Я відкладаю томик Айн Ренд і беруся писати цей текст. А ні, брешу. Я не читаю зараз Айн Ренд, бо перечитала її раніше — як гідну класику сучасної літератури. Тому почну інакше: я відкладаю томик Тімоті Снайдера і у шаленому подиві відкриваю документ на комп’ютері, аби написати таку фразу: український чоловік так нічого і не зрозумів.
Ні, не будь-який чоловік. Або, точніше, не всякий чоловік. Зокрема, йдеться про Всеволода Нєпогодіна, котрий у 2021 році примудрився видати до біса мізогінну статтю, через яку, переконана, багатьох адекватних чоловіків скосив лютий іспанський сором.
Проблема автора статті «Українська жінка як убивця сім’ї» в тому, що він досі думає, буцімто в житті сучасної жінки чоловік відіграє ключову роль і буцімто саме він все вирішує і рухає світ, залишивши жінці сферу обслуговування та офісну роботу.
Автор неодноразово протиставляє свою начитаність тупості сучасних жінок, вставляючи у текст різні цитати різних авторів. Але, як казав Менандр,«Вище зарозумілості нема у світі вади».
Всеволод рішучим розчерком поділив професії на «жіночі і погані» і «чоловічі і хороші». У його статті жінки працюють або у сфері обслуговування, або в офісах. І це, безперечно, погано. А проте згадаймо слова Максима Рильського «І труд, і піт благословен», а заодно і Томаса Карлайла «Всяка праця шляхетна, і шляхетна сама лише праця».
Але то в мені, певно, Айн Ренд заговорила, раз мене так дивує поділ праці на «хорошу» і «погану». Тож вирішила я розповісти тим чоловікам, які не зрозуміли, трохи за українську жінку. Підправити картину світу, так би мовити. А ще нагадати: липень-2021. Зараз липень-2021, якщо ви забули.
Жінки дурні? Чому ж вони читають більше за чоловіків?
Українська дівчинка, народившись, з подивом виявляє, що існує поділ на «жіночий» і «чоловічий» світ. Що дівчаткам треба носити рожеві сукні і білі колготки та бути чемними — у той час, як хлопці можуть лазити де хочуть і носять практичний зручний одяг. Дівчинка дивується цьому, але її мама з іншого покоління, і не заперечує, щоб дівчинка одягалася у хлопчачому відділі. Дівчинка займається не тим, чим їй приписує ригідний соціум із застарілими гендерними стереотипами, а тим, що їй до душі. Вона йде на футбол чи кунг-фу, займається паркуром чи аеробікою, та хоч лозоплетінням, але її заняття — це те, чим вона хоче займатися, а не те, чим повинна, «бо дівчинка».
Підрісши, вона починає читати книжки. І читає вона багато. Ну принаймні більше за хлопчиків. Дослідження 2019 року Research and Branding Group показало, що читачами частіше є жінки, ніж чоловіки (47% проти 38%). Ще одне дослідження доводить, що 11% жінок читають понад 31 книжку за рік. Хоча лише 5% чоловіків може здолати стільки книжок.
А німецьке дослідження підліткового читання показує нам, що «щодня» або «кілька разів на тиждень» читає 42% дівчат проти 28% хлопців, а от «ніколи» — 10% дівчат і 20% хлопців. Тож, боюся, у мене для автора статті про жінок, які не читали нічого, крім «Гаррі Поттера» і букваря, погані новини — статистика з ним категорично не згодна.
Але повернімося до сучасної української підлітки. Отже, вона читає, читає більше за хлопчиків-одноліток. І це не ті дитячі книжки, що були 30 років тому, де з жіночих персонажів траплялися лише суперправильні героїні «Хронік Нарнії», ну і ще «Роні, донька розбійників» та «Пеппі Довгапанчоха». Ні, у сучасних книжках вона зустрічає багато сильних, яскравих персонажів жіночої статі, рішучих і самостійних. Вони вже не лише помічниці головного героя-хлопця. Вони самодостатні і мають власні пригоди.
Це дуже різні героїні. Деякі вирішують, що їм не потрібен принц, аби перемогти дракона і вийти з темниці, — задля цього достатньо іншої принцеси. Деякі мають сильних, рішучих мам. Деякі вирушають за пів світу у пошуках пригод. Це героїні, які об’єднуються заради досягнення мети. Їм не потрібен хлопчик — головний герой, вони уже самі головні дійові особи свого роману чи повісті.
