У 1970-х американський соціолог Девід Філліпс зауважив, що після оприлюднення у газетах інформації про самогубство селебріті зростає кількість вчинених схожим способом суїцидів. Він назвав подібне явище «ефектом Вертера». Термін відсилає до роману Йоганна Гете «Страждання юного Вертера» кінця XVIII ст., де головний герой, зазнавши нещасливого кохання, застрелюється. Після виходу книжки прокотилася хвиля самогубств. Ефект твору був настільки помітним, що його заборонили у Німеччині, Данії та Італії на 50 років.
Страждання Вертера у лісі
Суть «ефекту Вертера» у тому, що чим краще та детальніше описані деталі самогубства, тим більш масово наслідують його люди із подібними життєвими ситуаціями. В англійській мові навіть з’явилося стійке словосполучення copycat suicide, «скопійоване самогубство». Численні дослідження показують, що під ризик наслідування найчастіше потрапляють підлітки та молодь. У розрізі статі — жінки.
Втім, в Україні чиновники про «ефект Вертера», вочевидь, не знають. Наприклад, про смерть дівчинки, яка випила 40 пігулок «но-шпи», першою у деталях розповіла поліція Київщини. По суті, виклала чітку інструкцію — який препарат з домашньої аптечки та в якій дозі треба прийняти підлітку, щоб з великою вірогідністю померти. Вже потім ці деталі розповсюдили ЗМІ. Хоча у Канаді, наприклад, існує спеціальна інструкція з оприлюднення інформації про самогубства. Вона не рекомендує описувати деталі суїциду. Особливо у випадку, якщо його здійснили незвичним способом.
Масла у вогонь підлили Віталій Кличко, мер Києва, та Микола Кулеба, дитячий омбудсмен. Вони у себе на FB-сторінках написали, що причиною самогубства є челенджі і смертельні ігри у соцмережах. Після цього понеслося: блогери та навіть представники адміністрації шкіл кинулися масово розганяти міську легенду про так звані групи смерті у ТіkТоk і хештеги #тихийліс, #сованеспить і т. д.
Щури розміром з собаку та самогубства дітей. Що спільного?
З давніх-давен існує особливий жанр фольклору — міські легенди. У 90-х, наприклад, циркулювали чутки про те, що хворі на СНІД люди спеціально встромляли заражені голки у сидіння кінотеатрів та пісочниці; що по метрополітену бігали метрові щури, у Дніпрі водилися крокодили та соми-людожери, а під Одесою якось викинули в море контейнер з гадюками, котрі жалили необачних відпочивальників... По суті, міські легенди ㅡ своєрідні «мислєвіруси», що передаються у незмінному вигляді від людини до людини, і мають на меті змінити нашу поведінку.
Характерною ознакою міських легенд є відсилання до «перевірених» та «достовірних» джерел, їхня реалістичність. Наприклад, коли у батьківський вайбер-чат «падає» моторошна історія про чорну машину, яка зупиняється біля школи (конкретний номер школи вашого міста, конкретна марка авто, все дуже правдиво). У цій історії часто фігурує якийсь родич з «органів», що попросив поширити інформацію серед батьків. А у масових репостах фантастичних повідомлень про коронавірус на початку пандемії (на кшталт того, що всі брешуть і ніякого вірусу не існує), були відсилання до конкретного приятеля в МОЗ чи медсестри з Італії ㅡ здавалося б, реальної людини, яка зважилась говорити вголос правду!
Зараз цей жанр фольклору набув піку популярності через легкість миттєвого поширення. У випадку ж з самогубствами більш ніж реальні Микола Кулеба, Віталій Кличко і київська поліція розповсюджують інформацію про «смертельні ігри» в соцмережах. Ліпшого середовища для появи міської легенди годі придумати! Вже не треба вигадувати «брата з поліції / моргу / крематорію / СБУ», адже низка публічних осіб та посадовців легалізували легенду, ввівши її у офіційну риторику.
Коли легенда стає життям
Явище, коли міська легенда стає настільки поширеною та популярною, що її починають наслідувати в реальності, фольклористи називають остензією. Щоб зрозуміти, як це відбувається, варто навести ще одну легенду. У 80-х була поширена історія про те, як «зеки» змушують грати людей у своєрідну російську рулетку, залишаючи на пакуванні виготовлених «на зонах» сірників спеціальні кольорові мітки. Потім, нібито, бандити на волі просили у випадкової людини сірники, щоб прикурити, і дивилися, яку коробку їм пропонують. Якщо там була зелена мітка, давали винагородження в 1 тис. рублів, синя — просто відпускали, червона — били, чорна — вбивали.
