Нещодавно прем’єр-міністр України Денис Шмигаль на лекції перед студентами Львівської політехніки зазначив, що за 15 років Україна не зможе виплачувати пенсії. Один працюючий не в змозі утримувати двох громадян пенсійного віку: «Це звичайна математика та економічна демографія», – наголосив прем’єр. Але водночас дав надію: мовляв, рятівною соломинкою може стати накопичувальна пенсійна система. Ми розібралися, чи виправдані такі побоювання і як працює система пенсійного забезпечення у більш успішних за нас країнах.
Антологія бідності
У поточному році дефіцит державного Пенсійного фонду України встановив антирекорд – понад 17 млрд грн. Ця дірка утворилася не лише внаслідок коронакризи. Пенсійний фонд вже роками тріщить по швах. Лише кілька років на початку 2000-х відзначилися відносною стабільністю, коли вперше за роки незалежності вдалося досягти позитивної динаміки ВВП, ліквідувати бюджетну заборгованість по зарплатнях та проіндексувати пенсії.
Тоді ж законодавчо оформили поширену в більшості європейських країн трирівневу систему пенсійного забезпечення, складену з солідарного, примусово-накопичувального та добровільно-накопичуваного рівнів.
Проте успішних ринкових реформ, зокрема податкових, в Україні так і не відбулося. До Податкового кодексу не внесли змін, які б стимулювали роботодавців добровільно нарощувати фонд зарплатні. Наймані працівники також не бажали відмовлятися від частки й без того мізерного доходу, аби гарантувати собі більш-менш прийнятний рівень пенсійного забезпечення у примарному майбутньому. В умовах тіньової економіки ситуація з заниженням реальних зарплат була вигідна всім.
Ба більше – вже за першого прем’єрства Віктора Януковича (2002-2004) пенсійна система почала дрейфувати у класичний соціальний популізм: зростання пенсій без зростання заробітної платні. За «другого пришестя» Януковича (2006-2007) та прем’єрства Юлії Тимошенко (2007-2010) ця тенденція набрала обертів.
За нульові роки медіанний рівень пенсій зріс у 6,5 разів, тоді як офіційна зарплатня у прив’язці до твердої валюти – лише в 2,4 рази. Кількість пенсіонерів також зростала в середньому на 4-6% на рік. Ситуацію не рятувало навіть відносне збільшення зайнятості населення до 45,4%, адже практично будь-які тенденції до зменшення дефіциту Пенсійного фонду зжирали заходи соціального популізму урядів.
Фонд поволі перетворювався на міну уповільненої дії, годинниковий механізм якої прискорювався щоразу, коли наближалися вибори. І пригальмовував одразу після виборів, коли новий уряд сідав за стіл перемовин з МВФ щодо умов чергового траншу.
Втримати на плаву
Із 2014 року Пенсійний фонд припинив отримувати надходження ЄСВ з ОРДЛО, тоді як місцеві пенсіонери продовжували перетинати лінію розмежування, щоб отримувати українські пенсії. На додаток уряд Володимира Гройсмана майже в два з половиною рази зменшив ставку ЄСВ – до 22% та скасував норму уряду Арсенія Яценюка щодо оподаткування працюючих пенсіонерів.
Українська пенсійна система, неначе «Титанік», дедалі глибше занурювалася в безодню. Її туди затягувало зростаюча перевага кількості пенсіонерів над працюючим населенням.
«Вже сьогодні чисельність українців віком до 20 років є майже на 44% меншою, ніж 30 років тому. Це вимагає постійного зростання дотацій з держбюджету на покриття дефіциту Пенсійного фонду. У 2019 році дотації склали вже 52% видатків зведеного бюджету України на соціальний захист та соціальне забезпечення», – уточнює Павло Яворський з Київської школи економіки.
Прискорює загибель нашого «Титаніку» і значна трудова еміграція, яка вимиває з України найпродуктивніші верстви населення. Додаткові фактори – війна та одна з найвищих у світі часток тіньового сектору економіки, резюмує інвестбанкір Сергій Фурса.
Панацея для України
На думку експертів, врятувати Пенсійний фонд, що тоне, може пропорційна присутність в Україні всіх трьох передбачених Законом форм пенсійного забезпечення. «Солідарна система необхідна, проте вона недієздатна без накопичувальної – із всіма відповідними інфраструктурними, соціальними та податковими складовими», – каже Григорій Овчаренко з ICU.
Основою накопичувальної системи в Україні має стати розвинений та диверсифікований ринок недержавних пенсійних фондів (НПФ), вважає адвокат Богдан Катрушин. У НПФ, на його думку, є декілька ключових переваг порівняно з іншими інвестиційними інструментами:
«Інвестовані у НПФ кошти не можуть змінити призначення, за винятком передбачених законом процедур; ці інвестиції не оподатковуються на відміну від банківських депозитів; НПФ захищені законом від банкрутства та перепрофілювання; зрештою, держава передбачила своєрідний кешбек у 18% суми внеску до НПФ».
