Семирічна дівчинка разом з двоюрідною сестрою зрізали коси. Вони зробили це, аби пошити перуку 14-річній родичці, яка захворіла на рак. Її тітка навмисно перенесла дату весілля, щоби племінниця дочекалася перуки і впевнено почувалась на святкуванні. 14-річна дівчина довго сиділа у ванній, приміряла нове волосся, а коли вийшла, сказала: «Мамо, подивись, яка я гарна!».
Жінка, яка захворіла на рак, обрізала волосся, знаючи, що скоро його втратить і віддала для виготовлення перуки дітям, які мають онкозахворювання.
Це історії від учасниць проєкту Hair for Share, який у 2018 році заснували у Львові.
Як все починалось
Четверо подруг, котрі час від часу волонтерили у львівській «чорнобильській» лікарні, вирішили зістригти волосся, щоб підтримати онкохвору малечу та виготовити декілька перук.
«По хлопчиках, можливо, не так видно, але коли дівчинка без волосся, це дуже кидається в очі. Вони не хочуть йти на контакт, відчувають себе некомфортно, поводяться відлюдкувато», — розповідає Олена Крижановська, одна із засновниць Hair for Share.
Та зробити тоді повноцінну перуку не вдалось. Виявилося, що волосся подруг не складається докупи через різну структуру і особливості. Дівчата вирішили написати про свою ідею у Facebook та попросили користувачів пожертвувати своїм волоссям. Так розпочалась історія Hair for Share.
Однією з перших донорів стала мама хлопчика, що хворіє на рак. Вона віддала своє волосся, бо розуміла, що якійсь дитині воно буде потрібніше, ніж їй.
«У кожного, хто стає донором волосся, своя історія: хтось побачив нас у Facebook, в когось є друзі або рідні, які хворіють. На сьогодні у нас понад 2 тис. донорів», — говорить Олена. Та додає, що найчуттєвіші моменти — це коли волоссям жертвують діти. Наприклад, якось до них завітала маленька дівчинка, що мала волосся, наче у казкової принцеси Рапунцель, але зістригла його. «Ні, діткам треба більше, а в мене відросте», — сказала вона своїй мамі, яка відговорювала доньку від цього кроку.
Перуку від Hair for Share виготовляють в середньому протягом п’яти тижнів і на одну може витрачатись волосся від трьох до восьми людей. Організатори проєкту знайшли майстриню, яка погодилася створювати перуки за 5 тис. грн. Дівчатам і жінкам Hair for Share надає їх безкоштовно.
«Якісна перука з натурального волосся коштує від $500. Зрозуміло, коли треба лікувати дитину, батькам дуже важко витратити такі кошти», — розповідає Марія, одна із засновниць фонду «Стопрак», у якому займаються виявленням онкології на ранніх стадіях.
Ще одна особливість виробів від Hair for Share — універсальність. Майстриня робить перуки, які можна мити, робити на них зачіски та регулювати, адже онкохворі схильні мати сильні набряки у процесі лікування.
Після того, як людина проходить лікування і більше не потребує перуки, бо починає відростати власне волосся, вона повертає її.
Глобальна мета Hair for Share, за словами засновниць, — створення банку перук. Це дасть змогу надавати перуку без довгого очікування на виготовлення. До того ж проєкт Hair for Share поширився за межі України і тепер волосся на перуки надходить з різних куточків світу. Найчастіше його віддають українки, які живуть у Чехії, США. Кілька місяців тому надіслали волосся з Москви.
«Найбільше у хворобі лякає втрата волосся»
«Часто втрата волосся є тим, що найбільше лякає в цій хворобі», — говорить Любов Возняк, працівниця благодійного фонду «Крила Надії», який співпрацює з Hair for Share. За її словами, багато дівчат, особливо підліткового віку, через це відмовляються від хіміотерапії. Також багато дівчат обстригають волосся, ще до того, як воно випаде, щоб здати його і пошити з нього перуку.
«Це незначний внесок до їхнього лікування, але він додає нотку радості і люди повертаються до повноцінного соціального життя. Наприклад, була дівчинка, яка відмовлялася йти на ЗНО, поки не отримає перуку», — говорить Крижановська.
Втім, потребують цей аксесуар не лише діти. Марія, одна з дорослих, хто отримав його, зауважує, — якщо батьки підлітків ще можуть врахувати їхній емоційний стан і придбати волосся, то жінка, в якої є сім’я, не купить собі цю перуку. Хоча для дорослих емоційна підтримка не менш важлива.
«У мене минулого разу випало лише волосся, а цього разу і брови та вії. Жінки часто переживають, що чоловік не подивиться, відвернеться, діти боятимуться…», — говорить вона.
Марія переконана, що психологічний і емоційний стан впливає на проходження всього курсу лікування. «Ось я вдягнула перуку, зробила макіяж, пішла десь з чоловіком, навіть зробила декілька селфі, то вже хочеться в соцмережі викласти, якийсь комплімент прочитати. Це дуже важливий момент у нашому лікуванні, який робить впевненішими. Це своєрідна терапія», — наголошує вона.
Що ж скажуть люди?
Любов Возняк розповідає, що коли відбувається ремісія і дівчата та жінки повертаються до нормального соціального життя, їм дуже важливо бути «нормальними», як всі. Але вони часто натрапляють на булінг. До прикладу, інші діти дуже часто думають, що ця недуга заразна, цураються «незвичайних» однолітків. В такий час перука відіграє дуже важливу роль для дівчинки.
За словами Возняк, у великих містах жінки легше переносять і втрату волосся, і носіння перуки, але в маленьких містечках чи селах панує дуже багато стереотипів. Там жінки вважають за сором бути без перуки чи без волосся, бояться осуду, неприйняття. Часто їм доводиться чути, що бути в перуці — негарно.
«Є такі жінки і дівчата, які більше плачуть за втраченим волоссям чи грудьми, і затримують лікування, — каже Марія. — Коли наодинці залишаєшся, все розумієш: що і волосся немає, і хвороба, і ти спухла після гормонів. В цей період дуже важлива підтримка близьких, наприклад, чоловіка. І щоб не акцентували на змінах зовнішності. Бо часом подруги чи знайомі кажуть: «Одягни перуку, мені на тебе страшно дивитися» — і це сумнівна підтримка».
Те, що дорослим жінкам також непросто пережити втрату волосся, підтверджує і Любов Возняк.
«Я нещодавно попросила одну жінку, яка отримала перуку, написати відгук на нашій сторінці. А вона відповіла, що не хоче, бо на роботі не знають, що вона хвора і якщо дізнаються, то звільнять. Для мене таке — це середньовіччя».
«Наша країна ще не дуже розвинена в цьому плані. Благодійність в Україні ситуативна: побачили маленьку дитинку — просльозилися, допомогли. Дорослим зібрати кошти вже складніше. На обладнання, наприклад, ще менше дають коштів, хоча воно може допомогти не одній людині, а десяткам», — розмірковує Марія.
За словами Олени Крижановської, вони у своєму проєкті теж досить часто зустрічалися з хейтом, мовляв, «Для чого ви робите ці перуки, краще б гроші передали!».
«Але насправді є багато фондів, які допомагають фінансово. А ми вирішили, що будемо працювати у емоційній площині», — говорить вона.