Далі українські дівчата вступають до університету. Так, тут їм ще щось розповідають про «нежіночі спеціальності», але що ж… Упередження минулого століття ще довго тягнутимуться за нами разом з поколінням українських чоловіків (і жінок), які нічого не зрозуміли. Але нові дівчата знають, які нині часи. І вони бунтують проти гендерних упереджень. Вони бунтують проти сексизму викладачів, бунтують проти домагань чи об’єктивації, вони навчені бунтувати, бо росли вже на зовсім інших книжках і фільмах. Вони вільні.
Крім Бетмена та Супермена, у них є Диво-жінка та Керол Денверс. У них є безліч серіалів про сильних, успішних жінок, які ставлять на перше місце кар’єру або власну справу, а не стосунки з чоловіком. Образ самотнього вовка посунувся, поступившись самотній вовчиці. Сучасна українська жінка бачить, що в житті є значно цікавіші справи, ніж банальний «взамуж».
Звісно, це стосується далеко не всіх жінок, адже в нашу голову від народження втрамбовують думки про те, що чоловік, заміжжя і діти — ось ціль жіночого життя. І багато хто досі в це вірить. Але часи змінюються.
Чи потрібен чоловік, щоб мати кошти та соціальний статус? Ні!
Українська жінка вчиться далі. Універи, курси, сертифікатні програми — запруджені жінками. Чому? Бо вони нарешті отримали достатньо свободи (в першу чергу — внутрішньої, у голові) — аби вчитися підприємництву, ІТ, лідерству та управлінню. Вони потоком хлинули у сфери, які традиційно вважалися чоловічими. І почуваються там мов риба у воді.
І там вони дізнаються, що таке agile, і в яких випадках він кращий за waterfall, навіщо в роботі KPI, наскільки SMART є завданням і як написати бізнес-план.
І вони пишуть. Досягають, провалюються, знову ідуть на курси, зазнають невдач, здобувають визнання, заробляють гроші, притягують інвестиції, самі інвестують. На шляху трапляються різні дивні люди, які говорять, що з жінок кепські лідерки, або що жінки надто емоційні, аби вести бізнес. А ці українські жінки сміються через плече і йдуть робити свій бізнес — емоційний, яскравий, сповнений злетів, падінь і знову злетів.
Вони засновують продуктові компанії і салони «ноготочків», або нічого не засновують, а просто ходять на роботу — нехай то веброзробка чи «сфера обслуговування».
Вони мають вільні кошти, мають амбіції і впевнено стоять на двох ногах. Їм давно для цього не потрібен чоловік. Так, за інерцією, мов хвіст із комети, за ними тягнуться стереотипи. Так, читати лекції досі запрошують здебільшого чоловіків. Так, у сферах, які класично були чоловічими, досі ще існують «сосискові клуби», але це лиш питання часу. Треба бути сліпим, аби цього не бачити.
І поки найзатятіші розхитують фундаменти «сосискових клубів», ті, кому комфортно у традиційно жіночому світі, реалізовують себе у традиційно жіночих сферах. Бо жінка вже давно робить те, що хоче, а не те, що від неї очікує соціум чи умовний чоловік.
І вони щасливі. Успішні. У них є чіткий план: у 30 стати начальницею, у 35 купити квартиру, водити зручне авто, мати кошти на самоосвіту та мандри.
А що ж з особистим життям? І тут нам Сєва не потрібен
І тут приходить він. Український чоловік. Назвімо його, для зручності, Всеволод. А для ще більшої — Сєва. І от цей Сєва починає хотіти від нашої української жінки стосунків. І щоб тільки з ним, і на все життя.
Ви давно читали Tinder з позиції жінки, яка шукає one night stand? Та там же суцільним потоком чоловічі анкети «шукаю серйозних стосунків», «тільки не ONS», «мета — побудова сім’ї». Та у Facebook-групі (суто чоловічій!) «Хочу жениться» — 91 тис. людей. А знаєте, скільки в групі «Хочу замуж»? А нема такої групи!
Так от, Сєва вривається в життя нашої героїні, яка вся в кар’єрі і роботі, у якої блискуча освіта, і заявляє їй, що вона йому щось «должна». Борщ «должна», сорочки прасувати «должна» і взагалі, підкинути поліняку у хатнє вогнище, на якому той борщ кипить. Бо саме таке уявлення у Сєви про стосунки.
