«Я нічого б не зрозумів, якби не потрапив сюди», — говорить 18-річний Дмитро, капітан футбольної команди Кременчуцької колонії для неповнолітніх. Зараз Дмитро вже на волі. Ми розмовляли з ним за три дні до кінця терміну його дворічного ув’язнення. Хлопець казав, що хоче якнайшвидше зустрітися з рідними, знайти роботу та забути про проведені у колонії роки. А також, що про цей період життя він не розповідатиме майбутнім дітям.
Чи збудуться його мрії? Згідно з дослідженням благодійної організації FREE ZONE, 75% рецидивних злочинів вчиняють особи, яким не допомогли адаптуватися до життя на волі.
У колонії вихованців примушують виконувати певні правила. Але звільнившись, підлітки повертаються в ті ж умови, що й призвели до вчинення злочину. Більш за те, в результаті ув’язнення у людини з’являється безліч нових проблем — від невміння спілкуватися та відстоювати власну позицію до неможливості знайти роботу. Після згадки про відбуття покарання більшість роботодавців одразу вказує на двері. «У колонії в дітей є робота, їх годують, є житло. На волі ж вони нікому не потрібні, навіть власним батькам», — говорить Олександр Сайко, начальник Кременчуцької виховної колонії.
Кореспондент Chas News відвідав єдину, що залишилася в Україні, колонію для неповнолітніх чоловіків, щоби подивитися, у яких вони живуть умовах і зрозуміти, чи можуть змінитися вихованці унаслідок перебування за ґратами.
Слідами малолітнього Януковича
Від інших будівель колонію відрізняють не лише високі стіни та колючий дріт, а й перший у Кременчуці мурал під назвою «Сила уяви». 16-метровий стінопис у 2017 році створив Франческо Джоржиньо (Millo), італійський вуличний художник.
А ще у 1967-му тут сидів 17-річний Віктор Янукович. Його засудили за грабіж, який той вчинив у складі злочинного угруповання «Півновка». Факт перебування у Кременчуцький колонії підтвердив сам Янукович у одній зі своїх автобіографій. Втім, документальних доказів цього немає. «Картки наших вихованців зберігаються протягом 75 років. Карточки ж Януковича у нас немає», — пояснює Олена Удовицька, заступник начальника з соціально-виховної роботи. Керівництво припускає, що особову справу Януковича вилучили з архіву під час його перебування при владі.
У 1999-му у Кременчуцькій колонії перебувало 425 осіб. Станом на 16 червня 2020-го в ній перебувало лише 69 в’язнів. Дехто з них досяг повноліття — за бажанням вихованці можуть залишатися тут до 22-річного віку. Хоча на це погоджуються не всі. «Деякі засуджені хочуть потрапити до дорослої колонії, бо ближче додому і рідні частіше приїздитимуть. До того ж, там можна палити та брагу пити», — говорить Сайко.
Разюче зменшення кількості в’язнів — наслідок зміни Кримінального кодексу. Якщо у 90-х підліток міг потрапити до в’язниці за дрібницю, то зараз ув’язненням неповнолітніх карають лише за тяжкі злочини — вбивства, зґвалтування чи розбій. «Інколи читаю особові справи і жахаюся. Один підліток три дні монотонно вбивав однолітка та отримував від цього задоволення!», — вигукує Удовицька.
Після прийняття у 2001 році кількість неповнолітніх за ґратами поступово почала зменшуватися, колонії для неповнолітніх ліквідували. Останньою, минулого року, закрили в’язницю під Ковелем, а ув’язнених, яких там утримували, перевели сюди, — у Кременчук. У Запорізькій області ще є в дорослій колонії секція для неповнолітніх дівчат.
Невелика кількість ув’язнених та статус єдиного виправного закладу для неповнолітніх перетворили Кременчуцьку зону на «взірцеву» тюрму, куди охоче запрошують журналістів та якою мало цікавляться правозахисники. «Там немає проблем з утриманням. Навіщо нам до них приїжджати і дивитися, як все добре?», — говорить Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини.
Втім, повернемося до головного питання: чи здатне перебування у цій «взірцевій» в’язниці виправити ув’язнених та повернути їх до нормального життя?
Футбол, кури та служба Божа
«Для нас головне, щоби дворові хлопці вирвалися з тюремного кола. Комусь допомагає спорт, комусь — релігія», — говорить Сайко. Тому на території колонії сусідують футбольне поле, куточок живої природи та православна капличка.
«Спочатку наша команда програвала іншим школам міста, але потім почало виходити. На футбольному полі всі рівні, навіть ті, хто у 17 років не вміє читати та писати. Спорт допомагає засудженим «випустити пару», — запевняє Віктор Васильєв, інспектор з підготовки засуджених до звільнення та паралельно тренер місцевої команди.
Мене дивує, що гравці місцевої команди не можуть назвати прізвища членів збірної України, — але вони пояснюють, що більше люблять грати в футбол, а не дивитися його.
