404

Сторінку не знайдено

Chas.News not found
Продавець страху. Навіщо Путін ескалує напруженість із Заходом? (частина 1)

Політичний експерт і до певної міри «оракул» (без дещиці іронії) Андрій Іларіонов не перший день переконує українську аудиторію, що великої війни внаслідок військової інтервенції Росії в Україну не уникнути. Причому — вже найближчим часом. Мовляв, ніхто боляче на надавав Путіну по руках за 2014 рік. Натомість нинішнє керівництво України є напрочуд недалекоглядним у взаєминах із своїми кремлівськими візаві.

На Іларіонова вже вішали ярлик «провокатора», тим не менш саме він на початку 2014 року заявляв про той сценарій подій, який згодом справдився в Іловайську та Дебальцевому. Поведінку Кремля у 2014 році Іларіонов передбачив доволі точно. «Чорним лебедем» для Путіна тоді стали лише українські добровольці, які завдали чималих втрат ворогу під ДАПом та повернули під контроль Маріуполь, попри постійне прагнення командування ВСУ та політичних лідерів України про щось домовлятися з агресором…

Сьогодні Іларіонов обґрунтовує мотиви нового витку військової агресії вже іншими, проте не менш раціональними, причинами За його спостереженнями, на пряме військове вторгнення слід очікувати, тільки-но Путіну вдасться виконати чотири важливі умови:

1. Сконцентрувати ударні сил РФ вздовж кордонів України. Кількість броні та самохідної артилерії, яку РФ здатна акумулювати у Воронезькій та Ростовській областях, може бути в 3-4 рази більшою, ніж сьогодні. І це відбувається поступально, по мірі зондування реакції міжнародної спільноти та самої України;

2. Дочекатися завершення наймасштабніших за останні роки військових навчань Defender Europe 2021. Доки війська НАТО перебувають у стані бойової готовності, бодай з метою маневрів, вторгнення не відбудеться. Але натівські бюрократи ладні заплющити очі на проблему швидше, ніж приймати нестандартні рішення, вважає Іларіонов;

3. Поглинути Білорусь, що фактично вже відбулося на рівні впливу російських структур у силовому блоці Лукашенка, але повинно бути реалізовано де-юре. Внаслідок такого відносно легітимного аншлюсу фронт російської агресії проти України збільшиться на понад тисячу кілометрів. Це дозволить просіяти оборону ЗСУ для здійснення глибоких рейдів у найбільш вразливих напрямках, як це відбулося в 2008 році в Грузії;

4. Остаточно для військових авантюр Путіну розв’яже руки добудова та введення в експлуатацію «Північного потоку-2» — і це найважливіша умова для ескалації прямого конфлікту. У разі відсутності санкцій за цей російсько-німецький проєкт, від яких нещодавно фактично відмовилася адміністрація президента Байдена, запуск газогону може відбутися вже у серпні 2021 року.

За найстриманішими даними, «Північний потік-2» буде прокачувати понад 55 млрд кубометрів газу на рік. Це ідентично обсягам, що прокачують через Україну. Транзитна рента України становить відносно небагато, трохи більше 1% національного ВВП. Але тут не так важлива втрата ренти, як зростання видатків на утримання розгалуженої системи, через яку Україна забезпечує не лише транзит, а й отримує реверсний газ для внутрішнього споживання — передусім для хімічної промисловості. Вже не кажучи про те, що газовий транзит через Україну в Європу відіграє чималу політичну роль у взаємних стратегічних зобов’язаннях.

«Північний потік-2» зможе прокачувати понад 55 млрд кубометрів газу на рік. Це ідентично обсягам, що прокачувалися останніми роками через Україну

У разі, якщо цінність України для європейського енергетичного трансферу буде втрачена, стане менше ще одним запобіжником завдання по Україні військового удару. За експлуатацію «Північного потоку-2» та обіцянки торгово-економічної співпраці Європа розрахується з Кремлем нейтралітетом України — у кращих традиціях Мюнхенської угоди 1938 року, переконаний Андрій Іларіонов.

Те, що процес перекидання військових сил на бази у Воронезькій області та Криму у середині квітня 2021 року призупинили, він пов’язує лише з запрошенням Путіна на міжнародний екологічний саміт. Байден навіть скасував вхід у Чорне море кораблів військово-морських сил США на чолі з есмінцем Porter. Натомість каспійська десантна флотилія РФ в акваторії Чорного моря перебуває досі.

Ворог біля воріт

Програмою-мінімум для Путіна є контроль за Північнокримським каналом та Каховським водосховищем. Ці інфраструктурні об’єкти мають ключове значення для життєзабезпечення Кримського півострову. Але в разі цілковитого саботажу оборонних заходів політичним керівництвом України та фактичного нейтралітету ЄС Кремль намагатиметься виконати програму-максимум — цілковито відрізати Україну від чорноморського узбережжя, вважає Іларіонов.

