Українці активно витрачають 1 тис. грн, яку держава заплатила вакцинованим. І найбільша частина цих грошей йде на книжки. Принаймні так стверджують у банках, які розподіляють ці кошти. Втім, чи означає це, що українці — нація, яка читає? Або хоча б те, що завдяки держпідтримці видавничого бізнесу має шанс стати нею? На жаль, фахівці кажуть, що ні.
Chas News поговорив про те, чому ми перестали читати та що з цим робити, з Юрієм Андруховичем, поетом, прозаїком та есеїстом. Ось три головні тези метра:
Художня література не для користі, а для розваги
— Говорять, що більшість українців витрачає «Вовину тисячу» на книжки. Але найбільш читаючою нацією ми не станемо. Тисячі для цього навряд вистачить. Пересічна ціна української книжки на сьогодні пару сотень гривень, тож на тисячу реально придбати 4-5 книжок. Чи зробить це українців автоматично просунутими у читанні? Я не думаю. Тим паче, з’явилася альтернативна ідея, що на «тисячу» можна купити і ліків. І, чесно сказати, я купував би ліки.
Українцям усе життя забивають голову ідеєю про якусь практичну користь художньої літератури. Але слід розуміти, що практичної користі від такої літератури буде небагато. Практична користь може бути від технічних посібників. А художня література — це один із варіантів проведення вільного часу. Іншими словами, читання книжок — це розвага.
Єдине, що її вирізняє: це розвага, так би мовити, високого рівня. Це, скажімо, не безкінечний перегляд «відосиків» чи прокрутка стрічки у соцмережах. Це розвага, яка передбачає співтворчість, включення креативних елементів, якими кожна людина наділена. І, можливо, саме ця розвага найбільшою мірою сприяє людській самореалізації і людському самостановленню.
Українці — це дуже не читаюча нація. Тому що їх неправильно виховують, їх налаштовують, що книга — це важко, книга — це праця, що це обов’язок. Ще з дитинства говорять дітям: «Ну прочитай хоч дві сторіночки за вечір». Це замість того, щоб розкривати захопливість читання, можливості саме цієї розваги. Не роблять акцент на саме розважальній компоненті.
Думаю, що найкращі для книги часи в українському суспільстві — це були 1960-1990-ті роки, коли люди справді читали заради задоволення. Подорожі в потягу, перебування на відпочинку чи, скажімо, в лікарні люди не могли собі уявити без книжки в руках. Кожного вечора людина годинку-другу проводила з книжкою в руках. Цього майже не залишилося. Видавці засипали людей мотиваційним «хламом» «Як стати багатим і розумним» і т. п. До книги ставляться як до ще одного із посібників. Це неправильно, це нищить сутність самої книги, вбиває її.
Читачі не можуть знайти своїх авторів і навпаки
— В Україні існує проблема незаповненості посередницької ланки, тому читачам важко знайти своїх авторів і навпаки. Такою ланкою мають бути критики і критикеси, оглядачі і оглядачки. У нас в цій сфері цілковитий вакуум. Ви не отримуєте навіть мінімальної кількості добрих — у сенсі якісних — рецензій і хоча б якихось, в скороченому вигляді, рекомендацій.
Те, що з’являється в періодиці, — його дуже мало і це відбувається не систематично. На Заході до найпотужніших газет, чи загалом часописів, видають цілі літературні додатки. У США ми чуємо про бестселер New York Times. З іншого боку Штатів — Лос-Анджелес і там теж надзвичайно потужні огляди книжок у Los Angeles Review of Books. Frankfurter Allgemeine Zeitung обов’язково містить великий розділ, на чотири або вісім сторінок, цілком присвячений культурі — і це окремий «зошит» газети, який значною мірою про книжкові події: рецензії, огляди книжок, хоча там можна прочитати і про прем’єру опери і про новий фільм і т. д.
У нас же паперова преса взагалі перестає існувати, тож у нас фактично не було б де публікувати такі розгорнуті рецензії. Я думаю, наші журналісти просто не розуміють, що так можна.
У нас за рецензії платять видавці. Вони винаймають так званих критиків, аби краще продавати ті чи інші книжки. І це жалюгідно, бо огляд однієї книжки коштує 200 грн, і аби заробити тисячу гривень, критикові протягом тижня треба прочитати п’ять книжок і написати п’ять рецензій. Зрозуміло, що це буде дуже поверхово і не дуже красиво.
Журналістика повинна формувати запит у суспільстві. Але оскільки журналістика у нас переважно на «підсосі» в олігархів чи багатіїв дрібнішого рівня, приватні політичні інтереси яких вона передовсім обслуговує, то розділ «Культура» лишається на залишковому принципі, за аналогією до фінансування культури в державному бюджеті. Тож це таке собі зачароване коле — загальна бідність визначає убогість в інтелектуальній сфері, у сфері ідей. І навпаки: інтелектуальна убогість визначає загальну бідність.
Соціальні мережі атрофують читацьку здатність
— Український книжковий ринок після колапсу у 1990-ті, безумовно, прогресує. Хоча б за кількістю виданих і перевиданих назв. З’явилася конкуренція, читацька меншина навіть без «Вовиної тисячі» купує книжки. Але протягом останніх років мені з усіх боків розповідають про початок поганих тенденцій. Період пандемії у книжковій торгівлі переживають аж надто болісно. Закриваються видавництва, перестають існувати книгарні.
На жаль, ще не досягнуто гармонійного співіснування книжкового, видавничого світу і соціальних мереж. Соціальні мережі притягують дедалі більше людської уваги і вільного часу, який фактично весь іде у віртуал. І це доволі небезпечна тенденція, оскільки вона загалом атрофує читацьку здатність. Не тому, що людина не присвячує свій вільний час читанню книжок, а тому, що в подальшому навіть за бажання вона не зможе присвячувати його. Це буде непосильне заняття для її мозку — розуміти книжковий текст. І цього, звичайно, треба боятися найбільше.
