404

Сторінку не знайдено

Chas.News not found
«Не можна бути такою тупою, бо з тобою ніхто дружити не буде». Як в Україні впроваджують інклюзивну освіту

«Після уроку до мене підійшла вчителька і вказала на учня із затримкою розумового розвитку. Сказала: від нього нічого не очікуй. Отак просто поставила на дитині хрест», –  з такими словами новій вчительці англійської в одній зі шкіл Донбасу передавала клас її колега. Минуло чотири місяці, але молодого педагога і далі переповнюють емоції.

«Цьому хлопчикові ніколи не давали висловитися! Я почала йому давати більше часу, бо він лякався, впадав в ступор, затинався. Але коли зрозумів, що на відповідь у нього часу більше, ніж стандартні 30 секунд, все почало вдаватись!».

Такі історії – не поодинокі. Включення людей з розладами чи інвалідністю у соціум – камінь спотикання для багатьох спільнот. Особливо яскраво це проявляється довкола права на освіту людей з інвалідністю чи особливими освітніми потребами (ООП).

Інтеграція та інклюзія в Україні

Про інклюзію в Україні вперше заговорили на початку двотисячних. Саме тоді у людей почав з’являтись доступ до інтернету. Наші співвітчизники дізнались: за кордоном стає нормою, що всі люди мають змогу реалізувати свої права на медичне обслуговування, освіту, вільне пересування громадськими місцями.

В Україні ж на той час у кращому випадку йшлося про інтеграцію людей з інвалідністю. Наприклад, дитина ходить в школу, але займається в окремому класі чи з іншими вчителями.

Між інтеграцією та інклюзією існує велика різниця. У першому випадку  людина повинна підлаштуватись до спільноти, або ж залишитись ізольованою.

А інклюзія – це не про зміну людини у відповідності з обставинами, а про зміну обставин для потреб людини. Але про це у нашій країні мовчали до 2011 року. Ситуацію змінила директор фонду «Крок за кроком» Наталя Софій. 

«Вона говорила – зробімо в школі інклюзію! Точно не знаю, що це, але знаю, що це потрібно батькам і у світі це працює!», – згадує Володимир Брискін, освітній експерт з організації інклюзивного навчання. 

Саме з того часу розпочались інклюзивні експерименти на рівні навчальних закладів. Перші кілька проєктів дозволили батькам побачити інший рівень життя для своїх дітей, а вчителям – виявити, що поєднувати в класі всіх дітей – можливо.

Між інтеграцією та інклюзією існує велика різниця. У першому випадку  людина повинна підлаштуватись до спільноти, або ж залишитись ізольованою. А інклюзія – це не про зміну людини у відповідності з обставинами, а про зміну обставин для потреб людини

У період з 2012 по 2016 рік у законодавстві почали прописувати всілякі аспекти, які наближали можливість інклюзії. Наприклад, новий Стандарт початкової освіти. Також за 2015–2018 роки ухвалили пакет нормативної документації у освіті, який зробив інклюзію можливою. Посилився вплив батьків на освітні процеси. Посада директора стала виборною. Створили інклюзивно-ресурсні центри (ІРЦ), які допомагають закладам освіти і батькам у діагностиці, супроводі.

«У цій системі ще немає налагодженості, бракує фахівців, досвіду, але ми дійшли до того, що інклюзія нарешті стала системою. І зацементував це новий Закон про освіту, підтриманий іншими законодавчими актами, в тому числі з’явився Порядок організації інклюзивного навчання», – розповідає Брискін.

Батьки та діти

Але законодавчі рішення ніяк не вплинули на баталії про інклюзію серед батьків.

«У нас в садковій групі є аутист [дитина з аутизмом – авт.]. Приходиш випадково під час денного сну, а там крики, начебто ріжуть по живому. Спить моя дитина в належний для сну час? Ні! Кусання вихователів (сама бачила), спроби втекти з групи (поки вихователь квитанцію шукала), казна-яка поведінка на ранках. З ним або няня, або вихователь, стандартні обов'язки яких ніхто не скасовував. Розумію маму цієї дитини, розумію, що так для цієї дитини краще, але чому моя дитина повинна страждати?! Вихователі вигоряють професійно, бо не можуть розірватися. Де ці асистенти з кімнатами для істерик [ресурсна кімната – авт.]?», – задається питанням Євгенія під обговоренням теми інклюзії.

