Люди, як тисячу років тому, об’єднуються великими родинними кланами, — так легше вижити. Живуть без електрики, перуть у річках та вже почали їсти бродячих собак. Місто стикнулося з жорсткою нестачею їжі та води, однак багато людей не хочуть кидати свої оселі. Як і в сиву давнину, їх тримає на місці віра в те, що наслідком страждань обов'язково має стати щасливе майбутнє. Єдине — на відміну від предків, вони вірять, що побачать його вже в цьому, а не в потойбічному житті.
Про те, як під час російської навали виживає столиця Сіверщини, Chas News розповіла одна з мешканок Чернігова, яка попросила заради безпеки не називати її ім'я.
«Коли літає літак — дуже страшно. Бо він бомбить не військові частини, а житлові будинки, особливо — багатоповерхівки»
У нас п’ятиповерховий будинок. Поруч вщент рознесли стадіон, нашу «хату» трясло так, що «мама не горюй», але квартира залишилася ціла. Вікна всі цілі, і в сусідніх будинках також. А ось у той бік, де був «Політех», якого вже нема, будинки не вціліли. Трохи далі від нас — межа міста і там ідуть бої. Кожного дня ми чуємо постріли, вони стрясають усю хату, але живемо якось.
Під час обстрілів у підвал вже не спускаємося, просто вже не звертаємо на це уваги. Єдине, коли літає літак, — дуже страшно. Бо він бомбить не військові частини, а житлові будинки, особливо — багатоповерхівки.
Через бомбардування сильно постраждала бібліотека біля стадіону — вона була в готичному стилі, дуже красива. Зруйновано Чернігівський обласний молодіжний центр (колишній кінотеатр «Щорс»).
Лікарня хоч і трішечки «покоцана», але вікна позабивали, і вона працює. Пологовий будинок працює. Жінкам треба народжувати! Хоч там і холодно, хоч і не зовсім зручно, але що ж робити.
Минулого тижня бомби скинули прямо на дитячий майданчик, де бавилися діти, і на чергу за провізією. Можливо, й цілять у військові об’єкти, але мають косі очі та руки.
Але в нашому районі трохи віддалили бойові дії і зараз над головою майже не літає.
«Є не дуже хороші люди, які ставлять генератори і беруть 30-40 грн за годину зарядки телефону»
Місто розгромлене... Практично у всьому Чернігові немає ані світла, ані води, ані опалення. А деякі частини міста навіть без газу. Люди готують їжу на вулиці. Вже повирубували усі старі дерева, чагарники порозчищали, весь смітник іде на те, щоб палити буржуєчки, погрітися надворі чи просто приготувати їжу.
Нам пощастило, у нас є газ. А деякі райони наші герої-електрики змогли навіть підключити до світла — його дають погодинно.
Також приїжджають волонтери із генераторами — вчора мені вдалося зарядити телефон аж на 33%.
Є й не дуже хороші люди, які ставлять генератори і беруть 30-40 грн за годину зарядки телефону. Хоча, з іншого боку, солярку вже неможливо купити. Все, що є, йде на потреби військових.
Технічну воду — щось помити чи попрати — ми набираємо з річки. Набираємо відра і приносимо додому. У нас є Десна, у нас є Стрижень. Благо, ще не дуже тепло і річки ще не цвітуть. А дехто ходить прати і мити посуд навіть просто до річок — середньовіччя в розквіті.
По питну воду ходимо до певних точок в місті. Там хлопці з водоканалу поставили генератори та насоси, які качають питну воду із труб. Але це треба йти в іншу частину міста. За одну ходку приносимо близько 20 літрів. Перші 20 літрів — це ти «миєшся, бриєшся, чистишся». А інші 20 літрів — питна вода. Кожен день у нас це приблизно по 10 тис. кроків з гарним вантажем. Так що після перемоги ми будемо дуже спортивні і накачані.
Втім, до того, що немає води, вже якось звикли. Звикли жити і без тепла — вже майже квітень, якось «перетопчемося». Спимо під трьома ковдрами, під шубами, під хутром. Найбільше бракує світла, аби можна було зарядити пристрої.
«У місті з їжею важко. Люди голубів усіх вже переловили, почали їсти котів і собак. Ціни на продукти просто шалені»
Деякі магазини працюють. Там, де є світло (в основному в центрі), можна навіть розплачуватися карткою. Там, де нема світла, мережі супермаркетів час від часу відкривають «точки» і торгують за готівку. Дехто працює навіть на околицях міста, де йдуть бої.
Втім вибір небагатий. Одного дня їли смажену капусту з макаронами. Якось привезли прострочену ковбасу — пересмажили її, лишилися живі. Потім готувала млинці на воді з начинкою із буряка.
Але іноді все ж таки вдається купити і м’ясо, і яблука.
Приїжджають також фермери, привозять сири і ковбаси — із тих районів, які уже звільнилися від окупантів.
Допомагають і волонтери. Є місце, куди вони приїздять один раз на тиждень так точно, весь район його знає і заздалегідь стає у чергу.
Сусіди у нас добрі. Якщо коло будинку роздають гуманітарку, все ділять порівну. Іноді навіть, якщо не взяв свою частку, то приносять додому. Якщо відмовляєшся, тоді віддають її комусь іншому.
Щоправда, не всім так пощастило. Є така вулиця — Одинцова, то там очільники одного з будинків усю гуманітарку забрали собі. А там було і м’ясо, і скумбрія, і шоколадки для дітей. Там живе моя родичка. Це дев’ятиповерхівка, є лежачі хворі — і вони залишилися взагалі без нічого.
Трапляється, що привозять гуманітарку і продають її. При цьому всі бачать, що це саме іноземна продукція.
Втім, загалом у місті з їжею важко. Люди голубів усіх вже переловили, почали їсти котів і собак. Ціни на продукти просто шалені.
Як буде далі — не знаю. Зараз «покоцали» міст, яким до нас приїжджала гуманітарка, і його не можна вже перетинати. Є об'їзний шлях — але це дуже далеко, дуже довго.
«У мене вже закінчуються нитки. Донька читає, уже перечитала майже все, що було»
Я жартую, що у мене середньовіччя йде повним ходом. Я принцеса, яка живе у замку, — на п’ятому поверсі. Кутаюсь у шкури. Вишиваю і читаю при свічках. І миюся раз на тиждень.
Втім, як далі буде з вишивкою і читанням, теж не знаю. У мене вже закінчуються нитки. Донька читає, уже перечитала майже все, що було. Чоловік ходив у ТрО, спочатку брали усіх, але потім лишили тільки тих, хто має військові навички.
Тому життя дуже просте: прибрали, пів дня пробігали за харчами, наготували їсти. Якщо є гарний харч, з м’ясом, займаюся спортом.
У нашому під’їзді п’ять квартир виїхало, решта людей на місці. Але в деяких районах люди повиїжджали повністю. Був колись такий район Олександрівка — там стояли елітні котеджі. Зараз її вже немає. Там руїни.
Війна об’єднала родини великими кланами. Є родини, де люди поприїжджали з інших районів, де дуже скрутно, і живуть усім кагалом по 7-8 чоловік. Ми й самі приймали родичів, у нас було п’ятеро людей у хаті, але зараз вони поїхали додому.
Всі мої брати, всі родичі з боку чоловіка пішли на захист України. Тож тримаємо тепле місце і чекаємо, коли повернуться наші герої, щоб їх обійняти.
Якщо буде взагалі все дуже-дуже погано, шукатимемо шляхи виїзду. А якщо буде так, як зараз, то лишимося. Рідні стіни гріють.
