28 років тому, в січні 1994-го, Україна зробила заяву про готовність позбутися ядерної зброї. Пізніше у тому ж році підписали Будапештський меморандум, який мав гарантувати нам недоторканність та цілісність держави.
Сьогодні в України немає ані ядерної зброї, ані миру.
Чи допомогла б нам зараз ядерна зброя? Як протистояти російській агресії?
Про це Сhas News поговорив з Дональдом Дженсеном — американським дипломатом, який у 1980-ті та 1990-ті безпосередньо займався питаннями роззброєння і безпеки. Він був учасником дипломатичної місії США в роботі над Договором з ліквідації ракет малої та середньої дальності, а в 1991-1996 роках працював дипломатом у Москві. Зараз Дженсен — директор з питань Росії та стратегічної стабільності Інституту миру США.
— Містер Дженсен, як ви оцінюєте останні зустрічі Росія — НАТО?
— Немає жодних зрушень у вирішенні питань, з яких існують розбіжності. Щодо розширення НАТО, щодо вимог Росії прибрати війська НАТО з-під її кордонів. Прогресу немає взагалі.
Американський уряд вважає процес переговорів корисним, але я не думаю, що вони зупинять Росію від вторгнення в Україну. Тим не менш Конгрес вже ухвалив пакет потужних санкцій проти російських посадовців — ці санкції задіють, варто буде Москві піти далі.
— Загроза нових санкцій змінить поведінку Москви?
— На мою думку, ні. Можливо, трохи. Можливо, росіяни двічі подумають перед тим, як щось робити. Думаю, ефективнішим було б поєднання санкцій і ширшої військової допомоги Україні й іншим країнам.
США сподіваються, що ця зустріч призведе до подальших переговорів, але різниця у позиціях надто суттєва. Заступник голови російського МЗС Рябков взагалі заявив, що час на переговори закінчився. І для мене це ознака загрози. Російські війська досі знаходяться на українському кордоні. Для Європи це ключове питання безпеки. Треба бути готовими до різних варіантів розвитку подій. Думаю, Путін ще сам не вирішив, що робити.
— Ви займались ядерним роззброєнням СРСР (фактично — Росії) у 1980-х. У чому різниця в поведінці Кремля і Вашингтона тоді й зараз?
— Тодішні угоди були не про роззброєння Росії. Йшлося про включення Росії у західні і європейські безпекові структури. На той момент Росія це справді підтримала. І питання про те, що НАТО загрожує Росії, не виникало ще багато років.
Україна пройшла великий шлях після 1991 року. Зараз це країна, орієнтована на Захід, яка хоче бути учасницею важливих міжнародних організацій. Водночас російські еліти не бачать Україну як окрему країну. Багато хто хоче домінувати над Україною. Так було тоді і лишається дотепер.
— Є думка, що причина нинішньої поведінки Росії — якраз результат тих переговорів. Нібито Росія недоотримала того, що хотіла...
— З цим я не згоден. За часів Бориса Єльцина Росія не була антизахідною. Росія погоджувалася на співпрацю. Коли НАТО в середині 90-х почало говорити про розширення — що і сталося в 1999-му — Росія не особливо висловлювалася проти. У 1993-му Єльцин і голова МЗС Андрій Козирєв висловили сподівання, що одного дня Росія навіть приєднається до Альянсу.
Росія і НАТО якийсь час відносно плідно співпрацювали. Тож неправильно говорити, що Росія була жертвою, що в 90-і роки її намагалися ослабити. Це кремлівський наратив, народжений пропагандою, який має на меті мобілізувати росіян і згуртувати їх навколо Кремля.
Я особисто займався політикою, що мала на меті залучити Росію до гравців, які грають конструктивно в міжнародній системі. Цього не сталося...
— Чому?
— В 1991 році ми повірили, що відбулася демократична трансформація всередині Росії, але її там не було. Багато авторитарних елементів зберегли свою владу, і кульмінацією цього стало обрання Володимира Путіна. Ці елементи створювали безлад, вони хотіли домінувати над пострадянськими країнами, особливо над Україною. Вони вважали Захід своїм ворогом.
Росія виявилася заручником своєї традиційної імперіалістичної ментальності. І вона там не з часів Радянського Союзу, а значно раніше. І треба бути дуже обережним, коли маєш справу з Росією.
— 14 січня 1994 року в Москві президенти України, Росії і США оприлюднили спільну заяву щодо вивезення з української території стратегічної ядерної зброї. Якби Україна зберегла ту зброю, вона була б зараз гарантією від нападу Росії?
