404

Сторінку не знайдено

Chas.News not found
Колонка
психолог
психолог

Нерідко після перебування в застінках, пресингу і катувань людина змінюється, відрікається від переконань, професії, здобутків — усього, за що її цінувало оточення. Ми знаємо багато прикладів, коли люди не витримували знущань і «зізнавалися» у всьому, чого не лише не було, а й не могло бути. Але завжди залишається інша ймовірність: це справжня зміна поглядів, кардинальна зміна, яка давно назрівала, а раптове ув’язнення тільки прискорило її.

Що, власне, відбулося з Романом Протасевичем — білоруським політичним журналістом, який потрапив до рук силових структур лукашенківського режиму, виступив з двома інтерв’ю, в яких зрікся своїх політичних поглядів та політичної діяльності і нарешті взяв участь у пресконференції білоруського МЗС?

Мова тіла

У першому відео з Протасевичем будь-яка психологічна експертиза відзначила би особливості пози, в якій перебував Роман: руки, зімкнені в «замок» і покладені на стіл перед собою (тлумачиться як захист, спрямований на тих, хто знаходиться прямо перед ним); часте кліпання очима (напруження і невпевненість); скутість нижньої частини обличчя, губ, які були напружені настільки, що навіть деякі слова звучали дуже редуковано і незрозуміло. Нескладно зробити висновок, що відео записано в умовах психологічного (або фізичного) тиску та пресингу.

Друге відео — це інтерв’ю, яке тривало півтори години, тому міміка, пантоміміка, жестикуляція людини були досить різноманітними. І ознак явного пресингу, примусу до «зізнань» я не бачу. Поза Романа доволі автентична, хоча й з елементами закритості (сидить, спираючись ліктями на коліна, пальці також в «замку», але він звернений донизу; легкий нахил тулуба вперед, до ведучого). В процесі розмови чоловік час від часу вдавався до «відкритих» жестів, змінював позу; кліпання очима здебільшого завершувалося заплющенням очей на знак згоди.

Роман Протасевич

Його голос і рухи свідчать про реальне обурення, коли він критикує опозицію — своїх вчорашніх соратників. Але чим далі, тим більше його поза транслює пригніченість. Нахил тулуба все збільшується в процесі інтерв’ю; в другій його частині Роман сидить зовсім схилившись — і камера ніби навмисно демонструє його зі спини.

Наприкінці інтерв’ю Роман заплакав. Цей плач був нестримний, складно контрольований, хоча Протасевич намагався його приборкати. Витираючи очі руками, він ненавмисно продемонстрував сліди кайданок на зап’ястях (потім багато хто коментував: «Подивіться на ці руки і не сприймайте всерйоз те, що він казав!»).

Наприкінці інтерв’ю Роман заплакав. Цей плач був нестримний, складно контрольований, хоча Протасевич намагався його приборкати

Я би відкинула припущення, що він перебував під впливом психотропних речовин. Такі речовини здебільшого «псують» стан психіки (наприклад, зумовлюють загальмованість або, навпаки, неприродну розкутість, а також погіршують розумові процеси). Тут же — навпаки: Роман грамотно формулював речення, згадував велику кількість прізвищ та ситуацій, логічно аргументував, демонстрував прекрасну вербаліку (все-таки фаховий журналіст). Крім того, змінені стани свідомості мають закономірну динаміку: сильне збудження компенсується подальшою загальмованістю і навпаки. Тому для півторагодинного інтерв’ю вони не підходять. Тут нам показали динаміку його емоційного стану, і вона виглядає природною.

Крок за кроком

Динаміка цього нестримного плачу має як «поверхову» логіку (ту, що напоказ), так і внутрішню. Виглядало це так, що він заплакав після слів «Я усвідомив, що наробив багато зла, я не піду більше в політичну журналістику…», але це виглядає трошки наївно, ніби маленький хлопчик розкаюється в тому, що накоїв. Насправді пояснює причини плачу те, що він сказав пізніше: «Я не можу весь час від когось ховатися… Я хочу жити нормально, одружитися і мати сім’ю…». Це видає величезне напруження життя опозиціонера, вимушену відмову від спокою і розміреності, колосальний стрес і невдячність тягаря справжньої (а не удаваної) політичної боротьби.

Кати не хочуть бути обдуреними. Їхня мета — зламати ідентичність особистості. Так вони отримають гарантію, що людина не повернеться до своєї попередньої діяльності

Що відбувається з людиною в цих застінках, катівнях? Чому би просто не обманути катів, погодитися з усім, що вони нав’язують, а потім повернутися до свого (тим більше, що громадськість готова все зрозуміти і  пробачити)?

Тому, що кати переслідують іншу мету. Вони не хочуть бути обдуреними. Їхня мета — зламати ідентичність особистості. Так вони отримають гарантію, що людина не повернеться до своєї попередньої діяльності. Інакше доведеться вірити на слово, а це потенційно програшний хід.

