31 грудня 2019 року до регіонального бюро ВООЗ у Китаї вперше надійшли офіційні повідомлення про випадки пневмонії невстановленого походження в Ухані. Тому саме цю дату варто вважати початком пандемії COVID-19.
Два роки, проведені у пандемічному світі, істотно змінили наше життя. Наприклад, топменеджмент великих корпорацій зрозумів, що зовсім не обов’язково постійно літати у відрядження — через відеоконференції можна вирішити переважну кількість проблем. Акції біотех-компаній, які раніше вважали максимум «середнячками», перетворилися на «голубі фішки». Подібних прикладів можна навести безліч.
Втім, зараз я б хотів зупинитися на іншому — а саме на тому, як пандемія змінила мої уявлення про світ. Ось декілька нотаток про це.
Пандемія зробила вкрай наочною різницю у світогляді бізнесу та чиновників. У країнах, де ввели локдауни, багато бізнесів змушені були закритися — і далеко не всюди компаніям та/або їхнім співробітникам платили компенсацію. Багато хто просто потрапив у важку грошову ситуацію.
І не дивлячись на все — бізнес допомагав системі охорони здоров’я приборкати пандемію. Купував засоби індивідуального захисту для лікарів, тести, ліки, кисневі концентратори, запускав виробництво медичного кисню на металургійних та азотних заводах.
Держслужбовцям же просто платять зарплату і вони готові робити вигляд, що працюють з дому, скільки завгодно.
Пандемія суттєво збільшила розшарування в суспільстві. Довгі роки ми як аксіому сприймали ідею про те, що «кістяк» демократій становить середній клас — і саме під його запити підлаштовуються політики. Втім, локдаун і примусовий перехід на віддалену працю створив у розвинутих країнах три класи з суперечливими інтересами.
Перший клас — люди, які не можуть трудитися дистанційно. Працівники заводів, магазинів, шахт, поліція, комунальні служби тощо. Зазвичай — це низькооплачувані професії.
Другий клас — «офісний планктон», який перевели на роботу з офісу додому. І спочатку вони супер-раділи з цього приводу, а потім з’ясувалося, що їхні помешкання не пристосовані до тривалого перебування в них — мало місця! Коли чоловік і дружина віддалено працюють, а їхня дитина — навчається, вже через місяць життя родини перетворюється на ПЕКЛО!
Нарешті, третій клас — люди, яких читають у Twitter та публікують у New York Times. Вони виступають по ТБ і розповідають, як це добре — віддалена робота! Зазвичай у них є інший дім десь у теплих краях чи вони можуть переїхати на два місяці попрацювати до якоїсь цікавої країни. І саме вони приймають рішення в державі чи корпораціях. У них все добре.
Розшарування суспільства за ці два роки зросло дуже сильно!
Пандемія призвела до подальшої концентрації капіталу у невеликої кількості людей. Всі очікували, що пандемія викличе фінансову кризу, подібну до тієї, що була у 2008—2009 роках. Але ні, фінансова система витримала! Багаті держави влили набагато більше грошей в економіку, ніж тоді. Та й люди, що сиділи вдома, почали купувати багато товарів, які їм раніше були не потрібні.
Надруковані гроші, як зазвичай, накопичилися в руках у розумних людей — це призвело до великого зростання ринку акцій, крипти, нерухомості. Автомобілі взагалі майже закінчилися у продажу.
Втім, «друк грошей» центробанками неодмінно призведе до величезної інфляції у майбутньому. Багаті країни за останні 20 років звикли жити без інфляції і думали, що так буде завжди — тому інфляція у 7-8% усіх дуже налякала. Але це принаймні на декілька років. Тому варто передивитися підходи до «інвестиційного кошику»: скільки в ньому повинно бути цінних паперів компаній, а скільки державних боргів та грошей.
Пандемія показала схильність до патерналізму навіть у розвинутих демократіях. Ми звикли сприймати як аксіому твердження про те, що держава нав’язує громадянам припустимі патерни поведінки лише в диктатурах. У демократіях же існує свобода вибору і суспільний консенсус. 2020-й показав, що це не так.
Особистості політиків відіграють у сучасному світі надзвичайно велику роль (хоча це не новина — досить пригадати лише занепад в розвинутих демократіях ідеологічних партій в останні десятиріччя і їхню заміну на партії «вождистського» типу). Що таке свобода? Люди хочуть не свободи, люди хочуть, щоб хтось керував їхнім життям!
