404

Сторінку не знайдено

Chas.News not found
Колонка
Оглядач
Оглядач

Я залишила її на бульварі Лесі Українки неподалік від кафе «Катюша». Парковка в цьому місці не дозволена, але й не заборонена. Тому щоранку тут шикуються в шеренгу автомобілі і зазвичай їх ніхто не чіпає.

Але в цей злощасний день, повернувшись до машини, я виявила, що мій «пиж» зник. «Евакуювали…»,  приречено зрозуміла я і зателефонувала 102.

 «Ваше прізвище? Адреса проживання? Об'єм двигуна? Скільки було палива в баку?»,  запитав поліцейський і пообіцяв передзвонити. Через 15 хвилин з'ясувалося, що мій автомобіль знаходиться на штрафмайданчику за адресою: вулиця Набережно-Лугова, 4.

На таксі я помчала на Поділ. Привітні охоронці дозволили прогулятися по території і знайти своє авто. «Заплатіть штраф о-о-о-н у тому будиночку за деревами. Візьмете квитанцію про оплату і повернетеся до нас по машину»,  пояснили вони.

Я вирушила до двоповерхового будинку і відразу зрозуміла: швидко забрати авто не вийде. Біля входу зібралося не менше п'ятдесяти чоловік. Ще більше  всередині. Дихати у вузькому коридорі було нічим. Люди стояли впритул одне до одного, майже ніс у ніс. «Ось вам і боротьба з епідемією коронавірусу. У туалеті немає ні мила, ні антисептика...»,  зітхнула жінка в червоному шарфику і окулярах.

До мене обізвався чоловік середніх років у шкірянці: «Дівчино, назвіть своє прізвище! Ми складаємо список, ви будете 52-ю в черзі». Заповнивши анкету (це обов'язково повинен зробити кожен господар евакуйованого автомобіля), я вийшла на повітря. На дверях маленької кав'ярні в кінці будинку красувалося оголошення: «У продажу є маски і ручки». Як то кажуть, все для людей.

На штрафмайданчик чи не кожні 10 хвилин в'їжджали новенькі евакуатори з черговими 4-колісними «жертвами» на борту. Мабуть, операція «Евакуація» припиняється лише тоді, коли на парковці закінчуються місця.

«У нас вчора з дружиною пекло було! Живемо в селі за 130 км, але працюємо в Києві. Вдома троє маленьких дітей самі залишилися, у нас автомобіль забрали, а у нянечки робочий день закінчився!»,  нарікав молодий чоловік в сонцезахисних окулярах поруч із здорованем у синій куртці. Той від обурення стиснув кулаки. «Хоча б іногородніх не чіпали. Кличко на вибори заробляє, су..!».

За три години нарешті підійшла моя черга. Молода співробітниця Департаменту транспортної інфраструктури КМДА «вбила» номер машини в електронну базу і несподівано заявила: «А у нас вашого автомобіля немає!».

Я оніміла. Як немає, коли я щойно бачила його на штрафмайданчику?!

Дівчина набрала якийсь номер, а потім з посмішкою повідомила, що мій «пиж» евакуювала поліція. І щоб забрати машину, я повинна поїхати в Департамент патрульної поліції на вулиці Народного Ополчення, 9. Взяти там акт про тимчасовий арешт авто і постанову про стягнення штрафу за парковку в не дозволеному місці. А потім повернутися і оплатити штраф. «Зараз 14-а година, ми працюємо до 17-ї. Думаю, ви не встигнете... Але якщо таки це зробите, можете зайти до мене без черги»,  повідомила чиновниця.

На питання, чому в поліції мені не пояснили, як я повинна була діяти, вона лише знизала плечима. Судячи з усього, той факт, що, крім штрафу, я повинна заплатити за кожну добу перебування автомобіля на штрафмайданчику 288 грн, у Департаменті транспортної інфраструктури КМДА і поліції нікого не хвилює.

На дворі я помічаю таксі з якого вийшов пасажир, і не торгуючись погоджуюся на 250 грн. Але не все так склалося, як гадалося… Ми з водієм одразу потрапляємо в затор, який утворився на Набережно-Хрещатицькій через величезну калюжу... окропу. «Знову трубу прорвало!», - обурюється таксист. – «Краще б влада каналізацією займалася, ніж людей грабувала!».

