За даними ООН, від початку війни Україну залишили вже майже 4 млн осіб. Це найбільша міграційна криза у світі з часів Другої світової.
Близько двох третин біженців опинилися у Польщі. Здебільшого це люди, які вірять, що війна скоро закінчиться і вони зможуть повернутися до домівок. Звичайно, наші західні сусіди допомагають чим можуть. Достатньо пригадати хоча б випадок, як польська родина за власний кошт орендувала готель на 180 осіб і перетворила його на прихисток для біженців. Втім, країна вже не здатна вмістити стільки людей, не кажучи про те, щоб надати їм працю та інші умови для соціалізації.
Тому українці роз'їжджаються далі по Європі. В Італію, Іспанію та Португалію, де ще до війни сформувалися потужні українські діаспори і в багатьох переселенців є родичі. У Німеччину, готову надавати біженцям суттєву матеріальну допомогу. Або у Великобританію та Скандинавію — де на українців насправді чекають з нетерпінням, адже економікам цих країн бракує робочих рук.
Кореспондент Chas News поспілкувався з трьома українками, які опинилися у різних країнах ЄС і розпитав про їхні враження від нового дому.
Живемо в театрі. Поляки на вулицю не виганяють, але здають житло біженцям вкрай неохоче, навіть за гроші
Валентина Проценко, киянка, — про життя у польському Бидгощі
— Поляки здають квартири українцям вкрай неохоче. Навіть за гроші. Можливо, тому, що за законом біженця виселяти не можна. Тому треба, щоб хтось з місцевих тебе рекомендував, або, ще краще, заручився, що прийме, якщо тебе виселять.
Разом з тим, людей не виганяють на вулицю. Ми з сином ночуємо у театрі. При ньому є готель для акторів, які приїжджають на гастролі. Умови непогані — у нашій кімнаті навіть є душ.
Багато людей з Херсона і Миколаєва поселили на турбазі неподалік від міста. Дехто взагалі живе у спортзалах. Умови, звісно, так собі. Але туди кожен день приходять аніматори і розважають дітей. І таки вдається створити позитивну атмосферу: коли батьки все ж знаходять нормальне житло, діти не хочуть звідти їхати і плачуть.
Спочатку ми знайшли помешкання у поляка. Він очікував, що війна закінчиться дуже швидко. Говорив: «Скоро відкриють кордон, твій чоловік приїде». Але війна затягнулася і господар від нас «втомився». Я стала шукати інше приміщення, так і опинилася в театрі.
Роботу в місті можна знайти, але більшість вакансій — для чоловіків: на будівництві, зварювальником чи водієм. Хоча для жінок теж є.
Втім, я у Польщі сама з сином. Він тиждень ходить до школи, тиждень хворіє. А на фабриці, де є робота, один тиждень зміна триває з шостої ранку до другої дня, а наступний — з другої дня до дев’ятої вечора.
Набагато легше тим, хто виїжджає гуртом: великою родиною або з друзями. Тоді є кому подивитися за дітьми.
Ми тут вже встигли і полежати в лікарні. Багато дітей, коли виїжджають з України, ночуючи в пунктах прийому біженців, підхоплюють інфекцію. Ставлення лікарів дуже гарне. Нас не завжди розуміли, але ми користувалися Google Translate.
Взагалі поляки співчувають нам і стараються допомогти, бо добре пам’ятають Радянський Союз. Наприклад, я водила малого у басейн, то йому одразу подарували плавки і окуляри. У кожен клас зобов’язані приймати українських дітей. Про те, що до них треба ставитися з розумінням, навіть говорять священники під час казань. Хоча, звичайно, всім це складно — учні й вчителі часто одне одного не розуміють.
Але житло і робота — це якесь замкнуте коло. Нема постійного даху над головою. Мої батьки живуть у Сумах. Від новин про те, що поруч з ними стріляють або з ними немає зв’язку, просто опускаються руки. Шукати роботу у такому стані дуже важко. Іноді буваю у такому відчаї, що готова звернутися по допомогу до будь-кого.
Німецька бюрократія іноді дратує, але завдяки ній все організовано дуже чітко
Юлія Козачинська з Конотопу — про життя у німецькому місті Діссен (Нижня Саксонія)
— У мене є німецьке коріння, тому Німеччина мені видалася зрозумілою і «звичайною».
Мені тут дуже подобається архітектура. Величезна кількість старовинних замків. Багато просто старих будинків. Поруч гори; маленькі і тихі затишні міста, неначе лялькові. Естетика для мене дуже важлива, особливо зараз. Це відволікає від ситуації. Від спогадів про те, як я на виїзді з Києва простояла сім годин у корку, а за спиною вже добре було чутно вибухи. Від того, як у Львові під час повітряної тривоги я переховувалася в тих самих підвалах, де ховалися євреї від нацистів у Другу світову.