Інакше як пояснити той факт, що у 2020-му всі так спокійно сприйняли абсолютно безсенсові обмеження суворого локдауну — на кшталт заборони прогулянок у парках чи перебування на пляжі. Або необхідність перебувати у масках на вулиці.
Нагадаю цікаве дослідження, яке провели в одному з американських університетів. Студенти там зазвичай їздять на навчання на велосипедах. Тож дослідники порахували кількість студентів, які їздять без масок, і тих, що їздять без шоломів. Виявилося, що тих, хто їздить без шоломів, набагато більше. Хоча будь-якій тверезомислячій людині зрозуміло, що ризик під час їзди впасти й розбити голову набагато більший, ніж заразитися на відкритому повітрі коронавірусом. І це студенти — люди, яких щодня вчать критичному мисленню. Що ж говорити про решту?
Ми можемо впевнено говорити, що жорсткі локдауни не мали під собою жодного наукового підґрунтя. Восени 2020-го провідні епідеміологи США опублікували звернення до світових урядів (так звану Грейт-Баррингтонську декларацію), в якому виклали науково обґрунтовану стратегію стримання коронавірусу. Якщо коротко, її суть зводиться до того, що треба максимально захищати вразливих людей, решті ж дозволити жити звичним життям. Втім, влада і після цього впроваджувала жорсткі локдауни, а населення масово підтримувало їх.
Пандемія скинула з багатьох «рожеві окуляри», через які люди дивилися на систему охорони здоров’я США. Важко забути кадри польових госпіталів та моргів у Нью-Йорку. Та й взагалі США стали одним зі світових антилідерів за кількістю смертей від COVID-19, не дивлячись на те, що там вистачало медичного обладнання, ліків та вакцин навіть тоді, коли цього всього у країнах, що розвиваються, взагалі не було.
Отже, копіювати американські засади побудови системи охорони здоров’я лише тому, що «так це працює у США» — ідея так собі.
Ми зрозуміли силу диктатур і те, що історія ще не скінчилася. Френсіс Фукуяма у 1992 році опублікував свою головну працю «Кінець історії та остання людина». В ній він стверджує, що суспільно-політичний розвиток людства вже скінчився і у майбутньому можливо існування лише демократій західного зразка. Пандемія остаточно показала, шо це не так. Коронавірус став бичом демократії, у той час як в тоталітарних країнах, насамперед у Китаї, його подолали доволі швидко.
Можливості диктатур з мобілізації ресурсів заради досягнення єдиної мети вражають (неприємно — але вражають). Тому вважати, що тоталітарні держави зникнуть самі по собі — доволі наївно. Нам доведеться співіснувати з ними.
До речі, якщо вже заговорили про диктатуру, то також два роки пандемії довели владу соцмереж. Їхні власники просто заборонили публікувати думки на тему вакцинації та протиепідемічних заходів, які не збігаються з офіційними. Зараз ми залишаємо за дужками питання, доцільно це було робити чи ні. Втім, факт залишається фактом — власники соцмереж можуть на свій розсуд заборонити розповсюдження будь-якого контенту і з цим нічого не вдієш.
Пандемія довела необхідність кардинально реформувати систему середньої освіти. Не лише в Україні — взагалі! Пандемія показала, що сьогоднішня роль вчителів у освітньому процесі — консервативна та жахлива!
У багатьох країнах профспілки вчителів наполягли, щоби школи закривали — бо вчителі могли заразитися. І їм було наплювати на дітей-школярів — головне, що педагоги отримують (майже скрізь) гроші від держави, тому, на відміну від співробітників приватного сектору, могли спокійно сидіти вдома та робити вигляд, що вчать дистанційно.
Хоча це виявилося дуже непросто. Багато вчителів обмежились тим, що дістали свої старі конспекти лекцій на папері і показували на зумі. Це призвело до того, що діти з бідних сімей перестали відвідувати онлайн-уроки (здебільшого їхні батьки не перешкоджали цьому, бо бідні батьки не розуміють важливості освіти).
Діти з багатших сімей отримали репетиторів замість поганих вчителів — і ще більше збільшили розрив із бідними дітьми.
І навіть тепер у багатьох штатах США та країнах Європи вчителі наполягають на тому, що треба знову закривати школи. Висновок: вчителям до дітей байдуже!
