Ця історія почалася у місті Сіані провінції Шаньсі у центральному Китаї — серед витончених пагод та величних статуй Будди. 17 жовтня 1988 року дворічного Мао Інь, якого батько лише на хвилину залишив без нагляду, викрали по дорозі з ясел додому. Ніщо, здавалося, не віщувало біди. Хлопчик захотів пити. Батько зупинився біля готелю «Цзіньлін» і попросив там окропу (у Китаї зазвичай п’ють гарячу воду). Поки він його остуджував, дитина зникла.
Лише у минулому році — після тисяч розклеєних оголошень і розданих флаєрів, після участі матері у численних телешоу і вступу до групи з пошуку зниклих дітей «Баобей хуейцзу» («Золотко, повернися додому»), після нескінченних років відчаю і надії — поліція нарешті знайшла зниклого. «Дитині» на той час виповнилося 34 роки. Чоловік жив у провінції Сичуань, за тисячу кілометрів від Сіаня, під ім'ям Гу Нінін. Результат тесту ДНК виявився беззаперечним: Гу Нінін і є Мао Інь.
Виявилось, що викраденого малюка продали бездітній родині за 6 тис. юанів — приблизно $800 за нинішнім курсом. Своє минуле він не пам’ятав. Але все одно вирішив, що житиме разом з біологічними батьками, прикрашати свій «новий» дім, хоч і зізнався, що «не впевнений» у своєму майбутньому.
Далеко не всі історії з викраденням дітей мають подібний фінал. Для десятків тисяч китайських сімей вони взагалі ніколи не закінчуються. Вдається знайти не більше 5% зниклих дітей. Жертви кіднепінгу — це айсберг, переважна частина якого схована і для потерпілих, і для поліції, і для уряду країни.
Жах статистики
Рік тому на сайті China Global Television Network, китайського міжнародного телеканалу новин, розмістили графіки, що ілюструють розмах кіднепінгу в Піднебесній. Він відображає піки і спади цього зла, проте самі цифри занадто далекі від кількісних оцінок, які подають незалежні аналітики.
Для отримання статистики канал скористався даними вищезгаданої платформи «Баобей хуейцзу». З моменту створення на ній зареєструвалося всього 48 тис. сімей, що розшукують своїх дітей. В CGTN визнають: «Цей сайт не може охоплювати всіх зниклих безвісти дітей у Китаї». Незрозуміло, скільки батьків, чиї діти пропали в китайські «шалені 90-і», звернулися за допомогою.
Ймовірно — небагато. За інформацією CGTN, в розпал «пандемії» викрадень, який припадає на 1990 рік, у Китаї зникло 2,5 тис. хлопчиків і 1,5 тис. дівчаток. Але навіть китайський уряд подає куди вищі цифри: від 10 тис. крадіжок на рік. А Держдепартамент США стверджує, що число жертв кіднепінгу в Китаї наближається до 20 тис. на рік. Чарльз Кастер, один з тих, хто вніс проблему китайського кіднепінгу в глобальне медіаполе і зняв про це документальний фільм «Життя з мертвими серцями», говорить про «вилку» у 10—70 тис. на рік. А у широко розповсюдженому звіті Weibo, китайського Twitter, називають шокуючу цифру: 200 тис. зниклих дітей за 2015 рік.
Пі Іцзюнь, професор Інституту кримінального правосуддя і експерт по злочинах за участю дітей, нарікає на те, що «офіційна статистика базується лише на випадках, доведених як злочини. Але у більшості батьків немає доказів того, що їхню дитину викрали. Тому справи переважно реєструють як повідомлення про зниклих безвісти».
Масштаб проблеми, що вражає, у значній мірі викликаний пасивним ставленням китайців до долі чужих дітей. У 2016 році китайський відеоблогер Dapengprank зняв ролик, у якому робив вигляд, що нападає на хлопчика на вулиці з ганчіркою, просоченою хлороформом, і тікає з дитиною на руках з місця масового скупчення народу. «Викрадача» лише проводжали поглядами. У кінці свого короткого фільму Dapengprank пустив титри: «У цьому експерименті люди просто дивилися на мене і ніхто не намагався мене зупинити. Якою б не була причина такої байдужості китайців, нам потрібно про це серйозно подумати».
Чарльз Кастер говорить, що, відповідно до культурних традицій Піднебесної, втручатися в чужі справи не можна. «Багатьох з викрадених дітей відвозять в місця, де є люди. Але люди нічого не говорять».
Навіщо купують — своїх нема?
Викрадення людей у Піднебесній можна вважати традицією. Ще у XIX ст. німець Йоханнес фон Гумпах, який викладав у тутешньому навчальному закладі астрономію і математику, характеризував викрадення як «один з найпоширеніших злочинів у Китаї». А Карл Кроу, американський бізнесмен, що вів справи у Шанхаї з 1911 по 1937 рік, описував це явище як «добре організований бізнес».
«Торгівля дітьми є невід'ємною частиною життя Китаю», — пояснює Георгіос Антонопулос, професор Центру по боротьбі зі злочинністю університету британського міста Тіссайд і співавтор книги «Торгівля дітьми всередині КНР». — «Вона має історичні та культурні традиції. Якби була воля, це можна було б зупинити. Китайська влада має таку можливість. Але часто закриває очі».
