Вже майже тиждень, як я спостерігаю у столиці не лише колапс системи охорони здоров’я, а й транспортну катастрофу. Це не проблема інфраструктури, це проблема кричущої безпорадності влади у запровадженні обмежувальних заходів, доречних в умовах пандемії.
Що призвело до весняного загострення ситуації з COVID-19? Не тільки те, що значна кількість населення досі не звикла до маскового режиму в громадських місцях, а працедавці й надалі ставляться до цього напрочуд легковажно. Насамперед, те, що в Україні досі немає стратегії реагування на надзвичайні стани. Немає від слова «взагалі».
Стратегія — це більш-менш аргументований і підготовлений порядок взаємодії влади, органів місцевого самоврядування, бізнесу та громадян. Адже COVID-19 — не сезонний вірус, це системна епідеміологічна загроза, яка за рік добре адаптувалася до нових умов, географії та поширеної у нас фармакології. Подекуди адаптувалася краще за нас самих. І залишатиметься з нами ще не один рік.
Планова епідеміологія
Наслідки такої легковажності не забарилися. Пару днів тому Україна посіла перше місце в Європі за кількістю виявлених нових хворих та смертей від СOVID-19. 8 квітня було 419 летальних випадки. Це майже на сотню померлих більше, ніж в Італії та Франції, попри більшу щільність населення у них. І я би не сказав, що там влада діє настільки послідовно, як очікувалося. Але там хоча б існує стратегія подолання епідеміологічної кризи і відпрацьовані алгоритми вакцинації.
До слова, у всьому світі поширено поняття «фізичне дистанціювання» — це те, що має виховати у громадян епідеміологічну дисципліну: не тулитися одне до одного в ліфтах та автотранспорті, уникати скупчень, «обіймашок», працювати віддалено там, де це технічно можливо. Найближчими роками із цим доведеться змиритися, допоки колективний імунітет не перетворить «корону» на таку собі сезонну ГРВІ.
І для цього конче потрібне фізичне дистанціювання. Фізичне — наголошую! Натомість Офіс президента, Кабмін та КМДА своєю непослідовністю досягли не так фізичного, як саме соціального дистанціювання. Дистанціювання тих, хто може дозволити собі власний автотранспорт або таксі за цінами літака, і тих, хто змушений оселедцями набиватися у маршрутки, більшість із яких, наче у старі «добрі» часи, працюють за принципами чорного ринку. І в тому, свідком чого я був у Києві, фізичного дистанціювання очікувати годі.
Адже людям все одно потрібно добиратися до роботи, якось заробляти гроші, виконувати свої соціальні обов’язки. Лише у моїй стрічці Facebook набереться з десяток медпрацівників, переважно з первинної ланки охорони здоров’я, які перші два дні жорсткого локдауну не змогли потрапити на робочі місця через те, що міська влада вчасно не забезпечила людей спецперепустками на транспорт.
Сканкопії на телефонах наші правоохоронці сприйняли вороже. Декому такі перепустки видали без сумнозвісних мокрих печаток, що також не вирішило проблеми з доїздом. А видавати їх через розпіарену «Дію» чи той-таки «Київ цифровий» не здогадалися. І це, панове, через рік після першого досвіду запровадження у столиці локдауну.
Поза сумнівом, жорсткі обмежувальні заходи потрібні, щоб розірвати ланцюжок передачі вірусної хвороби й не дати системі стаціонарів «луснути» від кількості важких хворих, що потребують підключення до кисню. У багатьох країнах ЄС така практика дала позитивні результати.
Приміром, мої колеги у Німеччині повідомляють, що у багатьох федеральних землях громадський транспорт справді призупинено. Причому кожен ландрат індивідуально визначає ступінь обмежувальних заходів. Зокрема, в невеличких населених пунктах, де можна пішки дістатися до роботи, велотранспортом чи самокатом. Але не там, де відстані й ландшафт вимагають повноцінного транспортного сполучення.
Без альтернатив
У Києві альтернативи автомобілю та громадському транспорту немає. У нас досі не побудована більш-менш ефективна велоінфраструктура. Перепади висот у середмісті не дуже сприятливі для використання велосипедів без електроприводу. Та й з електроприводом розбитими тротуарами здебільшого дуже важко пересуватися.
Як пояснити міським чинушам, що обмежувальні заходи — це не червоне світло, яке раптом заблимало і всі зупинилися, а ціла стратегія, яка вимагає підготовки та зважання на стан інфраструктури? Натомість соціально дистанціювати киян їм вдалося на всі сто.
І наостанок. Практично не сумніваюся, що карантинні обмеження традиційно продовжать до завершення травневих свят. І українці так само традиційно масово ігноруватимуть заборони. Це не просто національна традиція. Це масова маніфестація кричущої недовіри громадян до влади, яка цю недовіру щодо епідеміологічної безпеки послідовно плекала впродовж всього коронакризового року.
Року, коли так і не розробили державну стратегічну програму реагування на пандемічну небезпеку, коли акумульовані кошти «ковідного» фонду не були спрямовані на масове тестування населення, виявлення контактних пацієнтів чи укладання контрактів на закупівлю вакцин. Зрештою, так і не було налагоджено зрозумілого та дієвого алгоритму проведення вакцинації.
З цією реальністю нам доведеться долати ще не один пік загострення пандемії. Тож важлива соціальна консолідація, а не дистанція — з обов’язковим фізичним дистанціюванням, ясна річ.