Насправді ж сірники ніколи не виробляли у місцях позбавлення волі, «мітки» на коробках були звичайним друкарським браком, а «професійні» злочинці з кількома «ходками» мали більш цікаві і корисні заняття — зокрема, відбирали гроші у перших підприємців — кооператорів. Бандитам навіть на думку не спадало вбивати випадкових перехожих і тим більше — ділитися з ними грошима. А ось підлітки з неблагополучних родин справді почали зупиняти однолітків і просити у них сірники... На щастя, міліція досить швидко поклала край цій епідемії.
За 30 років подібне почало відбуватися і з так званою групою смерті — «Синіми китами». Це була типова міська легенда, яка не мала підтвердження у реальності, — приблизно така ж сама байка, як і про циган, які роздають дітям жуйку з лезами усередині (незрозуміло, з якою метою). Але вона стала настільки популярною, що, коли виникла російська соцмережа «Вконтакте», там насправді з’явилися таємні «ігри смерті».
Зараз ми проживаємо новий цикл перетворення нової міської легенди у реальне життя.
Чи винен ТіkТоk?
Поки що поширення інформації про те, буцімто в ТіkТоk є спеціальні «групи смерті», відповідні челенджі і хештеги, не витримує жодної критики. По-перше, ніяких груп там нема в принципі. По-друге, ніякі подібні челенджі в тренди не потрапляли: топові тренди потрапляють у видачу, а, отже, їх бодай хтось би побачив. А їх не бачив ніхто.
Хештеги #тихийліс і #покисованеспить використовуються у такому поєднанні в ТіkТоk лише раз, у одному відео підлітка. І, судячи з дати, дівчинка додала їх вже після повідомлень про ці хештеги у ЗМІ.
Оскільки в мережі ТіkТоk груп немає, то виникає питання: тоді де ці групи? Можливо, «ВКонтакте»?
Я попросила своїх синів, 12 і 13 років, створити опитування у вайбер-чаті однокласників — поцікавитись, чи мають їхні однолітки зі столичної школи профіль у ВК. Відповіді такі:
6 клас: мають — 16%, не мають — 50%, не знають, що це, — 33%.
7 клас: мають — 22%, не мають — 77%.
Це, звісно, лиш невеликий зріз на прикладі однієї київської школи. Трошки більший зріз, хоч теж не репрезентативний, принесло опитування через Facebook, де дали відповідь 126 батьків підлітків 12—16 років. У 7 осіб ВК є, але закинутий після заборони російських сайтів.
У всеукраїнській спільноті «Я мама» відповіді розподілилися так:
82 особи — не мають.
9 осіб — мають.
5 осіб — не знають, що це взагалі таке.
Так, дані не репрезентативні. Однак навряд чи ситуація, принаймні по великих містах, суттєво різниться. Українські підлітки не сидять «ВКонтакте».
Поки що мова йде про інше — про те, що наша психіка дуже гарно уміє шукати і знаходити захисні механізми від реальності, з якою їй важко справитися. Батькам важко визнати, що діти-підлітки віддаляються від них, бо старші не налагодили з ними контакт і не змогли їх захистити. Усвідомлення того, що дитина наклала на себе руки, бо ми не були достатньо уважними до її стану, нестерпне. Легше переконати себе, що дитина вистрибнула з вікна через наказ містичного «куратора».
Віра у міські легенди — захисний механізм нашої психіки. З одного боку, вони знімають з нас відповідальність і перекладають її на уявного «чужинця», а з іншого, переконують нас, що, буцімто, виконавши дуже прості дії, ми зможемо захистити себе і своїх дітей. Якщо не купатимемося в Дніпрі, нас не з’їдять соми-людожери. Якщо не пускатимемо дитину в ТіkТоk, детально розповідаючи їй про небезпеку соцмережі, то її не затягне у «групи смерті»...
Чим це все закінчиться — ми вже знаємо. Єдине питання, скільки часу залишилося до виникнення реальних «смертельних ігор», як скоро діти почнуть шукати собі «кураторів» у цих іграх і коли ці «куратори» з’являться?