Це, на жаль, звична реакція на спроби впровадити інклюзію.

Батьки дітей з особливими освітніми потребами не менше шоковані від упередженого ставлення. Дарина Міріко, мама 5 дітей, двоє з яких є дітьми з ООП, розповідає, як колись під час її роботи в садочку батьки нейротипових дітей обурилися перспективою звести на одному ранку різних вихованців. Причина – «не хочуть, аби нормальні діти були разом з «дебілами».

З переведенням дітей до інклюзивного класу вона відчула інше ставлення:

«Батьківський колектив настільки дружній до мене! У нас є хлопчик на милицях, якому важко ходити. Його мама ділилася тим, що мала досвід «непомічання» і відторгнення її сина, а хлопчик хотів спілкуватися. У цій же школі такого немає, бо саме вчителька налаштувала адекватну взаємодію між учнями».

Важливий фактор в інклюзії – це ставлення вчителя до учнів. Адже інклюзія – це історія не лише про матеріальні ресурси, а і про адекватні стосунки.

За словами Міріко, коли її дочка Тетяна (дівчинка з затримкою розвитку) вчилась у попередній школі, педагог виставила її перед класом і сказала: «Не можна бути такою тупою, бо з тобою ніхто дружити не буде!».

Натомість у інклюзивному класі вчитель знайшла підхід до дочки та спілкувалась з мамою щодня. «Вона розповідала, як проходить адаптація, як діти сприймають Таню, і що робить педагог, аби діти були доброзичливі до моєї дочки. Тобто делікатно, але цілеспрямовано працювала над адаптацією дитини у класі», – згадує Міріко.

Схожа історія і у Марина Чабан – мами дитини з дисграфією та дислексією. За словами Марини, протягом двох років у школі з її сина знущались не лише однокласники, а і вчителі. Наприклад, відсаджували його у сусідній клас, щоб він не заважав. А одного разу вчителька взагалі загубила учня.  

«Якось прийшла забрати дитину після уроків, а його ніде немає. Перший клас – і ніхто не знає, де він. Відповідь вчителя вразила: мовляв, та не переживайте, напевно, я його в класі закрила», – розповідає Чабан.

Всі вчителі в один голос запевняли маму, що її син –  «дебіл». Чабан перевела хлопчину в іншу школу. І все змінилось. «У нас всі діти однакові і обдаровані, нехай буде складно, але ми впораємося», – сказала педагог у новому навчальному закладі. На уроках дитині допомагає асистент вчителя, також з хлопчиком займаються двічі на тиждень логопед і психолог.

«Син почав читати і писати, погано, кострубато, але зрушення є. На всі свята всюди разом з класом. Ніхто на нього пальцем не тикає. Діти допомагають, якщо він щось не зрозумів», – підсумовує Марина.

Реалії сьогодення

Впровадження інклюзії – складний процес. Своїм досвідом ділиться Ольга Петровська, заступниця директора Новопетрівської ЗОШ І–ІІ ступенів №3.

Одна з головних проблем, за її словами, – відсутність окремої посади заступника директора з інклюзивного навчання. Через це вся робота лягає на плечі заступників з навчально-виховної роботи – окрім їхніх основних обов’язків.   

Ще один елемент впровадження інклюзії – співпраця з батьками. Наприклад, вони часто не розуміють, чому в школі відсутній психолог. 

«Доводиться пояснювати, що для проведення індивідуальних занять психологів і логопедів з дітьми на інклюзивному навчанні укладається окремий договір, який не враховується у стаж працівника. Ставка логопеда, до слова, взагалі не входить до складу працівників більшості шкіл», –  розповідає Ольга.

Також велику частину роботи доводиться проводити з батьками, що знаходяться на стадії неприйняття діагнозу дитини. Вони очікують від своїх чад засвоєння матеріалу, який вони не можуть вивчити через свої особливості. У підсумку, батьки вимагають від вчителів зробити неможливе. Наприклад, дивуються, чому у третьому класі учень зовсім не говорить англійською, хоч і рідною мовою дитина говорить погано.