Чи змусили Кремль відмовитися від реваншистських планів західні економічні санкції? Аж ніяк: нерви потріпали, але від самої політики відновлення Росії в імперських кордонах 1795 року, як неодноразово обмовлявся Путін, навряд чи. Ба більше — на порядку денному знову опинився проєкт «Новоросія», який кремлівські спікери дістали з «камери схову» на початку 2021 року.

Рейтинги Путіна завжди рятували лише «побєдоносні війни» — дагестансько-чеченська (1999-2002), грузинська (2008), «Кримнаш — новоросійська» (2014-2015)

На думку Сергея Медведєва, експрофесора Вищої школи економіки (Москва), до цього спричинилося насамперед кумулятивне падіння рейтингу довіри Путіна, який на початку 2021 року досягнув історичного мінімуму. Згідно з опитуванням «Левада-Центру», цей показник вперше за всі роки перебування Путіна в Кремлі пробив позначку 30%.

Рейтинги російського лідера з часів операції «Спадкоємець» (1999) завжди рятували «побєдоносні війни» — дагестансько-чеченська (1999-2002), грузинська (2008), «Кримнаш — новоросійська» (2014-2015). Чи є в такому разі сенс відмовлятися від апробованої тактики?

Макроекономіка Росії проти Росії

Ми вирішили оцінити, чи спроможна РФ сьогодні на повномасштабну військову агресію та чи здатна утримати окуповані території. А також чи дозволить економічний потенціал РФ пережити економічну ізоляцію, в якій країна «переможного реваншизму» гарантовано опиниться внаслідок повномасштабної агресії проти України.

Вже в 2025-2026 роках доходи російського бюджету, що майже на половину складаються з нафтогазової ренти, впадуть ще близько на 25%

Найбільш вагомий показник для цього аналізу – нафтогазова рента Росії, яка ще з «блажених» брежневських часів дозволяла Москві датувати військово-політичні авантюри по всьому світу. Вона з року на рік зменшується. У підґрунті цього явища лежать глобальне зниження цін на вуглеводні — перший історичний мінімум було досягнуто на початку 2016 року, і негативний тренд щодо споживання світлих нафтопродуктів у світі. На експортне сальдо РФ позитивно не вплинуло навіть ситуаційне зростання ціни нафти Brent на рубежі 2018-2019 років.

Сьогодні частка нафтогазової ренти у бюджетному портфелі РФ досягла історичного мінімуму за всю новітню історію країни — вона майже вдвічі менше за той рівень, який вуглеводні надавали бюджету у 2011-2014 роках.

«До кінця десятиліття ціни на нафту-сирець, за найоптимістичнішими прогнозами, не перевищать $50 за барель, притому що світовий попит дедалі зменшуватиметься. Практично всі європейські країни відмовляться від автівок на бензиновому двигуні до 2035 року», — пояснює Андерс Ослунд, експерт з євразійської економіки Atlantic Counsil.

Притому, що дохідна частка інших галузей економіки так само впала, хоч і не настільки виразно. РФ не почала експортувати щось більш високотехнологічне, ніж багатства надр. Але світовий попит на російські нафту і газ впали ще більше.

«British Petroleum розглядає сценарій, коли до кінця десятиліття попит на нафтопродукти впаде на 40-50%, але кумулятивне падіння нафтозалежних економік почнеться вже за 5-7 років», — каже Сергей Гурієв, професор економіки Паризької школи політичних наук, ексголовний економіст ЄБРР. Це означає, що вже в 2025-2026 роках доходи російського бюджету, що майже на половину складаються з нафтогазової ренти, впадуть ще близько на 25%. Чи достатньо це для того, щоб і надалі мотиляти військовим дубцем над головами таких сусідів, як Україна та країни Балтії, питання риторичне.

«Експорт страху»

Що ж тоді залишиться в Росії як високоліквідний експортний потенціал? Ані важке машинобудування, ані металургія практично не впливають на торговельне сальдо Росії, за винятком хіба що видобутку кольорових металів. Натомість усі ці галузі як повітря потребують західних технологій, потрапляння котрих в арсенал російських державних та олігархічних активів серйозно ускладнене санкціями.

Сергей Медведєв вважає, що дедалі більш «ліквідним» для Росії ресурсом залишається такий собі «експорт страху». Це інструменти політичного та військового шантажу, якими Росія доволі успішно досягає того, чого не може досягти ринковими чи дипломатичними важелями.

Чи можна монетизувати «страх» і компенсувати цим втрати російських домогосподарств? У сучасному світі справді існують приклади, коли такий експортний продукт дозволяє отримувати певні матеріальні бенефіти. Приміром, цим багато років користується Північна Корея, щорічна фіксована допомога котрій лише від її південної сусідки перевищує $3 млрд. Ще понад мільярд від Китаю за «нерозв’язання війни» біля своїх кордонів та гуманітарна допомога від міжнародних організацій.