До того ж у Німеччині, всупереч стереотипам, люди добрі і душевні. Тут чисто. Дуже дбайливе ставлення до природи як до національної спадщини — у парках і лісах сміття немає від слова взагалі. Практично немає п’яних хамів. Я б хотіла, щоб у майбутньому так було і в Україні. Взагалі відчувається, що тут рівень життя вищий, тому в людях немає відчаю.
Німці дуже добре розуміють стан, в якому опинилися українці, хоча самі досі дещо розгублені. Тим не менш, роблять все, аби людина могла відновитися. Крім того, вони називають ворога тим іменем, яке він заслужив і максимально негативно ставляться до того, що творять російські окупанти на нашій землі. У Нижній Саксонії, де я живу, використання знаку Z навіть прирівняли до кримінального злочину.
Коли я приїхала в Німеччину, мені відразу написали друзі і просто знайомі і запропонували допомогу. Така увага багато значить у важкі моменти.
Мені також подобається, що тут немає мовного бар’єру — розмовляють англійською не лише молоді, але й люди старшого віку.
З мінусів — іноді дратує німецька бюрократія. Але, з одного боку, завдяки ній все добре організовано. Наприклад, всюди є інструкції українською мовою. Німці пропонують мовні курси, безкоштовне лікування та проїзд. Але отримання дозволу на роботу займає тривалий час. Більш ніж за місяць, що живу тут, ще не зробила його. А я хочу працювати, щоб мати можливість допомагати родині, яка залишилася у Конотопі, і звісно, — ЗСУ.
Тобі допомагатимуть. Але проявляти ініціативу і за когось переживати тут точно не будуть
Юльяна Баннікова з Ірпеня — про життя у Малазі
— Після довгої подорожі через всю Європу до Іспанії ми з донькою вийшли на вокзалі Малаги. Там не було волонтерів і ніхто ні про що не знав. Ми вже звикли, що нас всюди зустрічають, допомагають чим можуть і координують наші дії. Але в Малазі на вокзалі нас не зустріли. Просто це була неділя, тому ніхто не працював.
Іспанці розслаблені, вони не «паряться». У нас вважають, що подібне ставлення до життя — це байдужість і лінь. Хоча насправді це внутрішній спокій. Розслаблятися і веселитися людині необхідно вміти так само, як і працювати. Іспанці це вміють.
У цьому вся суть Іспанії. Іспанські волонтери та чиновники щиро намагатимуться тобі допомогти, але робитимуть це дуже повільно. Проявляти ініціативу і за когось переживати тут точно не стануть.
Наприклад, я три тижні очікувала на оформлення документів. І при цьому іспанці мені скаржилися, що не звикли працювати у такому шаленому темпі! У порівнянні з Іспанією в Україні бюрократичні процедури вирішуються надзвичайно швидко.
Тим не менш, в Іспанії мені подобається. Колись моїм найбільшим захопленням була Франція. Але зараз ця країна стала моїм найбільшим розчаруванням. У Франції нас протримали пів години під зливою в очікуванні автобуса. Можливо, я балувана, можливо — втомилася від тривалих нічних переїздів. Але Франція, хоч і дуже гарна країна, але не моя.
А ось Іспанія — моя. Хоча б тому, що тут тепло і дуже смачні фрукти весь рік. Здається, дрібниця — але для мене це дуже важливо. Ще мені імпонує, як іспанці цінують родину. Я живу біля парку і спостерігаю, як кожної неділі люди виходять у парк сім’ями. Приходить три покоління, в середньому 12-20 осіб. Вони гуляють, спілкуються, розкладають пікніки на траві. Нам, українцям, подібного ставлення до родини бракує.
Іспанці знають про війну в Україні. Але те, що відбувається у нас, цікавить їх не так сильно, як, наприклад, поляків чи німців. Приїхавши до Малаги, на третій день я побачила, як бастували водії фур. Десь через тиждень був мітинг аграріїв — їм не подобалися якісь дії уряду. Місцеві мешканці занадто далеко від цієї війни.
Для порівняння, коли я гостювала у знайомої німкені, вона мені сказала: «У нас день починається і закінчується з новин про Україну».
Але мені це теж імпонує. Після того, що зробили з Ірпенем, мені теж хочеться бути якомога далі від війни.
Нещодавно я подивилася відео Ірпеня, зняте ЗСУ. Мій будинок цілий, навіть вікна, здається, на місці. Але у будь-який момент все може змінитися.
Поки війна не закінчиться, мій дім лишатиметься «домом Шредингера». Він начебто є, але водночас його немає. Я змирилася з цією думкою у той самий момент, коли вирішила виїжджати з Ірпеня.
