Відставимо стереотипи: говорити про паритет США та Росії, яка декларує себе правонаступницею СРСР, сьогодні можна лише в контексті підрахунків ядерного арсеналу. Ані реального економічного впливу, навіть у сегменті енергетики, ані політичної ваги у глобальних одиницях виміру, Росія вже не має. Амбіції часів холодної війни давно в минулому. Штати стали безумовним світовим лідером, якому у спину дихає Китай. Росія — лише один із полюсів багатополярного світу, який існує вже понад 20 років.
Чи щось у цій диспозиції змінилося через перемовини на віллі La Grange і чи є підстави говорити про «зраду?
На моє глибоке переконання, жодних. Розглянемо цей політичний гамбіт. Джо Байден відносно легко погодився на зустріч із Володимиром Путіним. Чому? Через гру м’язами російських військових на українському кордоні? Лише частково. Основну мотивацію сформувало не це.
У США декларують, що Байден — «новий шериф», який створює союзи. Саміт у Женеві став фінальною подією європейського турне 46-го президента. Цьому передували зустрічі лідерів G-7, саміт НАТО та саміт США–ЄС, на яких значною мірою були вирішені питання відновлення довіри до американської дипломатії в Старому світі. Зустріч із російським лідером стала лише одним зі складових відбудови містка між континентами.
Натомість для Путіна можливість опинитися за одним столом із Байденом була, вочевидь, компенсацією за зовнішньополітичні поразки, починаючи з 2014 року. Дональд Трамп свого часу задовольняв амбіції російського візаві, проте лише «схвальними» заявами.
Попри те, що факт зустрічі президентів США та РФ російська пропаганда, безумовно, використає у власних інтересах, розраховувати на більш лояльного Байдена Путіну не доведеться.
Чи йшлося на зустрічі Байдена та Путіна про Україну? Безумовно, так. Господар Білого дому ще до прибуття у Женеву дав зрозуміти, що російська агресія на Донбасі не є перепоною для євроатлантичного вектору України, проте уникнув предметних та чітких авансів.
Зате Путін напередодні зустрічі в Женеві в інтерв’ю телеканалу «Россия» наголошував, що гіпотетичний вступ України до НАТО — це «червона лінія» для Кремля. Те, наскільки помітною була емоційна напруга Путіна під час прес-конференції, дає підстави припустити, що нюанси обговорення української теми не особливо тішили господаря Кремля.
Інформація ж щодо заморожування Сполученими Штатами військової допомоги для України на $100 млн, яка маячила в інформаційному просторі днями, потребує уточнення. Насправді США вже виділили передбачені бюджетом 2021 року $275 млн на підвищення обороноздатності України. Ця сума є екстравитратами, які обговорювалися під час кульмінації російської гри м’язами на українському кордоні. Проте американці вміють рахувати гроші своїх платників податків, і надання цієї допомоги відклали, позаяк Путіну дали зрозуміти, — we will respond.
Але що, власне, тепер має робити Україна? Ентоні Блінкен, держсекретар США нещодавно наголосив, що нам варто до зустрічі Байдена з Зеленським, запланованої на кінець липня, продемонструвати явні успіхи в реформуванні корпоративного управління, боротьбі з корупцією та судовій реформі.
Тобто, план дій простий: менше популістських заяв та більше реальних дій, спрямованих на конструктивні зміни. Стратегічне партнерство України та США ніхто не скасував, проте наш діалог дедалі нагадує повітряну кульку, не заповнену газом. Заповнити цю оболонку чимось суттєвим — завдання саме для України.
