З часів міфу про Ікара прагнення людини до польоту крокувало поруч зі страхом падіння. Цей страх і досі виправданий. Підтвердженням тому стала трагедія з французьким каскадером Вінсентом Реффетом. 36-річний майстер повітряних трюків загинув в Дубаї (ОАЕ) під час тренувань.

Реффет став відомим завдяки карколомним стрибкам з високих будівель і гірських піків. Якось він стрибнув з вершини Юнгфрау (4158 м) в швейцарських Альпах і приземлився в кабіну літака прямо в повітрі — трюк, гідний видовищного голлівудського бойовика. Але найбільше слави Реффету принесли польоти на крилатому реактивному ранці — джетпаку.

У 2015-му він з колегою Івом Россі пролетів на ньому над Дубаєм поруч з пасажирським літаком Airbus 380. Ролик із записом трюку став вірусним і наразі має близько 30 млн переглядів. У минулому році Реффет пролетів на джетпаку через арку Небесна брама в горі Тяньмень в Китаї.

Обидва трюки привернули увагу не тільки до французького каскадера, але і до реактивних ранців. Цією технологією давно захоплюються голлівудські кінематографісти — вона з'являлася і в «бондіані», і в «Зоряних війнах», і в кіновсесвіті Marvel. Але як далеко вона просунулася за межами великих екранів?

Для солдатів, шпигунів і злочинців

Як вже відзначалося, ідея про те, що винахідники коли-небудь подарують людині крила, спадала на думку ще давнім грекам. Але в практичну площину почала переходити лише в XX столітті. У 1919 році російський інженер Олександр Андрєєв запропонував проєкт реактивного ранця. Пристрій призначався для солдат, які з його допомогою могли б легко обходити наземні перешкоди або заходити в тил противнику. У 1928-му він запатентував реактивний ранець, але далі справа не пішла.

У роки Другої світової війни над подібною технологією працювали німецькі інженери, але їм теж не вдалося довести її до виробництва. Після війни ідея перекочувала через Атлантику. До 60-х над нею ламали голови американські інженери знову-таки на прохання військових. У розробці знаходилося кілька проєктів, але помітними успіхами відзначився лише один — ракетний пояс Bell (Bell Rocket Belt) компанії Bell Aerospace.

Його автор — Венделл Мур — почав працювати над пристроєм ще в 1953-му. У 1961-му його творіння вирушило в тестовий політ. Реактивним ранцем керував пілот Гарольд Грем. Він піднявся трохи більше, ніж на метр, від землі і за 14 секунд подолав відстань в 10 м.

За кілька місяців Грем повторив випробування, на яке пустили глядачів. Публіка побачила, як пілот реактивного ранця піднявся на 4,5 м і пролетів 45 м. Це вразило натовп. New York Times написала, що шоу було «коротким, але видовищним». Втім, подібний ентузіазм поділяли не всі. Головний замовник — армія США — виявилась не задоволеною.

У 1962-му році Bell Rocket Belt дозволяв підніматися на 18 метрів і рухатися зі швидкістю 96 км/год. Однак він був занадто важким (приблизно 60 кг) і гучним (130 децибел), а 19 літрів рідкого перекису водню, що служив паливом, вистачало лише на 21 секунду польоту. До того ж він вимагав уваги солідного штату обслуговуючого персоналу. Словом, практичної користі від реактивного ранця було мало і військові припинили фінансування проєкту.

На найближчі десятиліття джетпак прописалися в індустрії розваг. Bell Rocket Belt засвітився у фільмі про Джеймса Бонда «Кульова блискавка» (1965), на першій грі Супербоул  та інших заходах.

Джетпак у фільмі «Кульова блискавка», що вийшов 55 років тому, був справжній/GettyImages

Коли армія втратила інтерес до джетпаків, великі компанії теж до них збайдужіли. Технологією зайнялися окремі ентузіасти, чий внесок в її розвиток виявився неоднозначним. Одні зробили її відомою на весь світ, взявши участь в церемонії відкриття Олімпійських ігор 1984 року. Інші заплямували кров'ю і тяжкими злочинами.

Історія, про яку йдеться, сталася в США в 90-х роках. Тріо підприємців — Бред Баркер, Томас «Ларрі» Стенлі і Джо Райт — взялися за створення реактивного ранця. Вони побудували робочу модель і успішно її випробували, але тут справи пішли шкереберть. Під час сварки Баркер побив Стенлі молотком, після чого той звинуватив партнера в нападі, а також відсудив право володіння джетпаком. Та коли прийшов по нього, виявилося, що ранець зник разом з Баркером.

Стенлі намагався вийти на кривдника за допомогою Джо Райта, але компаньон не встиг допомогти — його знайшли вдома побитим до смерті. Невдовзі Баркера викрали, 8 днів тримали в ув'язненні і навіть катували. Зрештою він зміг втекти, незадовго до того з'ясувавши, що за викраденням стояв Стенлі. Баркер повідомив про все ФБР, після чого викрадачів заарештували. Стенлі опинився у в'язниці, вбивство Райта так і не розкрили, а робочий джетпак досі не знайшли.

Тож у XXI століття технологія вступила з важким багажем, але це не налякало конструкторів, які мріють подарувати людині крила. Сьогодні створенням реактивних ранців або схожих на них пристроїв займається кілька компаній.

