404

Сторінку не знайдено

Фешенебельні готелі, вино за казенний рахунок і захмарні штрафи для порушників

Восьма ранку. Таксі зупиняється біля входу в термінал D «Борисполя». Колись тут було не проштовхнутися від людей і авто. Зараз вітер ганяє по напівпорожньому перону поліетиленовий пакет. Нечисленні пасажири квапливо ховаються за розсувними дверима. Через епідемію коронавірусу українці вільно літають хіба що у Туреччину та Єгипет. На більшу частину регулярних рейсів можуть потрапити лише щасливі власники робочих віз, дозволів на проживання. Або двох паспортів злочинці з точки зору українського законодавства. До них належу і я, втім, як і більша частина пасажирів рейсу на Тель-Авів.

Здаю багаж і із завмиранням серця прямую в зону паспортного контролю. Раніше власники другого паспорта гралися з прикордонниками у гру «Нічого не бачу, нічого не знаю, нічого не скажу». Простіше кажучи, при вильоті з України показували вітчизняний паспорт. При в'їзді в країну другого громадянства документ тієї держави. А після повернення додому знову пред'являли українську «корочку».

Прикордонники все розуміли, але робили вигляд, що не помічають порушень. Але що робити зараз? Зареєструватися на рейс можна, лише показавши на стійці реєстрації ізраїльський паспорт. Обман відразу розкриють. Після тяжких роздумів вирішую не обманювати і подаю іноземний документ на паспортному контролі.

«У вас тільки цей паспорт?», дивується блакитноока дівчина з веселими веснянками на носі. Замість відповіді бубоню щось незрозуміле і службовець втрачає терпіння: «Покажіть український закордонний паспорт!».

Зараз у Борисполі небагато пасажирів

Я невпевнено заперечую, що квиток взято саме на ізраїльський паспорт. На що страж кордону пояснює: їй все одно, як я купувала квиток. Але якщо зараз не покажу український документ, мене чекатимуть у кімнаті для допитів. «Не робіть більше дурниць, щасливої ​​дороги!», посміхається дівчина, повертаючи мені рідний документ.

Моя проблема вирішилася легше, ніж уявлялося. Тим часом чекати ще півтори години. А нервування на паспортному контролі викликало нестерпне бажання покурити. Підходжу до кімнати для куріння і переконуюся, що вона, як і було обіцяно, зачинена (до закінчення адаптивного карантину від адміністрації аеропортів зажадали не пускати в термінали проводжаючих, закрити курильні кімнати і вимірювати пасажирам температуру Прим. ред.).

Помітивши біля туалету літню прибиральницю, дію рішуче: «Я вам віддячу... Дозвольте покурити. Будь ласка!».

Посміхнувшись, жінка відкриває двері туалету для осіб з інвалідністю, де хороша вентиляція. Я кладу в долоню працівниці 50 грн і з насолодою затягуюсь сигаретою. Ймовірно, я не перша і не остання, хто викинув подібний фокус.

У літак

Черга біля виходу на посадку в літак з Києва до Тель-Авіва нагадує хвіст роздратованої кішки. Пасажири явно нервуються. Справа в тому, що крім співробітників аеропорту тут присутні дебелі хлопці з бейджами «Авіакомпанія» (яка саме, не вказано), котрі навіщось відводять вбік двох чоловіків і голосно вимагають: «Пред'явіть ізраїльські паспорти!».

Показувати документи пасажири, вочевидь, не бажають. Бояться, що через подвійне громадянство в Україні у них виникнуть проблеми. Але ізраїльські «корочки» все ж доводиться пред'явити. Люди з бейджами фотографують документи і вносять дані в якусь базу. Пояснити, для чого їм знадобилася така інформація і куди вони її збираються надсилати, співробітники авіакомпанії категорично відмовляються. «Ось що мені робити, якщо вони мої дані в СБУ передадуть? Я в Ізраїлі на будівництві, заробляю гроші для сім'ї, будую будинок у Бучі. Міг би нормально працювати в Україні не виїжджав би», журиться один з чоловіків.

Не дивлячись на карантинні обмеження - Тель-Авів один із пріорітетних напрямків

Тим часом сек'юриті підходять до молодого батька з трирічною дитиною на руках. «У цього татуся вид на проживання в Ізраїлі і дружина ізраїльтянка. Але, мабуть, він оформив у консульстві не всі документи», пояснює одна з пасажирок.

Загалом з рейсу знімають шістьох. У тому числі і чоловіка з малям. Проходячи повз них, відводжу очі, щоб не бачити їхніх розгублених і тужливих поглядів. І подумки ще раз дякую дівчині-прикордонниці.