Рано-вранці або вночі наша дорога зайняла б не більше тридцяти хвилин. Але через пробки повземо майже півтори години. Про всяк випадок знову набираю 102, щоб уточнити, чи справді мою машину евакуювала поліція. Знову відповідаю на питання про кількість палива в баку і прописку. Але так і не отримую зрозумілої відповіді.

Нарешті приїжджаємо на Народного Ополчення, 9. На годиннику п'ятнадцять хвилин по третій. Черга тут ще більша, ніж на Набережно-Луговій. Люди сидять надворі в альтанці та у вестибюлі. Термінал, який видає талончики з номером черги, вже відключений.

Наближаюсь до дівчини-поліцейської біля стійки на вході і йду ва-банк: «Поліція дала мені хибну інформацію. Я втратила весь день. Будь ласка, допоможіть. Можна, я підійду до інспектора без черги?».

Чергова виявляється на рідкість людяною і вирушає до віконець, де приймають відвідувачів. Замість того, щоб покірно чекати її біля входу, я тінню йду за нею. Жінка-інспектор уточнює у чергової, котра зараз година. 15 годин 30 хвилин. «А робочий день у нас сьогодні коли закінчується?»,  цікавиться інспектор. Чергова рапортує: «Прийом відвідувачів ведеться тільки до 16.30. П'ятниця  короткий день». Інспектор з полегшенням зітхає: «Ну, тоді все. Зачиняємося». Чергова запитує її, що говорити людям. «Скажи, приймемо, кого встигнемо. Якщо хочуть, нехай чекають...»,  відповідає та.

Я розумію, що у мене все менше шансів отримати документи, і безпардонно встряю в розмову поліцейських: «Будь ласка! Дайте акт і постанову…». Інспектор відмахується від мене, немов від настирливої ​​мухи, і похмуро кидає черговій: «Випиши!». Через 10 хвилин, не вірячи своєму щастю, повертаюсь до таксі і дивлюсь із вікна машини, як люди в довжелезній черзі терпляче чекають прийому, якого сьогодні вже не буде. Співчуваючи мені, таксист старанно об'їжджає затори і о 16.45 ми повертаємося на Набережно-Лугову, 4.

Як і сказала чиновниця, я заходжу до неї в кабінет без черги. «Робочий день закінчено!»,  кидається напереріз молодий співробітник Департаменту транспортної інфраструктури КМДА. Але відступати не маю наміру і кажу, що у мене ще є 15 хвилин. «Ви ж сказали, якщо я встигну...»,  звертаюсь до дівчини-чиновниці. Вона бере привезені з поліції документи і мовчки видає квитанції. Термінал для оплати встановлено в куточку кабінету. Прошу молодого співробітника допомогти мені заплатити, щоб було швидше. Але він зайнятий грою на смартфоні і не реагує. З горем навпіл оплачую квитанції і підходжу до столу інспектора. Вона вже накинула куртку і стоїть біля робочого місця з сумкою в руках. «Мені що  додому не треба?!»,  вибухає. Але все-таки виписує квитанцію про оплату штрафу. Я з полегшенням зітхаю і прямую на штрафмайданчик по свою машину. Сил злитися немає. Я майже щаслива  все вдалося вирішити за один день. З одного боку, сама винна  залишила автомобіль не на парковці. З іншого, у столиці знайти вільне паркомісце в радіусі 10 км проблема.

І що ж виходить: власники автомобілів повинні щорічно платити збір на ремонт «вічно убитих» доріг. Сумлінно вносити податки при купівлі, продажу, заправці, ремонті машин (до слова, через погані дороги авто ламаються набагато частіше). А також простоювати годинами в заторах через відсутність транспортної інфраструктури. А влада нам не винна нічого. Я вже мовчу про поліцію. Там виявилися нездатними навіть пояснити, що саме я повинна зробити, щоби заплатити штраф.

Впевнена, що, не виконуючи належним чином свої безпосередні обов'язки (ремонт доріг, будівництво транспортних розв'язок і паркомісць), міські чиновники заробляють сотні мільйонів у свої кишені. Якби ці кошти йшли до міського бюджету і використовувалися за призначенням, власники автомобілів не втрачали б час у пробках і не розшукували свої машини на штрафмайданчиках.

Чи варто говорити про те, що квест з пошуком евакуйованої машини обійшовся мені в 2578 грн, не враховуючи витрат на таксі? При цьому сума власне штрафу склала лише 1020 грн.