Звісно, цю допомогу переважно надають в натуральній формі, але це не заважає Пхеньяну розвивати ядерну програму. У той же час для Росії спроба компенсувати суто ринкові втрати перекладанням провини на «світовий імперіалізм» завжди закінчувалася погано.

Згадаємо хоча б початок 1980-х — епоху пізнього Брежнева, раннього Андропова, послідовником якого вважає себе Путін. Тоді адміністрація Рональда Рейгана змусила своїх близькосхідних партнерів збільшити обсяги видобутку нафти до такого рівня, що вона коштувала на міжнародному ринку майже як газована вода. І притому — нафта кращої якості, ніж та, що експортували з СРСР.

Наслідки для країни, яка дозволяла собі планову економіку за рахунок нелімітованого потоку нафтодоларів, обернулися тотальним економічним крахом. Дефіцит на товари базового споживання, неконтрольований розвиток чорного ринку і девальвація всього того пропагандистського баласту, який роками завантажували у мізки радянських громадян, стали буденним явищем для цілого покоління — свідків деградації «совка».

Черга за дефіцитним товаром в СРСР (середина 1980-х)

Проблеми дефіциту в сучасній РФ немає, але за наявної економічної моделі може відбутися те саме, що сталося у Венесуелі, Аргентині чи Зімбабве, — галопуюча інфляція. Ось, приміром, як виглядає крива падіння реальних доходів російських домогосподарств — тобто фактичного доходу населення після сплати податків.

Найбільший занепад відбувся саме в 2014 році, коли під тиском західних санкцій у відповідь на анексію Криму першим зазнав девальвацію російський рубль. Проти низхідний рух економіки розпочався ще в 2013 році і з санкціями не пов'язаний. У 2020 році падіння досягнуло історичного мінімуму, якого російський споживач не знав з 2005 року.

За наявної економічної моделі в РФ може відбутися те саме, що сталося у Венесуелі, Аргентині чи Зімбабве, — галопуюча інфляція

Чи готовий цей споживач і надалі жертвувати матеріальним благом заради реваншизму, ще одне риторичне питання. З одного боку, «кримнаш» і «укронацизм», із яким треба воювати, «не щадя живота», на хліб не намастиш. З іншого, «скрєпи» — наше всьо, і росіян недарма всіма рупорами офіційної пропаганди готують до того, що «Можем повторить!» — зокрема, голод і злидні воєнного часу.

Фактично кожен виток активізації реваншистських чи інших амбіцій на порядок посилює ізоляціонізм російського суспільства та породжує черговий пакет санкцій проти російських компаній, роблячи інвестиційний клімат в РФ напрочуд токсичним — зокрема для підприємницької діяльності самих же росіян, позаяк купівельна спроможність національної валюти дедалі знижується.

Найбільший спалах відтоку капіталів із приватного сектору економіки відбувся, як і слід очікувати, в 2014 році. І не менший рівень депресії російський приватний сектор спостерігатиме у разі запуску сценарію «Можем повторить!» з повномасштабною військовою агресією проти України.

Як результат, рівень зростання національного ВВП на душу населення в РФ у 2014 році вперше з 2001 року мав негативний показник, а з 2016 року стабільно поступається темпам зростання в Україні — попри втрату останньою сьомої частки території. Втім, тут слід врахувати надзвичайно стрімке падіння обсягів української економіки в 2015 році — за підсумками 2014 року. Але самий тренд є дуже промовистим.
 

А тепер — найсуттєвіше. Як марення «перетворити Америку на ядерний попіл», а Україну — «звільнити від бендер», вплинуло на макро- та мікросектор економіки, ми побачили. Але, можливо, це посилило матеріально-технічний потенціал російської армії чи збільшило інвестиції у сектор оборонної промисловості? Аж ніяк.

Про жодне встановлення балансу сил Росія — НАТО не йдеться. Кількаразова перевага над Україною, чиї Збройні сили так само далекі від модернізації, — можливо, але не більше.

Якщо оцінювати матеріальну базу російської військової машини у світовому контексті, то за ступенем «заможності» російські оборонні бюджети входять в топ-10 світових військових гаманців. Проте чи може РФ реально змагатися із США чи сукупним бюджетним потенціалом країн НАТО?

Це все одно, що будь-якій із екзопланет Сонячної системи змагатися за масою та розмірами з Сонцем. Іншою мовою, попри «експорт страху», РФ ще довго залишатиметься в тіні військової потуги США та, можливо, Китаю. І значно поступатиметься ресурсами військово-технічної модернізації європейським членам НАТО.

(Продовження буде)

«Путін убивця?» — «Так»
Путін нападе? Нічого нового, чого б ми не бачили з 2014 року