У режимі Віші. Куди Еммануель Макрон веде Францію

У Франції — політична криза. Або принаймні її переддень. 23-го президента Ніколя Саркозі судять за зловживання владою, але ця подія нікого не цікавить. Тому що 25-й президент Еммануель Макрон намагається просунути законопроєкт «Про глобальну безпеку», що обмежує права громадян, — наприклад, забороняє фотографувати правоохоронців під час протестів,  загрожуючи тюрмою чи великими штрафами.

Фон — безжалісне побиття поліцією Мішеля Зеклера, темношкірого музичного продюсера.

Реакція — наймасштабніші акції протесту за весь час, що «Маня», як ласкаво називає французького лідера його дружина, знаходиться у Єлисейському палаці. Минулої суботи, за даними поліції, у великих містах країни мітингували 133 тис. осіб. У Парижі — від 50 до 200 тис. Каміння, як справжнє «знаряддя пролетаріату», летіло в силовиків, ті у відповідь пускали сльозогінний газ. Постраждало 46 осіб, половина з них — поліціянти. І це, напевно, ще не кінець.

Поліційний рефлекс, брехня і відео

Поки Національні збори Франції розглядали горезвісний законопроєкт «Про глобальну безпеку», що обріс неприйняттям з боку громадян, як днище старого корабля черепашками, в Управлінні верховного комісара ООН з прав людини висловили «глибоку стурбованість» змістом документа, а в Єврокомісії нагадали, що Брюссель може скористатися правом перевірки національних законів на відповідність загальноєвропейському законодавству.

Втім, цей вічний ритуал підірвало відео з побиттям Мішеля Зеклера, яке минулого четверга розмістило в соцмережах французьке новинне агентство Loopsider. На камерах спостереження добре видно: єдиний злочин продюсера — те, що він зі свої студії вийшов на вулицю без маски. За це його схопили три полісмена та кілька хвилин били по голові ногами і кийками. Супроводжуючи все це, за словами потерпілого, расистськими образами. Група молодих артистів, піднявшись з підвалу-студії, зуміла відтіснити поліцію. Але в хід пішов сльозогінний газ, а в бік вхідних дверей правоохоронці направили вогнепальну зброю.

Не менш огидним, ніж сам факт побиття, стало те, що поліція почала брехати про інцидент: мовляв, мсьє Зеклер проявив насильство по відношенню до полісменів — куди ж було діватися? Більш того, проти нього відкрили справу і «розслідували» її, допоки адвокат Зеклера не оприлюднила відеозапис його побиття. Після цього прокуратура зняла всі звинувачення.

За інформацією радіостанції Europe 1, Макрон «оскаженів», побачивши кадри побиття. Він зажадав, щоб винуватців «показово» покарали, і підкреслив, що зараз вкрай важливо домогтися зниження градуса напруги у суспільстві. Можливо, президента справді розлютило нехтування правами людини в країні, девіз якої — «Liberté, Égalité, Fraternité», тобто Свобода, Рівність, Братерство.

Але є ще одна обставина: жорстокість поліції якщо не перекреслила, то відтермінувала ухвалення закону «Про глобальну безпеку», про необхідність якого Макрон принаймні двічі говорив у цьому році: у січні, коли відбувалися запеклі сутички між правоохоронцями і протестувальниками проти пенсійної реформи його уряду, і у червні — на хвилі глобальних протестів після смерті Джорджа Флойда у Сполучених Штатах.

Що не так із глобальною безпекою

Законопроєкт, ухвалений 24 листопада нижньою палатою французького парламенту, запропонували депутати партії Макрона «Вперед, Республіко!». Його презентували як результат інспекції дворічної давнини, за підсумками якої депутати заговорили про необхідність «захистити тих, хто захищає нас».

Наміри були добрими, але всім відомо, куди вимощують ними дорогу. Законопроєкт неймовірно розширював повноваження муніципальної поліції. Наприклад, правоохоронці отримували право самостійно встановлювати факти скоєння ряду злочинів, таких, як водіння без прав, незаконна торгівля, знищення майна або вживання наркотиків.

Але найбільшу критику викликав пункт, який забороняє публікацію фотографій і відеозаписів з будь-яким поліціянтом при виконанні «з явною метою заподіяння шкоди або порушення психологічної недоторканності». Тобто поліція отримає право затримувати протестувальників і конфісковувати їхні телефони, тому що правоохоронці відчувають себе «психологічно незручно», коли їх знімають під час нападу на учасників протесту. Кара за фотографування поліції — штраф до €45 тис. або рік в'язниці.