За даними Нацкомфінпослуг, в Україні існує 57 НПФ, які обслуговують заощадження понад 840 тис. клієнтів на суму близько 2 млрд грн. Це безпрецедентно низький рівень диверсифікації пенсійного портфеля України — інвестують у НПФ лише 5% працевлаштованого населення.
Загалом обсяг приватних пенсійних накопичень в Україні становить 0,1% нашого ВВП. Це в 30 разів нижче, ніж навіть у Вірменії. Вже не кажучи про таких наших сусідів, як Естонія та Хорватія, де ця частка станом на 2018 рік складала 16% і 26% ВПП відповідно. Як наслідок, вартість приватних пенсійних активів в Україні є однією з найнижчих у світі як в абсолютному вимірі, так і у пропорції до ВВП.
У накопичувальної системи є і свої критики. Вони наголошують на низькій довірі українців до національної валюти та приватних фінансових компаній загалом: «Ми стільки разів переживали валютні шоки, що «зайві» гривні українці, як правило, конвертують у «вічні цінності» на зразок квадратних метрів, валюти, дорогоцінностей. Нести накопичення в приватні руки, без жодних гарантій — це не для українців», — переконаний Дмитро Боярчук із CASE Україна.
Є й радикальніші пропозиції — розрубати гордіїв вузол пенсійного дефіциту шляхом законодавчого забезпечення громадян всіх вікових груп безумовним доходом. Так пропонує Сергій Чекальський з Foundation for Future.
Він посилається на ст. 13 Конституції України, яка декларує право кожного громадянина на володіння часткою національного природного надбання — лісів, річок, земель, корисних копалин, культурного спадку тощо:
«Якщо все це інвентаризувати та перетворити на актив, інвестиційну цінність якого розвиває корпорація, що працює в рамках ППП (приватно-публічного партнерства — Прим. ред.), усі громадяни автоматично стануть акціонерами з правом на дивіденди. Це не лише рішення пенсійного питання, а й проблеми низького прожиткового рівня українців загалом».
Приблизно за цією ж парадигмою функціонує один із найбільших суверенних фондів світу — Пенсійний фонд Норвегії. Він є державним інвестфондом, який від прямої маржі з нафтової ренти та експлуатації природного багатства країни забезпечує гарантовані виплати кінцевим бенефіціарам — громадянам Норвегії, незалежно від віку та рівню працездатності.
Як працюють пенсійні фонди у «сусідів»
Переважна більшість країн адаптує пенсійні системи до єдиного тренду: заздалегідь підвищує пенсійний вік громадян та стимулює розвиток накопичувальних пенсій, переважно через НПФ. Хоча функціонал взаємодії солідарної системи та НПФ може відрізнятися.
Приміром, у Казахстані об’єднали пенсійні фонди обох форм власності. Національному банку Казахстану довірили функцію зберігача, а державному пенсійному фонду — компанії з управління активами. На початок кризового 2020 року сума активів накопичувальної системи країни перевищила $20 млрд або 15% ВВП.
На жаль, об’єднання фондів під приводом мінімізації адміністративних видатків спровокувало прояви корупції: 23% активів вклали у сміттєві цінні папери з рейтингом нижче інвестиційного. Не кажучи вже про збитки в розмірі $250 млн від вкладення в облігації переддефолтного Міжнародного Банку Азербайджану.
У США взагалі обійшлися без обов’язкової накопичувальної системи. Більшість пенсійних фондів формується на добровільній основі. Останні роки практика пенсійних накопичень поширюється на понад 70 млн домогосподарств країни — майже 94% населення.
У Польщі завдяки ефективній моделі заохочень торік також відмовилися від обов’язкової накопичувальної моделі — лише солідарне та добровільне пенсійне забезпечення. Навіть в цьому разі, за підсумками минулого року, національний ринок пенсійного страхування Польщі виріс на 11%, досягнувши майже €600 млн. Це понад третина всього національного ринку добровільного страхування.
Як би критично ми не ставилися до останніх заяв чинного уряду, колапс солідарної пенсійної системи України є практично неминучим. І не факт, що на нього доведеться чекати обіцяні прем’єром 15 років.
Тому доповнення до неї доведеться шукати якнайшвидше. Щоправда, відсутність в Україні ефективного фондового ринку, на якому громадянам пропонували б диверсифікований перелік інструментів добровільних пенсійних заощаджень, та недовіра до національної валюти в цілому робить створення альтернативних механізмів пенсійного забезпечення завданням, подібним до пошуку чорного кота у темній кімнаті.