Та і на цьому проблеми не закінчуються. За словами Петровської, зараз у школах відчувається нестача асистентів вчителів. І виною цьому – низька зарплата: після вирахування податків вона складає 7,2 тис. грн. Ситуацію нібито мали б рятувати надбавки. Але і після цього сума залишається неконкурентоспроможною.  

«Вимоги до асистента – це обов’язкова педагогічна освіта, зарплата асистенту вчителя нараховується як спеціалісту, а навантаження на ставку становить 25 годин (для порівняння, ставка вчителя – 18 годин). На асистентові лежить розробка, адаптація, модифікація індивідуальної програми, комунікація з батьками, ведення нормативних документів. Тож фахівцям просто невигідно йти в асистенти», – продовжує Ольга.

Щоб вирішити ситуацію, батьки в Києві часто беруться самостійно платити за асистента. Так було з Володимиром Солоненком, батьком хлопчика з тяжкою формою гіперактивності. «Я власним коштом наймав асистентку, бо почув, що у Києві батьки дуже часто доплачують до шкільної ставки, аби зробити роботу привабливішою. Власне, вибору у мене не було: або забезпечити наявність асистента, або мого сина буквально виживали зі школи батьки інших дітей».

Про асистентів згадує Володимир Брискін, наголошуючи, що минулого року також був ухвалений Закон і затвердили стандарти надання соціальних послуг. Серед них є послуга асистента дитини. Проте, за словами експерта, на всю країну тільки 5 територіальних громад подали заявку і отримали фінансування на цю позицію. «Тому ці гроші в повному обсязі перенесли в бюджет 2021 року і саме зараз треба подавати заявки громад».

Також  Ольга Петровська нарікає на відсутність приміщень для ресурсних кімнат, які школа зобов’язана організувати, відкриваючи клас з інклюзивним навчанням. Проте зробити це часто просто немає де. «Ми вийшли зі становища таким чином: поставили у коридорах диванчики, попросили інших дітей не звертати уваги, якщо комусь раптом треба полежати й відпочити».

У 94-й школі міста Києва ресурсну кімнату обладнали.

«Я ходжу туди, коли психую, або коли мені дуже сумно, коли плачу. У ресурсній кімнаті я можу відпочити. Там є багато речей, на які можна відволіктися: лялькові театри, картонна хатка, купа пуфиків, лего. Там дуже класно», – говорить 13-річний Ярослав, який знаходиться на інклюзивній формі навчання.

Не «такі, як усі», а «з такими ж правами»

За словами Ольги Петровської, коли розпочалось впровадження інклюзії, педагоги часто чули фразу, що діти з особливими освітніми потребами – «такі, як всі». Хоча насправді фраза мала би звучати так: «Мають такі самі права, як усі діти».

«Від нерозуміння різниці виникає багато проблем. Так, кожна дитина має право на навчання, безпечне шкільне середовище, гру, на повагу, гідність. Проте нормотипові і ненормотипові діти мають різні здібності до навчання і вимагати від них неможливого – це не розуміти їхні особливості», – розмірковує Ольга.

Вона вважає, що для інклюзивного навчання в школах потрібно рекомендувати дітей з інтелектом «норма». Інакше це може призвести до порушення прав інших дітей на безпечний простір, повагу і гідність.

Коли розпочалось впровадження інклюзії, педагоги часто чули фразу, що діти з особливими освітніми потребами – «такі, як всі». Хоча насправді фраза мала би звучати так: «Мають такі самі права, як усі діти».

Підсумовуючи все вищесказане, Володимир Брискін вважає, що Україна не може собі дозволити саботувати інклюзію. Адже коли у родині є дитина, яка має складнощі, це часто призводить до того, що один з батьків виключається з соціального життя і роботи, сидить на соцвиплатах. І державі це обходиться дорожче, ніж оплатити асистента для дитини.

«Доведено, що гривня, вкладена у раннє втручання, економить сім гривень у старшому віці. Чим пізніше і чим менша допомога надається у вигляді послуг, тим дорожче це коштує для громади». Тому реформа освіти, «заточена» під інклюзивне навчання, триває.

І доки ще процеси не налагоджені, батькам дітей з інвалідністю та ООП залишається лише сподіватися на людяне ставлення. На те ставлення, якого  так натхненно навчають у шкільних підручниках.

«Це вже занадто!». Невидима історія гіперактивних дітей