Такі перекоси змусили правозахисників говорити про прагнення влади до репресій. Як сказано у заяві Національної комісії з прав людини, йдеться про «практично необмежене посилення органів контролю за населенням».

Небувалі вуличні протести змусили владу відкликати спірний документ. Однак цей крок більше схожий на тактичний маневр. Оскільки для президента Макрона значення закону виходить за рамки встановлення порядку в країні, яку стрясають протести і показові теракти радикалів від ісламу.

Людовик, Гітлер, Віші... Макрон?

У грудні 2018 року, у розпал протестів «жовтих жилетів», ліволіберальна Le Monde вийшла зі скандальною обкладинкою. На ній була чорно-біла фотографія Макрона. Його піджак служив тлом і вмістилищем для іншого знімка: протестувальники прямують по Єлисейських полях до Тріумфальної арки. Багато хто звернув увагу на схожість композиції з іншою обкладинкою — журналу Harper's Magazine. У липні 2017-го видання розмістило на ній фото Гітлера, також чорно-біле, і натовп людей, які «запливають» в тіло фюрера і віддають йому нацистське вітання. Шрифт літери «М» у випадку з Le Monde був «готичним», за що літеру порівняли зі свастикою. Головному редактору Le Monde Люку Броннеру довелося вибачатися і виправдовуватися: «Використовувані елементи відносяться до графіки російського конструктивізму початку XX ст. Обкладинка також створена під впливом робіт інших художників, зокрема Лінкольна Агнью».

Пояснення було білими нитками шито. Те, що Le Monde хотіла сказати про Макрона, вона і сказала: хлопець намагається проводити жорстку політику. Але, на відміну від Гітлера, йому не кричать «Хайль!», а протестують. Методи ж ламання народу через коліно ліберали визнали схожими для обох цих фігур.

А у січні поточного року, під час паризьких протестів проти пенсійної реформи, плакати протестувальників зображали французького президента в образі короля Людовика XVI. Це було відсиланням як до розкоші, яку публічно демонстрував Макрон, колишній інвестиційний банкір, так і до того, чим така схильність може обернутися для їхнього носія: Людовик XVI, який спочатку відмовився від абсолютизму, а потім взявся протидіяти революціонерам, у вересні 1792-го закінчив життя на гільйотині.

Також Макрона французи все частіше порівнюють із маршалом Анрі Філіпом Петеном, який очолив колабораціоністський режим Віші в Південній Франції після падіння Парижа в 1940 році. «З цього моменту Макрон — авторитарний диктатор. Це буквально стає Vichy France 2.0», — написав один з користувачів Twitter під фото з дитиною, що закриває ніс від сльозогінного газу,  розпиленого поліцією.

Темношкірий футболіст Ліліан Тюрам, рекордсмен за кількістю матчів, зіграних за збірну Франції, і оскароносний режисер Коста-Гаврас опублікували відкритий лист під заголовком «Пане президенте, ми не голосували за це»: «Ця атака на наші свободи і права відбувається за допомогою встановлення того, про що завжди мріяли неофашистські ультраправі: авторитарної держави, в якій верховенство закону стає правлінням поліції». Якщо врахувати, що в листопаді 2018-го Макрон потрапив у скандал, назвавши Петена «великим солдатом», то цілком можливо, що туга за диктатурою — це не щось випадкове в політичних проявах нинішнього мешканця Єлисейського палацу.

Те, чого хочуть люди

Ще у своїй книзі «Революція», яка вийшла в листопаді 2016- го і стала бестселером, Макрон виступав за збільшення державного фінансування спецслужб. У квітні 2017-го, за два тижні до першого туру виборів, BBC написала, що Макрон підтримав пропозицію про те, щоб інтернет-компанії надали уряду обов'язковий доступ до зашифрованих повідомлень від клієнтів. Все це подавалося під соусом боротьби з тероризмом і було цілком логічним.

Але це ж визначало значною мірою і «правий порядок дня» тодішнього кандидата в президенти. Випадково? Ні. У суспільстві був запит на праву ідеологію. Президент — соціаліст Франсуа Олланд, який примудрився стати найменш популярним правителем Франції за підсумками перших ста днів правління, до кінця свого терміну мав такий низький рейтинг, що не наважився навіть виставити свою кандидатуру на виборах-2017. Всі прогнози передбачали, що до другого туру вийдуть двоє — Макрон і «подружка» Путіна Марін Ле Пен. Правовірні соціалісти з Parti de l'égalité socialiste (Партія соціалістичної рівності — PES) били на сполох і закликали до бойкоту другого раунду виборів, намагаючись довести, що Макрон жодним чином не є альтернативою авторитарному ультраправому режиму, який в разі перемоги утвердить в країні Ле Пен. Президентство Макрона в цілому підтвердило побоювання PES.

