Володимир Путін не наважиться на широке вторгнення в Україну, бо цього йому не дозволять зробити його «придворні». Але Україні все одно потрібно озброюватись за допомогою міжнародних партнерів. І це зараз важливіше, ніж дипломатичні заяви.
Таку думку в інтерв’ю Chas News висловив Володимир Огризко, український дипломат, голова МЗС у 2007-2009 роках.
— Пане Володимире, наскільки українська дипломатія є ефективною проти широкомасштабної агресії Росії?
— Ключовим завданням української дипломатії з 2014 року було згуртування західних країн на протидію РФ. І я дуже задоволений, що сьогодні ми маємо єдиний антипутінський фронт, який сформувався зокрема й завдяки зусиллям нашої дипломатії.
Це не означає, що тільки ми сформували цей фронт. Насамперед його сформував сам Путін. Але українська дипломатія намагалася пояснити нашим західним партнерам, в чому є сутність путінського режиму. На мою думку, це вдалося.
З останніх моментів — це Кримська платформа як майданчик для інформування міжнародної спільноти про те, що Крим з порядку денного нікуди не зник, він там має бути до того моменту, допоки Росія не забереться геть з української землі.
Щодо ситуації на Донбасі також є позитивні свідчення того, що беззастережного прийняття московського трактування Мінських домовленостей не було і, я вірю, не буде.
— Я говорю передусім про масове скупчення російських військ на нашому кордоні.
— Українська дипломатія жодним чином не впливає на кількість російських військ на нашому кордоні. Це рішення Путіна, яке він приймає безвідносно до української чи американської дипломатії.
Мета української дипломатії має полягати у тому, щоби санкції були настільки жорсткими, щоб сама можливість їхнього застосування злякала Путіна і змусила відступити. Або щоб їх застосували, і Путін ще до широкомасштабних вторгнень зрозумів, що це йому не по зубах. Йдеться про поєднання зусиль української дипломатії і дій Заходу. Тут нам треба набагато сильніше працювати на напрямках Німеччини і Франції і в цілому по Європейському Союзу. Бо є багато не надто сприятливих факторів. І це робота не лише дипломатів.
— Наскільки адекватними ситуації є заяви українського президента?
— Адекватними мають бути не заяви, а дії. Гарною конкретною дією є те, що робить зараз Велика Британія. Вона допомагає Україні отримати зброю, яка не дозволить російським бронетанковим військам хазяйнувати в наших населених пунктах. Я бачу дію в допомозі з боку США — вони надають «Джавеліни», які так само зможуть зупинити танкову навалу.
Але я поки не бачу нічого, що могло б змусити агресора відмовитися від ракетного, авіаційного нападу чи нападу з моря. Безумовно, наша оборонна промисловість не стоїть на місці. Але можна було б мати більше, зокрема за допомоги наших західних партнерів.
— Візити американських високопосадовців до України є сигналом того, що Україна невдовзі отримає статус «головного союзника США — не члена НАТО»?
— Ознаками подібної тісної співпраці я вважаю найшвидше озброєння української армії сучасними зразками. Будь-які договори такого типу потребують часу, зусиль, колективної політичної волі, ратифікації. Це речі, які розтягуються на місяці, а, може, й на роки. Нам же сьогодні треба говорити не про формальні домовленості, а про дуже швидку допомогу, оскільки ми не знаємо, що в голові у Путіна.
А відтак першочерговими є не проєкти договорів чи навіть самі договори, а високоточна ефективна зброя. Нам потрібно шукати джерела постачання такої зброї в будь-яких країнах будь-якої точки земної кулі.
— Ви згадували про Мінські угоди і нормандський формат. Однією з умов зменшення напруги на кордоні Росія називає імплементацію в Україні «Мінська-2».
— «Мінськ-2» неможливо імплементувати з однієї простої причини. Він передбачає вибори, на цьому наполягає РФ. А як провести вибори, якщо на окупованих територіях 500 тисяч людей мають російське громадянство? Як ОБСЄ може піти на організацію таких виборів, якщо навіть уявити, що всі війська відведені? Тому все це — довгограюча платівка, яка, я думаю, буде грати безкінечно, але безрезультатно.
До речі, Мінські домовленості не є нормою права, вони не затверджені українським парламентом. Тому для нас вони є лише політичними зобов’язаннями і не більше.
— Існує думка, що однією зі стримуючих сил для Росії є Китай, який має свої інтереси в Європі. Політика Пекіна може допомогти Україні?
— Факт полягає в тому, що Росія перестає грати провідну роль в глобальній політиці. Американці «перевели» Росію у статус регіональної держави, а на її місце міцно всівся той самий Китай. Чи зацікавлений він у тому, щоб Росія не напала на Україну? Очевидно, що зацікавлений, тому що це адекватність. А Пекін так чи інакше демонструє адекватність насамперед в силу економічних причин.
Очевидно, Росія із західного енергетичного васала перейде в ту ж саму роль відносно Китаю, і доволі швидко. І тоді Китай безумовно диктуватиме Росії свою волю.
— І все ж таки, наскільки зараз велика загроза широкомасштабного вторгнення Путіна в Україну?
— Я не думаю, що зараз є велика вірогідність такого вторгнення з однієї простої причини. Путін і його камарилья хочуть добре жити. І жити, в основному користуючись благами, які створив Захід, і де в Росії гроші. Тому йти на тотальний розрив відносин і обрубувати всі кінці, я думаю, Путіну не дозволять його ж найближчі соратники. Бо вони дуже добре прив’язані до західного світу своїми яхтами, віллами, будинками.
Думаю, що накопичення зброї на кордоні з Україною, підвищення градусу пропаганди мають на меті лише тримати Захід у напрузі. Але в РФ не бажають відокремлюватися від нього кам’яною стіною. Адже самостійно економіка РФ прожити не може. І ті «пекельні» санкції , які обіцяють Росії, призведуть у дуже короткій — що важливо — перспективі до краху російської економіки.
Самі лише розмови про те, що Росія на порозі війни, обвалили її фондовий ринок на понад $100 млрд за два дні. Тому треба бути остаточно неадекватною людиною, аби прийняти таке рішення.
Щодня Сhas News відбирає для вас найважливіші новини та публікує дивовижні історії. Приєднуйтесь до нас у Facebook та Telegram, щоб нічого не пропустити.