Але, окрім маніпуляцій з сорочками, борщем, вогнищем та домашнім затишком, ця жінка «должна» нашому Сєві бути стрункою, мати ідеальну шкіру, манікюр-педікюр, смак-секс-глибокий мінет. І при цьому все це має виглядати натурально, скільки б років цій жінці не було! Ну тобто щоб ідеальні груди — але без силікону. Ідеальні брови — але без фарби. Обличчя без зморшок — але без ботоксу.
А Сєва їй що? А Сєва їй за виставку Фріди Кало розкаже, типу дуже розумний він. Тільки українська жінка вже об’їздила пів світу і була на виставці Фріди Кало прямо в Койоакані. Ще й на виставці Дієго Рівери до купи. Її дивує, що якийсь Сєва розповідає їй про те, що вона йому повинна, на підставі його невдовбенного інтелекту та начитаності. Тільки сучасна українська жінка теж щось читала. І бачить те, що за випнутою зарозумілістю цього Сєви є... необґрунтована претензія і пшик.
Але їй не потрібен пшик. У неї цікавезне життя, кар’єра, друзі, і вона не хоче впрягатися в емоційне обслуговування, хатній менеджмент, купу побуту. Бо він їй що? Правильно, він їй — пісєчку (скоріш за все, сумнівного розміру і твердості — антропологія та довкілля, невблаганні суки, беруть своє).
Наша жінка давно навчена розставляти пріоритети та аналізувати, тож їй Сєва не потрібен. Гроші вона давно навчилася заробляти сама. Для сексу у неї встановлений Pure і до того є двійко постійних, ретельно добраних, коханців. Авто у неї є, квартира теж наявна, жінка підписала договори на кілька пенсійних програм і рішуче робить бізнес. Сєва їй тільки заважатиме.
Тому вона шле Сєву нахер. Бо Сєва так нічого і не зрозумів. Не зрозумів, що часи змінилися.
Так, ми хочемо мати родину. Втім, не готові її створювати з будь-ким
Впродовж 1988—2002 років проводили транснаціональне (використані дані з Австралії, Німеччини, Великобританії, Нідерландів та США) дослідження щодо змін ставлення чоловіків і жінок до шлюбу. Так от, воно виявило, що є чітка тенденція до все більшої відмови саме жінок від традиційного шлюбу (і це далекий 2002 рік!). З одного боку, це наче підтверджує титульну тезу Всеволода про те, що жінки «вбивають» шлюб, але повністю заперечує його обґрунтування цієї тези. Дослідження показало, що жінки відмовляються від шлюбу не тому, що чоловіки не купують їм шуби та автівки. А тому, що у гарно освіченої жінки з кар’єрою виникає конфлікт «дім — робота». І жінки, подумавши, обирають роботу, адже хто хоче обслуговувати після тяжкої роботи в офісі ще й вайла вдома?
Інша справа — Петро. От Петро — він молодець. Петро прийшов у її життя як цікавий співрозмовник чи партнер по бізнесу. Він не вважав її дурною, апочатково ставився як до рівної. Отак вони і зійшлися: як рівні. Обоє працюють, разом реалізовують спільний проєкт, мають роздільний бюджет, долучаються до побуту мірою сил і можливості. Коли настане час, вони сядуть, зважать всі «за» і «проти» і вирішать, хто піде в декрет.
Петя підтримує ту справу, якою займається його партнерка. Якщо вона щаслива робити «брівки» і «ноготочки» — він з готовністю прорекламує її послуги серед колег. Якщо вона вклалася у ризиковий старт-ап — міцно обійме і підтримає, коли її накриють хвилі страху і емоцій. А вона підтримує його проєкти, бо безмежно поважає та захоплюється ним. Повторюся: вони зійшлися як рівні, і будуть разом доти, доки їм буде добре.
І тут я процитую Симону де Бовуар, яка писала: «У той день, коли жінка зможе любити завдяки своїй силі, а не завдяки слабкості, коли вона буде любити не для того, щоб бігти від себе, а для того, щоб себе знайти, не для того, щоб відректися від себе, а для того, щоб себе утвердити, — в той день любов стане для неї, як і для чоловіка, не смертельною небезпекою, а джерелом життя».
Тому, скажу я вам, сім’я самовбилася тільки для таких, як Всеволод. А для таких, як Петро, сім’я живіша за всіх живих — у новій, партнерській формі двох рівних людей. Тож, роблячи дуже глибокодумний висновок зі статті Всеволода Нєпогодіна, дозволю собі припустити, що просто йому ніхто не дає. От він і біситься.