«Порядок» Макрона з кожним днем ​​ставав все більш правим. Бажання вирішити нагальні проблеми країни у президента, безумовно, було, але зробити це він хотів головним чином за рахунок бідних. Це контрастувало з його власним способом життя. Наприклад, у червні 2018 року Макрон спровокував «сервізний скандал», придбавши зі своєю дружиною Бріжит комплект столового посуду для офіційних бенкетів, що складається з 1,2 тис. предметів. Офіційно сума покупки склала €50 тис. Однак французькі ЗМІ прийшли до висновку, що насправді все це має коштувати не менше €500 тис.

Пікантність ситуації в тому, що про придбання сервізу стало відомо через пару днів після того, як в соцмережах з'явилося відеозвернення президента, де він обурюється розмірами держвидатків на соціальну допомогу населенню. І це говорив високопосадовець, про якого за рік до цього з’ясували, що він як завзятий метросексуал всього за три місяці витратив на послуги особистого візажиста €26 тис. Природно, що на тлі розкішного життя Макрона будь-які обґрунтування непопулярних реформ виглядали як порада Марії-Антуанетти, дружини Людовика XVI: «Якщо у них [народу] немає хліба, нехай їдять тістечка!».

Привид виборів-2022. Ле Пен vs Макрон: дубль два

Макрон ще не озвучив намір повторно балотуватися у президенти у 2022 році. Але, скоріш за все, він піде на вибори. Тим більше, що його головний політичний конкурент Марін Ле Пен ще 16 січня повідомила про плани балотуватися в президенти. Шанси, як показують осінні опитування, у них з Макроном приблизно одинакові.

Тому зараз головне завдання для Макрона — вибити табуретку з-під Марін Ле Пен. Якщо вдасться це зробити — він знову у Єлисейському палаці. Якщо ні — ні. Від цієї грубки він і танцює.

Рік тому Макрон дав вельми неоднозначне інтерв'ю правоконсервативному журналу Valeurs actuelles. Серед іншого він сказав: «Було б краще, якби [до Франції] легально приїжджали люди з Гани або Гвінеї, які влаштовуються працювати, ніж нелегальні українські або болгарські угруповання». При цьому президент вжив слово filieres, яке французькою означає «банди» або «торговці людьми».

Якого біса Макрон взагалі цю нісенітницю озвучив? Та ще в інтерв'ю, яке зайняло в журналі 12 сторінок і було рясно доповнене фотографіями правої популістки Марін Ле Пен. Навіть у його власній партії висловили побоювання, що спроба заручитися симпатіями представників вкрай правих кіл (оскільки боротьба з міграцією — це саме їхній коник) може йому дорого коштувати. А професор Бруно Котре з паризького Центру дослідження політичного життя підкреслив, що подібними заявами французький лідер ризикує відштовхнути лівих і водночас не переконати правих. І що взагалі це небезпечний курс — намагатися в окремих темах бути правіше, ніж Ле Пен.

А у день, коли агентство Loopsider опублікувало відео побиття Мішеля Зеклера, видання Financial Times вийшло з матеріалом, в якому говорилося, що «фурор з приводу статті 24 також відображає крен Макрона вправо, оскільки до наступних президентських виборів залишилося всього 17 місяців. Важко розглядати статтю 24 як щось інше, ніж намагання уряду здобути прихильність правих виборців і поліції».

З цим висновком важко не погодитися. Еммануель Макрон явно хилиться вправо, щоб отримати підтримку правих, і кінцева мета його — влада і другий президентський термін. Якщо ви побачили у цій формулі щось знайоме, що змушує згадати московський політичний ландшафт, то можете бути впевнені, що подібні асоціації правомірні. Різниця, мабуть, лише в одному: Франція — не Росія, а Єлисейський палац — не Кремль. Макрон ціною неймовірних зусиль, репресій, загорнутих в фантики боротьби за порядок, і політичної спритності може виграти майбутні вибори. Але побудувати щось, що нагадує путінські владні бастіони, у нього не вийде.

Єдине, що може з цього вийти, — це новий Алжир. Тепер уже всередині Франції. І тоді сьогоднішні жертви (а під час акцій протесту «жовтих жилетів», наприклад, поліціянти побили і затримали понад 10 тис. осіб, поранили 4,4 тис. і вибили гумовими кулями два десятка очей) можуть здатися дитячим лепетом. Все ризикує стати набагато кривавішим. Питання, чи розуміє це французький президент, видається риторичним.