Якби не було пандемії, її довелося б вигадати... Те, як світ трансформувався за останній рік, має колосальне значення для економіки.
Той, хто усвідомив, що бізнесу доведеться збудувати нові стратегічні орієнтири, просто перемкнув тумблер трансформації й вийде з кризи більш стійким, гнучким і інклюзивним.
Той, хто сподівався, що світ знову стане таким, як раніше, піде з молотка або просто зникне. Глобального переділу ринку не уникнути нікому.
З огляду на рівень світової інтеграції та явне небажання промислових та сировинних гігантів вести «діалог» з природою до пандемічних ризиків доведеться звикнути, як до фаз фінансових криз. Або як до коливань на ринку криптовалюти. Це ще одна форма кризи, що дозволяє пройти такий собі краш-тест глобальної економічної системи.
Кризи постійно викидають на «берег історії» анахронічні, не здатні до трансформації і масштабування геополітичні моделі. Так було з СРСР на світанку епохи «цифри», коли глобальне падіння цін на нафту вибило спершу економічне, а відтак політичне підґрунтя з-під ніг країни з плановою економікою та забронзовілою командно-адміністративною системою. Завдяки цій кризі Україна вдруге в історії отримала шанс стати політичною нацією.
Не впевнений, що скористалася цим шансом по-хазяйськи.
Незважаючи на цілком зріле громадянське суспільство, готове відстоювати цінності демократії, ми донині залишаємося країною з анахронічним і настільки ж корумпованим апаратом управління, вкрай інертним портфелем держактивів, недієздатною судовою системою, «вбитою» транспортною інфраструктурою і вже зовсім кепським станом міських інженерних комунікацій. Не кажучи вже про сферу освіти та охорони здоров'я. Карантинні заходи виявили показову дисфункцію цих державних інститутів...
Із таким системним баластом знайти місце на світовій мапі вже у найближчі два-три десятиліття Україні буде вкрай складно. Хіба що зіграти на континентальних протиріччях.
Уже сьогодні явне охолодження інтересу до нас як до економічного гравця проглядає за обсягами фінансової підтримки США та Євросоюзу. Присутність американських інвестфондів, наприклад, в Колумбії майже в 40 разів перевищує обсяги інвестиційних активностей США в Україні. Чому? — Тому що наш головний світовий партнер не бачить нас у довгостроковій перспективі.
Ситуацію можна було б змінити за лічені роки, якщо визнати всю серйозність глобальних економічних викликів. І комусь «нагорі» взяти на себе відповідальність за тверде політичне рішення.
Не щось «скасувати», «ухвалити» або «реформувати». Це у нас вміють. А розробити довгострокові горизонти стратегування, які базуються на розумінні глобальних економічних, політичних та екологічних викликів. І дотримуватися їх попри політичну кон'юнктуру найближчої «п'ятирічки» — незалежно від того, хто сидить на Банковій або керує портфелями на Грушевського. Адже на карту поставлено місце України в радіусі десятиліть, в контексті майбутнього.
Як не парадоксально, але за три десятка років історії суверенної України держава жодного разу не вибудовувала довгострокової стратегії. Ні з Адміністрації президента, ні з Кабміну, ні з РНБО не виходив жоден документ, візія якого перевищувала б поточні електоральні цикли.
Скажу більше — папір в сучасному світі застаріває, вже поки пишеться. Мова, скоріше, має йти про існування постійно діючого колегіального органу, здатного здійснювати стратегування національних інтересів у принципі. Цього органу в Україні ніколи не було.
Функції такого гатунку могло б виконувати РНБО. Але чи варто нагадувати, чим це відомство займалося в останні роки? Чим завгодно, від «диригування» держзакупівлями стрілецького озброєння до «вилову» власників акаунтів «ВКонтакте». Тільки не макроекономічним стратегуванням.
Вся стратегія у нас традиційно обмежується терміном повноважень чергового «гаранта» або скликанням-розпуском чергового парламенту. Ні слова про посилення конкурентних позицій українського бізнесу на світовому ринку, про пошуки економічної цінності України в масштабах глобальної геополітики, про її роль в системі колективної безпеки.
Це ахіллесова п'ята не лише української політичної та адміністративної системи, а й державності в цілому. І те, що сталося з нами в 2014 році, — перший дзвіночок, який повинен був переконати політичні еліти на власному досвіді, що стратегічна короткозорість злочинна.
Якщо не зробити з цього уроку далекосяжних висновків, повторення «кримського сценарію» не уникнути. І байдуже, що стане для цього приводом, — чи то Майдан, чи то пенсійна реформа.
Рухатися навпомацки Україна може лише в «нікуди». А щоби знайти своє місце на карті майбутнього, потрібно розуміти, в якому напрямі і як саме трансформується світ. Почати формувати свою цінність у ньому, щоби зайняти більш-менш конкурентні позиції.