Бортпровідниці зустрічають нас біля трапу в одноразових синіх масках і шапочках для душу. На плечі накинута блакитна марля. Навряд чи цей маскарадний костюм врятує від коронавірусу. Та й працювати в ньому незручно, але бюрократія бюрократія і є.

Ходити по салону літака тепер заборонено, щоби пасажири менше контактували один з одним. З крісел зникли туристичні журнали. Розрахуватися на борту можна тільки карткою. Але антисептика в туалеті немає, а поруч зі мною солодко хропе кремезний чоловік без маски, зате в кіпі.

Свята земля

В аеропорту ім. Бен-Гуріона ще більш порожньо, ніж в «Борисполі». Ближче до виходу ми бачимо армійські стійки і зупиняємося. Примітно, що до боротьби з пандемією Ізраїль активно залучає військових. Тому вони і зустрічають нас в аеропорту. Пасажирів, у яких в Ізраїлі є окрема квартира (або кімната з окремим санвузлом у сімейному будинку), відправляють на 14-денний карантин «під домашній арешт». Іншим солдати пропонують безкоштовну каву з бутербродами і просять заповнити анкету івритом або англійською.

В аеропорту Тель-Авіву теж не людно

Оформлення документів займає близько півгодини. Після цього симпатична жінка-офіцер проводжає нас до автобуса з м'якими кріслами і кондиціонером і повідомляє, що ми будемо перебувати на карантині у п'ятизірковому готелі «Дан» в Єрусалимі. Зрозуміло, для громадян Ізраїлю проживання та харчування в готелі безкоштовне. Але виходити з готелю до закінчення карантину категорично заборонено. Порушникам загрожує штраф 5 тис. шекелів (близько $1,6 тис.).

Життя в ізоляції

Через годину, взявши на рецепції ключ, я заходжу в номер. Тимчасовий дім зустрічає м'яким світлом торшера біля крісла. В кімнаті є холодильник і телевізор, курити можна на балконі. Співробітники готелю вже принесли все необхідне: електричний чайник з набором кави, чаю та цукру, упаковку пляшок з мінералкою. У ванній кімнаті стоять 2-літрові флакони з шампунем і гелем для душу.

Вже після виходу з карантину я дізналася, що цей готель фешенебельне місце. У звичайний час стандартний номер тут коштує 1,5 тис. шекелів (близько $500). Але туристів через карантин зараз немає. Тільки люди на самоізоляції. За перебування, харчування та обслуговування кожного з нас держава платить готелю 400 шекелів (трохи більше $100) за добу.

Я лягаю на ліжко і закриваю очі. Але тишу несподівано розриває звук телефонного дзвінка. «Вітаю. Я з армії. Вас все влаштовує в номері?», вимовляє по-російськи молодий чоловічий голос. «Звичайно!», вигукую у відповідь. Невидимий візаві дбайливо пояснює, що коли у мене закінчиться чай, вода або інші необхідні речі, їх можна безкоштовно отримати на рецепції на шостому поверсі, і бажає гарного відпочинку.

Фешенебельний готель Дан в Єрусалімі зараз не приймає туристів. В ньому проходять обсервацію

Перед вильотом із Києва я побоювалася, що від життя на самоізоляції можна збожеволіти. Але все виявилося не так страшно. Щодня о 9-й ранку мене будять співробітники готелю. У масках і захисних халатах вони розвозять на великому візку упаковки зі сніданками. В руки харчі не віддають. Ставлять пакет під двері і стукають, щоб їжу забрали. О першій годині дня так само розносять обід, а о сьомій вечора вечерю.

Меню без претензій, але поживне. На сніданок приносять шматочок плавленого сиру, томати чері і огірок, зварене круто і вже очищене яйце, стограмові упаковки сиру, сметани та масла. На обід м'ясна страва з гарніром, салат, персик або яблуко. На вечерю сендвіч з овочевою начинкою, хумус, тхіна і фрукти. На додаток щоразу дві великі здобні булочки.

Не далі 500 метрів від дому. Ізраїль на свята впроваджує жорсткий карантин

Єдина проблема кішки. Вони розгулюють коридорами готелю і ласують їжею постояльців, якщо її вчасно не забрати.

Щоби організувати хоча б невелике фізичне навантаження, я роблю зарядку, використовуючи пляшки з водою. Працюю «на удальонці» і вчуся. А під час перекурів спостерігаю з балкона, як у закритому дворику готелю відпочивають євреї з США і Канади. На балконі прямо навпроти мого балкону невисока дівчина з кучерявим волоссям і в окулярах грає на флейті. Її сусідка висока брюнетка у чорному боді і накинутому на плечі шовковому халаті фарбує нігті. Інші постояльці засмагають на траві біля фонтану і вигадують різні ігри з м'ячем.

А вечорами вони влаштовують пікніки з готельних вечерь і обідів.

