диплом в 2025-му. Після того її очікує 18 місяців ротацій (Allmäntjänstgöring) різними відділеннями для отримання ліцензії.

Тобто право на медичну практику, яку я отримала в Україні в 24 роки, вона отримає не раніше своїх 37 років. Така ситуація тут доволі типова. Ніхто не скаже їй, що вона «застара» як для початку роботи в медицині. А в нас коментувати вік початку медичної кар’єри – напрочуд поширене явище.

Сьоме – те, чого надзвичайно не вистачало моєму медичному університету. У Швеції чимало уваги приділяється розвиткові комунікаційних навичок та критичного мислення студентів, вмінню працювати в групах, «фактчекити» інформацію та будувати мережу професійних контактів.

Так само шведів вчать мати беззаперечний пієтет до доказової медицини, що базується на тисячах клінічних випробувань, а не на досвіді одного медичного «гуру», як це прийнято в Україні.

Перше, що слід виховати в собі, це нульову толерантність до хабарів в університеті

Майбутніх лікарів у Швеції ще під час навчання активно залучають до наукових досліджень. На старших курсах впродовж семестру мусить бути виконана лабораторна робота чи аналітичне дослідження з епідеміології. За кожен реалізований проєкт департамент отримує приблизно €1,2 тис.

Боріться і поборете!

Якби я могла звернутися до сучасних абітурієнтів, то спробувала би переконати їх в тому, що система завжди перемагає, якщо системі не опиратися. І це не боляче, тим більше, що ти не наодинці – принаймні в Україні. І перше, що слід виховати в собі, це нульову толерантність до академічної корупції.

Я би рекомендувала більше боротися за знання з біохімії та іноземних мов, а надто за години практики в клініці, і менше зважати на тих, хто прагне відсидіти до дзвінка, списати тест чи «домовитися» про залік.

Шукати насамперед волонтерства в гемодіалізних центрах десь у Марокко чи стажування в ЄС, а не спокусливої кнайпи для дружніх посиденьок поблизу кафедри з корумпованою професурою. Зрештою, щоб самому не було страшно потрапляти у стоматологічне крісло, пологовий чи «інтенсивку» до власних однокурсників.

Шведський корона-оптимізм: все, «як у людей», лише без локдауну
Керувати автівкою по-шведськи