Від розмови з футболістами мене відволікає кудкудакання та гогіт. Останні звуки видає гусак Сєня, — він живе в колонії вже 16 років, більше ніж будь-хто з людей, тому є місцевим селебріті.
Втім, 17-річний Даня, який опікується куточком живої природи, більше любить курку Василісу: її поведінка нагадує хлопцю «буйну подругу з минулого».
Завдяки тваринам Даня пригадує часи, коли мешкав з родиною. У нього вдома було ще більше живності. Його мрія — на зароблені в колонії гроші після звільнення придбати «красивих білих курей» на подарунок близьким. Ув’язнені, що працюють, отримують близько 3 тис. грн зарплатні щомісяця. Водночас з держбюджету на їхнє утримання виділяють майже 9 тис. грн на особу.
А одноліток Дані, 17-річний Олексій, знайшов себе у релігії — допомагає місцевому священнику. Хлопець запрошує нас до храму. Каже, що служба його заспокоює та дає надію. Сподівається, що Бог пробачить його та «допоможе знайти своє місце у цьому світі». Олексій хоче покинути колонію якнайшвидше за умовно-достроковим звільненням, тому навіть не думає про бійки та інші тюремні «розваги».
Як пояснює Удовицька, складніше за все в колонії дітям, у яких немає сім’ї. Такі ув’язнені радіють будь-яким гостям, зокрема священникам, пасторам. Ті показують фільми, влаштовують пікніки, розмовляють про Бога. Бувають і комічні моменти. Наприклад, нещодавно місцевий батюшка попросив керівництво дозволити причастити хлопців хлібом та кагором — уособленнями тіла та крові Ісуса Христа. «Я йому кажу — алкоголь в колонії під забороною! Є червоний компот чи виноградний сік. А він наполягає — ну будь ласка, лише 5 грамів». Так і живемо», — сміється Удовицька.
Найгірше — режим
«Більш за все мені не подобається тут режим. На свободі я захотів — сів, захотів — встав», — говорить Даня, той, що доглядає курей. У будні ув’язнені прокидаються о 6:30, у вихідні — о 8:00. Після пробудження — зарядка. О 7:20 діти снідають та йдуть до школи. О 13:00 — обід. До 15:00 у засуджених є вільний час.
Після 15:00 ув’язнені навчаються в ПТУ. Там вони набувають професію теслі, слюсаря чи пекаря. Ті, хто вже закінчив навчання, працюють. «Робота без травматизму. Клеять подарункові пакети. Трохи нудно, але для цієї роботи не потрібно мати кваліфікацію», — підкреслює Сайко.
О 20:00 — вечеря, а о 22:30 — відбій.
Разом з Удовицькою та засудженими йдемо до їдальні на обід. Сьогодні дають борщ, картопляне пюре, м’ясо з підливою, салат з капусти, узвар та шматок хліба, який випікають самі вихованці. Удовицька пояснює, що співробітники харчуються окремо від засуджених, оскільки на харчування персоналу не виділяють бюджетних коштів.
Також на території колонії працює крамниця. В ній можна придбати товари першої необхідності: від шкарпеток — до печива та ковбаси. Торгова націнка — 12%, говорить продавчиня. Полиці магазину переповнені товарами, втім, місця для зберігання їжі майже у всіх засуджених порожні. Олена Удовицька пояснює, що діти найбільше полюбляють чіпси. «На їхнє прохання ми привозимо й горішки, сухарики та чіпси, проте не часто», — додає вона.
В’язничні розваги
У 2011 році в Кременчуцькій колонії сталася надзвичайна подія — втекли троє засуджених. «Інспектор патрулював на загоні вночі. Було спекотно, тому він вийшов надвір подихати. Сів на лавку. У цей час хлопці через вікно спустилися на простирадлах. Почали погрожувати інспектору палицями, то він їх і відпустив. Потім усіх втікачів піймали та перевели до СІЗО. За втечу вони отримали від 5 до 8 років», — розповідає Удовицька.
З того часу екстраординарних подій не було. У вільний час ув’язнені зазвичай займаються спортом або телефонують рідним. У кожного з засуджених є власна SIM-картка. Несанкціонованих телефонів у колонії немає, запевняє її начальник.
Також в одній з кімнат знаходиться два планшета. Засуджені можуть користуватися інтернетом під наглядом співробітників. Соцмережі та порносайти — під забороною. Удовицька розповідає, що вихованці намагалися дивитися фільми для дорослих, але про це дізналося керівництво за допомогою камер спостереження. А ось звичайне кіно дивитися можна — більш за все вихованці колонії цінують бойовики та фантастику, зокрема кінострічки з всесвіту Marvel про супергероїв.
Користується популярністю і бібліотека. Із 69 в’язнів до неї записалися 59 осіб. «Діти приходять сюди кожного дня вранці, щоб подивитися тлумачення своїх снів у соннику. Я от навіть підклеїла цю книжку. Люблять читати й романи: Джека Лондона та Джонатана Свіфта, та загалом пригодницькі та фантастичні книги. Більшість принципово читає лише російськомовні видання», — розповідає Ірина Бондаренко, бібліотекар.