Наші

Кожен день я з нетерпінням очікую настання вечора, коли спадає спека і можна вийти подихати повітрям. Наш готель до речі, найбільший в Єрусалимі побудований терасами на схилі гори Скопус. Десь вдалині, серед багатоповерхівок, загубилося старе місто і Стіна плачу. Щодня, як заходить сонце, релігійні «карантинники» моляться, дивлячись в її бік. Чоловіки з пейсами в чорних капелюхах витягуються в стрічку уздовж тераси. Жінки сідають помолитися осторонь, щоби не відволікати чоловіків.

На відміну від нас, вони не прилітали до Ізраїлю з-за кордону. Це люди, які контактували з хворими на коронавірус. Оскільки у ортодоксів зазвичай багато дітей, а в їхніх будинках немає горезвісної кімнати з окремим санвузлом, відбувати карантин після контакту їх теж везуть сюди.

Ортодокси живуть досить скупчено, тому часто хворіють на коронавірус

Тим часом агностики і атеїсти прогулюються терасами або спускаються сходами у внутрішній двір. Там басейн, тенісні корти, фітнес-зал і спа. Але зараз вони закриті. Спасибі, що солдати дивляться «крізь пальці» на наші прогулянки. За правилами, ми можемо виходити з номеру лише раз на день на 10 хвилин. Виключно по пляшки з водою і засоби гігієни.

У шабат кожному гостеві готелю видають пляшку кріпленого червоного вина. Після молитви віряни п'ють вино (а іноді і прихоплений з собою з дому віскі) за встановленими на терасі величезними столами. Потім співають під гітару і танцюють.

В інший час розпивати алкоголь у готелі суворо заборонено. Але хлопці з нашого рейсу знаходять вихід із становища. На першому поверсі поряд з басейном є маленька кухня. А в ній апарат для розливу пива, в якому з «докарантинних» часів залишилося літрів двадцять напою. «Ось дивись! Накачали…», з гордістю демонструє три півторалітрові пляшки Коля, 40-річний здоровань з Василькова.

«Простіше кажучи, поцупили?», перепитую. «Та нічого! Це називається «пригостилися». Якщо ми це пиво не вип'ємо, воно пропаде. Завтра мені дружина привезе пляшку віскаря і передасть через паркан. Повеселимося!», обурюється Микола моєю оцінкою подій.

Подвійне життя

Життя в Ізраїлі, поза сумнівом, організоване набагато краще, ніж в Україні. Замість мук в ізоляції ми отримали оплачувану державою 14-денну відпустку! Для нас таке ставлення держави до громадян рівноцінне казці. Однак пасажири з київського рейсу, які прилетіли зі мною в Ізраїль, тужать за Україною.

Вечорами ми збираємося за пластиковим столиком на терасі випити кави і поговорити «за життя». «У мене в Маріуполі живе мама. Ще до війни в Донбасі я купила в Маріуполі квартиру. І хотіла б жити поруч з мамою. Але де я там зароблю?», каже Настя, тендітна 40-річна жінка з собачкою на ім'я Матильда на колінах.

Настя за освітою біолог. Згадує, що до еміграції її підштовхнуло злиденне існування, яке у Києві ведуть її одногрупники. В Ізраїлі у перші роки теж довелося нелегко. Але за дев'ять років вдалося влаштуватися і заробляти стільки, щоби кожен рік разом з Матильдою літати на пару місяців до Індії зимувати та їздити до мами.

Вічне місто на заході сонця

Подібні настрої майже у всіх за нашим столом. «Я в Ізраїлі два роки працюю кухарем. Хоча за освітою інженер», розповідає 26-річний Роман. Він приїхав до Ізраїлю з надією влаштуватися за фахом, проте не зміг вивчити іврит і підтвердити диплом. А потім вирішив: навіщо мучитися? Тут кухарі отримують втричі більше, ніж в Україні інженери. Проте він не залишає думок накопичити грошенят і повернутися в Україну купити у рідному Запоріжжі будинок.

Ізраїль підписав з ОАЕ і Бахрейном угоду про нормалізацію відносин

Нарешті розмови про зарплати і ціни на нерухомість закінчуються, і тоді я вслухаюся в голос Вічного міста. Єрусалим розмовляє зі мною мовою нескінченних сигналів машин, завивання карет швидкої допомоги, шуму будівельних майданчиків, скреготу фур і голосів муедзинів, що лунають з численних мінаретів. Починає здаватися, що готель, в якому держава мене безкоштовно оселила на час 14-денного карантину, обов'язкового для всіх, хто прибуває в країну, насправді Ноїв ковчег. Ми тут, щоб сховатися від неспокійного і небезпечного океану життя. Але скоро нас знову всіх викине назовні.

ФОТО: Gettyimages, Booking.com