Україна поки що далека від остаточної перемоги у цій війні. Аби перейти у наступ, Україні потрібно більше наступального озброєння і особливо далекобійної артилерії. Також постають питання: чи вчасно нададуть його західні союзники? Як багато військових росія й Україна зможуть мобілізувати?
Крім того, треба розуміти, що, зайшовши на землю, яка вісім років перебувала під окупацією, ЗСУ ступлять на «ворожі території», місцеве населення яких агресивно ставиться до України через безперервну російську пропаганду, яка лунала тут весь час. Це сильно обмежить наступальні можливості.
Врешті-решт, не треба відкидати можливість ескалації цієї війни до ядерного конфлікту. У росії є доктрина, яка зветься «ескалація для деескалації». Вона передбачає використання тактичної ядерної зброї на полі бою чи деінде як демонстрацію. Щоб налякати іншу сторону і примусити її відступити. Є побоювання, що коли путін відчує загнаним себе у кут, відчує провал його стратегії в Україні, він може використати тактичну ядерну зброю для того, щоб змінити правила гри, вийти з глухого кута чи уникнути поразки. Але для цього ситуація має значно погіршитися з війною в Україні – або ж навпаки, в Росії.
Проте варіант заморожування конфлікту, умовний «Мінськ-3», — ще гірший.
«Мінський процес» був великою помилкою. Обидва Мінських протоколи: у вересні 2014-го і у лютому 2015-го були укладені під величезним тиском на Україну, який чинили російські війська під Іловайськом та Дебальцевим відповідно. Росія щосили просувала ідею, що цей конфлікт є «внутрішнім» і великою мірою домоглася оформлення цього у рамках угод. Це було продемонстровано, зокрема, завдяки присутності представників сепаратистів у Тристоронній контактній групі і їх підписами під угодою.
Іншою помилкою «мінського процесу» було постійне ігнорування базових демократичних стандартів. Наприклад, у листопаді 2014-го сепаратистська влада провела незаконні місцеві вибори — за місяць до дати, коли Київ оголосив вибори відповідно до Мінських угод. І це ніколи не отримувало адекватної оцінки від Заходу. Інший приклад — паспортизація окупованих територій, починаючи з 2019-го. Захід не наклав санкції на росію за порушення угод, а прийняв усе це як факти, з яких треба починати переговори.
Третя помилка «мінського процесу» у тому, що росії дозволили пожинати плоди її військової агресії.
Київ примусили підписати Мінські угоди, аби уникнути ще більш глибокого вторгнення росіян на українську територію. У рамках нормандського формату Берлін та Париж продовжували тиснути на Київ, аби там імплементували «Мінськ-2», незважаючи на явні ознаки, що Москва взагалі не зацікавлена у вирішенні конфлікту. ЄС прив’язав зняття санкцій до імплементації Мінських угод, до дій, які мала робити жертва, — Україна, а не агресор — росія.
Як тільки кремль наприкінці 2020-го дійшов висновку, що отримати політичний контроль над Україною через «мінський процес» неможливо, він почав готуватися до плану Б – почати традиційне військове вторгнення, і таким чином підкорити Україну.
Тож Мінські угоди не лише не вирішили російсько-український конфлікт, а й значною мірою доклалися до нинішньої ескалації.