— Не думаю, що це захистило б від російської агресії. Якби Україна і лишила ядерну зброю, так звана кнопка лишалася б у Москві. Тож не можна говорити, що Україна була б такою ж ядерною державою, як США чи Росія сьогодні. І я не думаю, що наявність ядерної зброї справді завадила б спробам Росії послабити українську державу. Тому що Україна зараз ослаблена не лише воєнним питанням, але й дезінформацією, фінансовими проблемами, корупцією в судовій системі, проблемами з олігархами. І з усього цього Путін має зиск.
— Ситуація з Будапештським меморандумом показала, що країна, яка не входить в НАТО, не може розраховувати на підтримку західних країн.
— Так, це порушує питання довіри. Україні дали гарантії, що за відмову від ядерної зброї її територіальну цілісність і суверенітет поважатимуть і підтримуватимуть. Цього не сталося не лише з боку Росії — багато країн не виконали свої зобов’язання. Але Сполучені Штати, Польща, країни Балтії, Велика Британія і багато інших продемонстрували свою підтримку суверенітету і незалежності України і продовжують це робити і досі.
І хоч Захід не воюватиме за Україну, він згоден давати більше військової і фінансової підтримки Україні. Українська армія доволі сильна. Можливо, не така сильна, як російська, але коли ви боретеся за власну землю, ви готові робити це з більшою жертовністю. Якщо Путін вирішить розширити вторгнення, ця операція буде дуже кривавою для російських підрозділів.
— В Україні існує думка, що ми могли б відновити ядерний арсенал. Як вважаєте, це можливо?
— Ні. Впровадження ядерного елементу є дуже небезпечним і непередбачуваним. Якщо Росія побачить, що до цього йде, вона точно нападе. Я також думаю, що це порушило б певні міжнародні угоди.
Думаю, більш продуктивним є реформування армії, посилення повітряних сил, розвитку ВМС на Чорному морі. Також Україна має захищатися, стаючи більш досконалою демократією. Це послаблюватиме Росію.
— Чи можливий збройний конфлікт між Росією і НАТО?
— Можливий. Але обидві сторони цього не хочуть. Війна малоймовірна.
Путін, можливо, не бажає цього розуміти, але НАТО не є загрозою для Росії. Агресивна поведінка Росії на Донбасі, в Криму, в інших місцях лише стимулює наших європейських союзників. Такі країни, як Фінляндія і Швеція, замислюються про вступ до НАТО. Якщо Путін розширить вторгнення в Україну, ми побачимо ще більше натовських військових у Польщі, республіках Балтії. І це створить геть протилежний ефект тому, що хоче Путін.
— А як ставитись до вимоги Росії до НАТО «повернутися в межі 1997 року»?
— Останній місяць вимоги Росії були такими надзвичайними, що дехто припустив: Росія просто намагається знайти собі виправдання, аби напасти на Україну. В будь-якому разі не Росії вирішувати, буде розширення НАТО чи ні. Росія не може мати право вето. І вона це знає. А якщо знає, тоді не зрозуміло, звідки всі ці проблеми.
— Писали, що перед Росією поставили ультиматум: якщо не буде миру в Європі, не буде «Північного потоку-2».
— Думаю, що це правда. І я вважаю, що Німеччина на це погодилася — якщо Путін вторгнеться в Україну, не буде «Північного потоку-2». Але у Європи позиція: ми не можемо йти проти Путіна, поки немає широкого вторгнення.
— Воно, на вашу думку, можливе?
— Так, вважаю, що шанси на це дуже високі. Це необов’язково масивне розширення фронту на Донбасі. Може бути атака на Україну з Білорусі, наприклад. Можуть перекинути обмежений контингент, який захопить Маріуполь або Одесу. Треба бути обережним і не вважати, що війна може бути такою ж, як раніше.
— Чи є спосіб зменшити напруження на кордоні?
— Переговори. Країни мають висловлювати свої інтереси, аби зменшувати конфронтацію. Це довгий процес.
— А що в цей час робити Україні?
— Я вже згадував, що Україні треба поліпшувати її ВМС, оборонну здатність її повітряних сил, закуповувати зброю, розвивати оборонну промисловість. Потрібно посилювати законність системи і боротися з корупцією. Думаю, українському уряду слід бути трохи наполегливішим у плані підготовки країни до того, що може статися.