Хоча зустрічаються і нетипові смаки. Наприклад, 17-річний Олексій любить казки про принцес. «Раніше я дивився мультики, зараз більше читаю. Книга — це як фільм. Ти читаєш і одразу створюєш картинку. Я з книг беру у життя щось», — пояснює хлопець.
До речі, про принцес. На дорослих зонах існує суворий поділ засуджених за так званими «мастями»: «блатні», «мужики», «козли» і «півні», вони ж — «опущені». Втім, Сайко запевняє, що у його колонії поділу на масті не існує. «Багато хлопців у СІЗО черпають тюремну субкультуру. Роблять там партаки. Хтось приїжджає і каже: «Я — опущений». У підлітків буває енурез. Через це в СІЗО їх можуть зарахувати до «півнів». Наші психологи намагаються заспокоїти хлопців», — розповідає Сайко. Принаймні, у їдальні всі в’язні харчуються з одного посуду.
Дуже емоційні діти
«До нас приходять діти з середнім балом 2,5. Успішність в навчанні серед ув’язнених невисока, це і не дивно. Більшість засуджених з неблагополучних сімей. Якщо хтось отримує 7 чи 8 балів з усіх предметів, це вже відмінники. Майже в усіх вихованців один улюблений предмет — фізкультура», — говорить Катерина Скоробагатько, директор Кременчуцької загальноосвітньої школи №32, філія якої розташована в колонії.
Разом з нею я заходжу до одного з кабінетів, де діти грають у віртуальний футбол за комп’ютерами. З нами вони спілкуються мляво — не хочуть відволікатися від гри.
Втім, у колонії є і вихованці, що віддають перевагу заняттям у гуртках. Наприклад, один з ув’язнених, Михайло, малює портрет Тамари Тимошко — зірки Київського театру оперети. Робота присвячена святкуванню 60-річчя сценічної кар’єри артистки. Картину Михайла планують надіслати на виставку до Києва. «Люблю посидіти, подумати та відволіктись від усього. Забути, де я знаходжуся та що мене оточує. Такі заняття дуже допомагають», — говорить він. Потім різко встає та починає показувати нагороди, сертифікати та грамоти, які виборов на конкурсах.
Очільниця гуртка говорить, що Михайло — дуже емоційна людина. «Він, буває, вишиває та співає. Наступного ж дня може жодного слова не вимовити. Зазвичай таке трапляється після спілкування з мамою, яка знову пиячить».
Розмови з батьками та з рідними взагалі — одна з найболючіших проблем вихованців колонії. Удовицька каже, що дітям, не потрібним власним батькам, було важко і до колонії, а після — буде ще складніше через стереотипи щодо «відсидівших».
Проблема соціалізації засуджених особливо загострилася під час пандемії. Рідні стали приїздити до них набагато менше. Відвідувачі мають показати негативний ПЛР-тест на COVID-19, який, за мірками неблагополучних родин, «коштує багато грошей». Крім того, після побачення ув’язнений має відбути два тижні карантину, у той час як його однолітки «грають у футбол та гуляють». Тому вихованці часто з власної ініціативи відмовляються від побачень.
Чи є життя після зони?
Підсумовуючи, скажемо: у Кременчуцькій колонії для неповнолітніх непогані умови утримання. Та й персонал працює над соціалізацією вихованців. «Але цього замало. Потрібно змінювати систему виконання покарань!», — вигукує Ірина Яковець, генеральний менеджер проєктів FREE ZONE. Яковець пояснює, що після відбуття покарання засудженим потрібно надати можливість деякий час пожити у спеціальних реабілітаційних центрах, де їх поступово привчать до реалій вільного життя. Навчать ходити у супермаркети, власноручно готувати їжу, допоможуть знайти роботу та житло. Подібні установи діють у всіх європейських країнах та США.
Наразі в Україні діє 16 подібних закладів. Половину з них фінансують приватні благодійники. «Щоб потрапити в державний центр, дитині необхідно довести, що вона має відношення до відповідної територіальної громади. Людину ж, яка не має паспорта та місця постійного проживання, позбавляють можливості скористатися послугами такого центру. Інформацію в установах (відбування покарань — Прим. ред.) теж надають не дуже розгорнуто. Тому діти після звільнення не знають, де реально отримати допомогу», — говорить Яковець.
Послугами одного з таких центрів планує скористатися Даня, покровитель гусака Сєні. «Я навчаюся в ПТУ на теслю. Після колонії піду працювати на Дніпровський меблевий завод. Родичі допоможуть мені знайти роботу. Однак спочатку поїду на реабілітацію для засуджених неповнолітніх. І чекаю на житло від держави», — розповідає хлопець. Втім, далеко не всі вихованці колонії готові проявити подібну наполегливість.
Удовицька, у свою чергу, говорить, що шанс на успішне майбутнє є в кожного вихованця колонії. Єдине — не кожен з них його хоче побачити. Втім, за великим рахунком, це стосується не тільки колишніх в’язнів дитячої колонії, але й кожного з нас.
