— Написав у ФБ, що їду в чергове відрядження. Якщо хто бажає скинутися мені на проїзд — скидайтеся. Запитав, кому можна впасти на хвіст. Підказали, що Юра Касьянов їде.

— Поняття не маю, хто там кого фінансував. Я тебе, здається, жодного разу не питав, хто тебе фінансував. І Юру теж не питав. Це не моя справа. Те, що Юрі надходили перекази, — так. Але це були гроші на волонтерку, він з них закуповувався. Щоб йому надходили гроші від Авакова, я не бачив жодного разу.

Жили ми з ним в одному номері, бо так дешевше. Кожен з нас платив половину. А я заробляв так само, як і зараз. Читачі, яким подобаються мої тексти, перераховують мені винагороду на картку. Словом, відповісти на твоє запитання, чи фінансував хтось когось, я не можу.

—  Те, що там сталося, — мій ексклюзив. Не хочеться зараз його здавати. Може, колись напишу у своїй книзі.

—  Він багато що писав. Нібито я там плакав, падав на коліна, вив, пускав слину і просив помилувати. Я не знаю, навіщо він це зробив. Дивна річ. Для мене тоді чомусь було важливим померти гідно. Мені здалося це важливим — не перетворитися на тварину в останні секунди. Хоча ніколи не думав, що така херь мене хвилюватиме. І я намагався поводитись гідно перед смертю.
Потім у трьох людей, які там були присутні (у Юри в тому числі), я питав: скажіть, мужики, я гідно поводився? І мені всі троє незалежно один від одного сказали: так, ти вмирав красиво.

— А як ти думаєш? Я тоді підрядився фрілансером у журнал The New Times. Головний редактор Євгенія Альбац мене в Донецьк відправляла разів п'ять. Мовляв, привези репортаж. Спочатку я просто тупо переплутав аеропорт, поїхав не туди і не потрапив на рейс. Потім останнім рейсом Москва — Донецьк все-таки прилетів. Жінка-капітан прикордонної служби, молода і красива, питає: ти навіщо приїхав? Я їй кажу: журналіст. Вона: «Тобі сильно треба?».

Я кажу: ні, мені не дуже й треба. «Подякую, якщо розвернете. Папірець тільки напишіть». Вона мені написала папірець і я поїхав.

— Я повернувся до Москви і довго лікувався. Переламали мене сильно. Потім якийсь час бухав. Тому що після розстрілу воно, звісно, якось так… Почав розуміти японських стрільців, котрим стукнуло 90 років, і тепер вони сидять біля ґанку й дивляться на сонечко. Ось я так само виходив надвір, сідав на лавочку біля під'їзду і думав: «Боже мій, сонечко! Як добре!».

— Ну як не пресували? На мене вже тоді порушили дві кримінальні справи за «заклики до масових безладів» і участь в мітингах на Болотній площі. Приходили якісь бандюки, намагалися замок у дверях зламати. У мій двір приїжджав «підводний човен» ФСБ.

На мене писали купу доносів. Потім впав літак з доктором Лізою.
І тут почалися веселощі. Сенатори, депутати, Перший канал, газети, всі мене поливали… Мовляв, Бабченка треба позбавити громадянства. А, ще видати закон імені Бабченка, щоби таких, як я, покидьків висилати з країни. Коротше, тридцять сьомий рік. Чесно скажу, не думав, що у ХХІ столітті таке можливе. Зрештою, мені подзвонили два незалежних джерела і сказали: прийнято рішення мене садити.
Тоді я собі сказав, що нікуди не поїду. Чому я повинен їхати? Це моя країна! Але потім подзвонили другий раз. І попередили, що 27 лютого відбудуться обшуки. Мовляв, у списку — десятеро. «До тебе теж прийдуть — готуйся».

Обшуки того дня справді були у багатьох. Та до мене не прийшли. Хтось власною рукою чомусь викреслив мене зі списків. Але обидва попередження справдилися.
А за два тижні зателефонували утретє. Я ввімкнув мізки, взяв валізу і на милицях (перед цим випадково зламав ногу) згвинтив до першої-ліпшої країни, звідки мені подзвонили і сказали: приїзди, ми допоможемо.

— Ні, в Чехію.