Я — Залізна людина

Згаданий на початку Ів Россі одним з перших захопився цією ідеєю в XXI столітті. Колишній пілот швейцарської військової та цивільної авіації завжди тягнувся до неба. В середині 2000-х він сконструював персональний льотний костюм Jetwing — крило з вуглеволокна, до якого кріпиться 4 невеликих турбореактивних двигуна. Своє творіння Россі став використовувати для виконання різних трюків. Наприклад, перетнув на ньому Ла-Манш і пролетів над Великим каньйоном. У 2014-му Россі за підтримки влади Дубая заснував команду Jetman Dubai, став залучати нових пілотів (в тому числі Реффета) і продовжив доопрацьовувати Jetwing.

Наразі його реактивний костюм дозволяє долати відстань в 50 км, розганятися до 400 км/год і підніматися на висоту до 6,1 км. Палива вистачає на 13 хвилин польоту. Автору Bell Rocket Belt такі показники і не снилися. Втім, у реактивного костюма є недолік: він не може злітати і сідати автономно. Запускають його з літака або вертольота, а для посадки використовують парашут.

Останнім часом колектив Jetman Dubai працював над тим, щоб надати реактивному костюму можливість самостійного зльоту і посадки. Але вже без Россі. Минулого року творець Jetwing покинув проєкт, почасти тому, що вважав подібні доопрацювання занадто небезпечними. Відмова двигуна на невеликій висоті при зльоті або посадці — вірна смерть. «Вони поставили на ваги своє життя», — говорив він незадовго до трагедії з Реффетом.

Цю думку поділяє і Девід Мейман, австралійський підприємець і ще один розробник джетпаків. Свою першу модель він представив в 2015-му, облетівши на ній Статую Свободи. Сьогодні Мейман керує власною компанією JetPack Aviation (JPA), що базується в Каліфорнії, і торгує реактивними ранцями. Його пристрої можуть підніматися на 4,5 км в небо, розвивати швидкість до 190 км/год і працювати 8 - 10 хвилин.

JetPack Aviation не афішує вартість ранців, але вважається, що вона перевищує $200 тис. Навіть маючи гроші, купити джетпак непросто. Спершу покупець повинен пройти курс тренувань у пілотів JPA. Такий курс можна пройти і окремо, не купуючи потім реактивний ранець. Три тижні тренувань, під час яких отримуєш досвід управління інноваційним літальним апаратом, коштує $50 тис.

Ще одне гучне ім'я на крихітному ринку джетпаків — Річард Браунінг. Вперше британський винахідник заявив про себе лише 4 роки тому, але одразу привернув увагу. Спроєктований ним літальний костюм має яскраву конструктивну особливість: двигуни кріпляться не тільки на спині, але і на руках. Завдяки цьому ЗМІ прозвали Браунінга «справжньою Залізною людиною».

Костюм, який отримав назву «Дедал», дозволяє проводити в повітрі до 10 хвилин, розганяючись до 136 км/год. Браунінг продає костюми через свою компанію Gravity Industries, але коштує це задоволення $450 тис. До теперішнього часу підприємець продав лише два «Дедала».

Здебільшого костюм використовують як атракціон. Браунінг демонструє його можливості на різних заходах на кшталт авіашоу або виставок. Крім того, підприємець пропонує тренувальні курси, на яких будь-хто може побувати в ролі Залізної людини.

Не літати  небезпечно!

З 60-х років можливості реактивних ранців збільшилися. Сьогодні вони літають швидше, вище і довше, але сфера застосування технології так і залишилася вузькою. Це все та ж хай-тек-іграшка для розваги публіки. Так, сьогодні за наявності великого гаманця реактивний ранець можна придбати, але це товар для вузького кола. Розробники джетпаків не донесли технологію до масового споживача. І не дуже цього хочуть.

«Я не думаю, що це майбутнє індивідуального повітряного транспорту, вони (джетпаки — Прим. ред.) дуже складні і вибагливі», — говорив Ів Россі ще 4 роки тому. За його словами, пілотування Jetwing вимагає не тільки навичок, але і відмінної фізичної форми, на підтримку якої він витрачав чимало часу.

Крім того, джетпаки небезпечні. Наприклад, за оцінками Браунінга, «Дедал» цілком міг би підняти його на висоту в 1,8 км, але сам він ніколи не піднімався вище 10 м. А все тому, що за цим порогом відкривається небезпечна зона: занадто високо, щоб пережити падіння, але занадто низько, щоб встигнути відкрити парашут.

Тому він не засмучується через те, що на його реактивний костюм знайшлося лише два покупці. Він взагалі не хоче налагоджувати масове виробництво «Дедала»: вважає, що в невмілих руках костюм зашкодить.

Білл Сьютор керує реактивним ранцем на церемонії відкриття Олімпійських ігор 1984 року/GettyImages

Такої думки дотримується і Білл Сьютор, ветеран польотів на джетпаках, який брав участь в церемонії відкриття Олімпіади-1984. Він пілотував реактивні ранці з 60-х і за цей час заробив кілька травм. «Уявіть, що на них літатиме кожен ідіот, який зможе собі це дозволити. Люди падатимуть з небес, як небажані Санта Клауси», — вважає він. Сьютор сподівається, що джетпаки ніколи не стануть популярними.

Виходить, що навіть ті нечисленні фахівці, які конструюють і пілотують реактивні ранці, не готові довіряти їх широкій публіці. Технологія небезпечна, а її можливості обмежені. Тому ми і не бачимо в небі потоки людей в реактивних ранцях. І в найближчому майбутньому навряд чи побачимо.