Брифінг за участю Романа Протасевича

Як це робиться технічно, описав Дж. Орвелл у своїй антиутопії. Нагадаю покроково:

  1. Спочатку жертва обстоює свої погляди. Мовляв, ви можете катувати мене і вбити, але є непорушні істини. Двічі по два буде чотири, і якщо ви мене замордуєте, істина не зміниться. Кат відповідає: «Та невже?! Ви серйозно хворі психічно, ми лікуємо вас, ми турбуємося про вас» — і слідує болісний удар струмом.

  1. «То скільки ж буде двічі по два?» — жертва опирається і отримує нові удари.

  1. Врешті жертва не витримує і каже: «Стільки, скільки ви захочете?! П’ять, десять! Скільки скажете, тільки припиніть тортури!». Кат висловлює розчарування в розумових здібностях жертви: «Та хіба ж я заради цього з вами працюю? Заради цієї дешевої брехні?!» — нові удари струмом.

  1. В якийсь момент жертва втрачає ясність розуму і на чергове елементарне питання відповідає: «Я не знаю…». — «Оце вже краще», — каже кат. І в такий спосіб крок за кроком ідентичність особистості (її цінності, світогляд) порушується, розхитується і руйнується.

Нова ідентичність, звісно, швидко не виникне, тому людина й виходить з катівні «зламана». Вона «не піде в політичну журналістику» не тому, що передумала чи її переконали, а через проблеми з власною ідентичністю і психологічним здоров’ям.

На війні як на війні

Звичайно, є й «м’якші», не настільки радикальні, способи «роботи» з переконаннями людей. Описані, наприклад, способи «розхитування» переконань військовополонених — зокрема, американців, ув’язнених під час війни у В’єтнамі. Американці відомі своїм патріотизмом. Але їх примушували ходити на так звані політзаняття. Кожен полонений мав зошит для записів.

Перші один-два дні він мусив писати: «США не є цілком ідеальною державою». Кілька сторінок. Потім: «Система управління США має певні недоліки». Далі критика США поступово (але дуже поступово) збільшувалася.

В чому сенс? Ці люди, ізольовані від усього, до чого вони звикли, невимовно страждали і «вели внутрішній діалог» з державою, що послала їх на ці страждання, полон і смерть. Вони щодня очікували щонайменших ознак того, що їх шукають і намагаються визволити. Але йшли місяці — і жодних таких ознак вони не бачили. Виглядало так, що держава зрадила їх, і вони не могли внутрішньо їй не дорікати. Це була їхня «больова точка», і їхні кати в цю точку легко потрапляли.

Якщо б в’єтнамці зажадали від них більш явної критики США із самого початку (наприклад, писати речення «США незаконно втручаються у справи інших країн»), це викликало б відомий в психології ефект бумерангу — протилежну реакцію, приховане протистояння. Зміни поглядів не відбулося би — навпаки, тривала б фіксація на своєму. Але невеличка критика означала для військовополонених просто сказати правду. Далі їхні патріотичні позиції розхитувалися усе більше. У результаті вони виходили з ув’язнення (ті, кому пощастило вийти) уже іншими людьми.

«Больовою точкою» Романа Протасевича були стосунки з іншими представниками опозиції. У дуже складних умовах політичного протистояння опозиція не завжди виглядає ідеальною

Аналогічно «больовою точкою» Романа Протасевича були стосунки з іншими представниками опозиції. У дуже складних умовах політичного протистояння опозиція не завжди виглядає ідеальною. Є питання і до джерел фінансування, і до різноманітних неоднозначних контактів та зв’язків, і до гетьманських амбіцій багатьох з них. Тому критика опозиції виглядає цілком природною. І тут немає особливої зради, але…

Але неминуче виникає запитання, котре й поставив представник державного телеканалу: «Яке ж моральне право мають такі особистості виводити людей на майдани і підставляти їх під кулі, отруйний газ та палиці поліції?». І тоді з’являється відчай щодо можливостей боротьби, сумніви й недовіра… А це також почуття, потрібні правлячому режиму.

Переслідування журналістів трапляються не лише в Білорусі. Георгій Гонгадзе, Павло Шеремет тому свідки (уже не живі), але це мабуть приклади невдалої роботи (промахів) спецслужб. Психологічна обробка, наслідком якої є відмова журналіста від професійної діяльності, «надлом» ідентичності — менш помітна, але більш ефективна зброя.

Саме тому кожен, хто йде в політичну журналістику, має усвідомлювати, що йде на війну. Надто це стосується людей талановитих: талант важко приборкати, він «скаже — як зав’яже». І пройти психологічну підготовку: як мінімум усвідомити, від чого доведеться відмовитися. З чим зіткнутися. І як вистояти, вижити, відновитися в критичних життєвих ситуаціях.

«У них не було наручників». Протасевич під наглядом силовиків пояснив свої шрами (відео)
Протасевич в «інтерв’ю» провладному білоруському каналу «зізнався» у приписуваних йому злочинах і повазі до Лукашенка