— Сторонні люди. Незалежна організація. Не російська і не чеська. Вони не хочуть, щоб я їх називав. У них через це виникли проблеми. Самі подзвонили і сказали: дамо тобі місце, де жити. А також пообіцяли посприяти з документами.
Там домовилися, щоби Карлів університет у Празі дав мені місце. Я дві години щотижня читав лекції за 80 євро в місяць. Це знадобилось, щоб я міг звернутися по робочу візу. Але уряд Чехії сказав: чувак, подати документи ти можеш тільки в Москві. А тут — ні. «Їдь у Москву». Ну я і подумав: чудово, хлопці, просто офігенно. Вирушив до Ізраїлю за туристичною візою, прожив там стільки, скільки вона дозволяє, — 180 днів. А потім подався до Києва.

— Після того, як мене звільнили з «Нової газети» уп’яте і вже назад не взяли, я пішов у Ленту.ru до Галі Тимченко. Вони мені сказали: прекрасно, давно тебе чекаємо! «Їдь до Південної Осетії. Роби звідти репортаж». Але ми з редакцією якось не зрозуміли одне одного. Я питаю: вам звідти пересилати текст? Або вже коли повернуся написати? Вони кажуть, мовляв, оперативка у нас є. Повернешся і напишеш хороший великий реп. Ну, ок. А це ж Південна Осетія. Туди треба заїхати, а потім звідти треба виїхати. У мене виїзд через Владикавказ зайняв чотири доби. Це був грудень 2012 року, перевал завалило снігом. І коли повернувся, мені сказали: репортаж хороший, але дуже пізно. «Що з цим текстом робити, не знаємо. До речі, ти у нас вже не працюєш».

І ось сиджу з цим репортажем. Роботи знову немає. Взяв і виклав текст у ЖЖ. Не пропадати ж йому! І написав: куди прилаштувати, я не знаю, роботодавець сказав, що для них — неформат. Отже, ось мій номер картки. Якщо сподобалося, давайте… І спрацювало.

— Мене з «Нової» звільняли разів п’ять. У нас взагалі досить заплутані і бурхливі любовні взаємини. «Нова газета» — це абсолютно моє місце, я плоть від її плоті.
Всі принципи і стандарти журналістики мені дала «Нова газета». Тоді там ще Анна Політковська працювала. Але редакція не зовсім розуміла, як мене використовувати. Чечню перекривала Політковська. Про армію теж було кому писати. Мені там особливо місця не знаходилося.
У «Новій» я знайшов своє місце після репортажу про війну в Грузії. Але війна — це завжди війна. Це посттравматичний розлад, пияцтво… Я до того ж роздовбай по життю. А тут роздовбайство було в кубі. Терпіли мене, терпіли, і за чергове роздовбайство вигнали.

А потім наші дороги з «Новою» просто розійшлися. Там змінилося керівництво і на місце шефредактора прийшла людина, яка співчуває Донбасу. Взагалі там продонбаський анклав утворився. У 2015 — 2016 роках газета, в якій колись була Політковська, отримала премію від Собяніна і вивісила фотки, як вони з ним обіймаються…

— Кістяк, який створював «Нову», або загинув, або втомився і поїхав з країни. На їхнє місце прийшли інші люди й газета змінилася.

— Мінімум — близько $100 на місяць. Максимум, коли дійсно добре працюєш, є відрядження — на рівні штатних журналістів хороших агентств. Думаю, $2 тис. На місяць. Може, й більше.

— У мене відчуття, що стати нардепом в Україні вважається верхом кар'єри і статусу. Але похід у політику в Україні не приносить нічого, крім тонн гівна і знищення репутації. Заходиш весь білий і пухнастий, а виходиш просто чорний.

— А-а-а, гроші… Так, ти права. Гроші політика принести, звичайно може. Але я все-таки не тупий. Якщо поставлю собі завдання заробити грошей, сподіваюся, зможу це зробити, не вивалюючись в лайні і не бігаючи вулицями весь у пір'ї. Але поки для мене такого завдання не стоїть. Поки — журналістика, тексти і література.

— В Україні, звичайно. Мої предки мешкали неподалік від Генічеська.

— Немає. Але я вважаю себе українцем.

— Я про Юру ніколи нічого поганого не скажу. Тому що я йому справді зобов'язаний. Він доклав великих зусиль, щоби витягнути мене з тієї дупи, в якій я опинився на Карачуні. А чому він став про мене писати те, що пише, я не знаю. З ним розфрендився, напевно, рік або два тому. З тих пір не знаю, що він пише. Можливо, вважає, що я продався порохоботам і мені хтось оплачує проживання у Ізраїлі. Може бути так…