Якщо знову поглянути на графіки CGTN, перший сплеск «дитячих розпродажів» зафіксували у 1959 році. Він став відлунням проголошення у 1958 році курсу «Великого стрибка» — колективізації сільського господарства у Китаї, що стало причиною масового зубожіння і смерті від голоду 20—40 млн людей. Чергову хвилю кіднепінгу спровокувало введення у 1979 році політики «Одна сім'я — одна дитина». Ще одну — різке посилення у 1989-му кар за народження «зайвих» дітей.
Найчастіше викрадали хлопчиків, оскільки дівчатка були не в ціні. Настільки, що самі батьки їх намагалися позбутися. Хлопчик годуватиме батьків у старості, а дівчинка перейде до іншої сім’ї, тому затрати на її виховання не повернуться. А ще треба заплатити за придане. Це стало таким бичом, що влада навіть розвішувала плакати на вулицях: «Забороняється катувати та викидати немовлят жіночої статі». Заклик був хороший, але погано діяв в умовах, коли сім'ї потрібно було грати в демографічну «російську рулетку» — у них відразу народиться син або ж спочатку на світ з'явиться дочка? А потім, в разі народження довгоочікуваного сина, доведеться заплатити чималий штраф. Через таку непередбачуваність деякі обирали більш просту схему: купити немовля чоловічої статі.
Полювання на хлопчиків триває й досі. Масовий сезон викрадень — літо. Найзатребуваніший вік — 2—4 роки. Вигідні покупці — сім'ї в сільській місцевості. За словами Чень Шику, директора відділу по боротьбі з торгівлею людьми Міністерства громадської безпеки, в 2015 році хлопчики на чорному ринку коштували $500 — $1,5 тис. Ціна на хлопчиків майже вдвічі вище, ніж на дівчаток.
Парадокс у тому, що небажання китайців народжувати дочок призвело до демографічного перекосу: за даними ООН, у 2018 році в Китаї на 100 жінок у віці від 15 до 29 років приходилося 280 чоловіків. Тому влада суттєво пом’якшила відповідальність за кількох дітей у родині. Втім, традиції залишаються такими ж, як і пів сотні років тому.
Жертв кіднепінгу у наші дні найчастіше продають безплідним парам. Втім, є і випадки, коли викрадені діти стають жебраками (у цьому випадку їх калічать), повіями або рабами. Один з батьків, сина якого вкрали, у вищезгаданому фільмі «Життя з мертвими серцями» розповідає про свої поїздки по Китаю в пошуках нелегальних фабрик, де змушували працювати викрадених дітей. Чоловік врятував звідти понад 100 дітей. Хоча свого сина так і не знайшов...
Системний бізнес
Інколи кіднепінгом займаються самі медпрацівники. У 2013 році в провінції Шеньсі затримали акушерку, яка повідомляла батькам, переважно селянам, що їхня дитина начебто народилася хворою і померла невдовзі після пологів. А потім продавала цих немовлят. Так вона чинила сім років. Спіймали акушерку лише після того, коли батько «померлої» дитини забрався на дах свого будинку і пригрозив стрибнути, якщо поліція не проведе детальне розслідування.
Іноді у аферах замішані і самі чиновники. У тому ж 2013-му посадовця, який відповідав за планування сім'ї у провінції Фуцзянь, заарештували за допомогу посередникам при продажу чотирьох немовлят. Виявилося, що він з колегами підробляв документи для викрадених дітей — нібито їх знайшли на узбіччі дороги. З цими документами малюків відвозили у дитячі будинки, звідки вже легально всиновлювали. Схема була досить масштабною — бо кілька подібним чином всиновлених дітей знайшли у США, Польщі та інших західних країнах. «Я б просто сказав, щоби не всиновлювали зараз дітей з Китаю», — говорить Чарльз Кастер.
А що ж влада?
Справедливості заради зазначимо: китайська влада в останні роки стала з кіднепінгом боротися. Так, ще у 2009 році поліція створила національну базу даних ДНК для зіставлення біологічних даних батьків з ДНК зниклих дітей. Завдяки цій базі знайшли понад 6 тис. викрадених малюків.
У 2015 році Китай ввів жорсткі покарання для викрадачів — навіть до смертної кари. Два роки тому вперше отримали смертні вироки двоє злочинців, які ще на початку 2000-х вкрали дев'ятьох хлопчиків і перепродали їх через якусь «тітку Мей», котру поліція так і не знайшла, Примітно, що такий вердикт суду широко підтримав соціум.
У 2016-му Міністерство громадської безпеки запустило спеціальний додаток для оперативного повідомлення про зникнення дітей. Завдяки застосунку вдалося знайти 4,3 тис. дітей, майже всіх, про зникнення яких повідомили батьки.
У тому ж році Верховний народний суд оголосив про помітне зниження кількості викрадень. За офіційною інформацією, останніми роками злочинці головним чином збувають дітей, добровільно проданих батьками. На жаль, це теж реалії Китаю. Хоча у цілому країна стала багатшою і навіть не без успіху змагається з США за звання першої економіки світу, ще не кожній китайській родині по кишені прогодувати нащадка. Розшарування суспільства і нерівномірність у прибутках між різними регіонами залишаються. У сільській місцевості життя, як і раніше, важке і небагате.
Схоже, для китайців ще нескоро настане час, коли країна забуде про проданих на чорному ринку дітей. Не тільки тих, історії яких йдуть в минуле, а й тих, які трапилися нещодавно. Рік, місяць або тиждень тому. А може бути, навіть вчора.
