3 травня Володимир Зеленський під час зустрічі зі своїми колегами з Польщі та країн Балтії розповів про складні радянські часи. «Я сам народився в Радянському Союзі, і хочу вам сказати, там були плюси, були мінуси, але ми розуміємо, що там не було у людей права на свободу слова, права вибору, приватної власності», — наголосив глава держави.
Тема «плюсів» та «мінусів» СРСР завжди викликає жваві обговорення, тож не дивно, що і цього разу вони активізувалися в соцмережах. Chas News вирішив також долучитися до дискусії та розповісти про реалії життя радянського періоду, які вже давно відійшли в минуле, та припустити, як їх міг би оцінити український президент.
Газвода замість шаурми
Мабуть, один з найяскравіших спогадів перших днів президентства Володимира Зеленського — зроблене ним наприкінці травня 2019-го фото з шаурмою, яку гарант разом з Андрієм Богданом, колишнім головою ОП, купив на заправці. Тоді Зеленський ще намагався підтримувати імідж «народного політика».
Втім, за часів Радянського Союзу зробити таке фото Зеленському б не вдалося — шаурми, як і сексу, в СРСР не було. Максимум, на що він міг би розраховувати, — світлина зі стаканом газованої води з автомату.
Перший такий девайс в Радянському Союзі розробили на початку 1930-х років в тодішньому Ленінграді, проте переможну ходу по просторах країни автомати з продажу газводи розпочали лише через 30 років. І саме як приклад спроб «вестернізувати» радянський побут.
У 1959 році Микита Хрущов, тодішній генсек ЦК КПРС, відвідав США. Під час поїздки він побачив автомати, які продавали товари на будь-який смак, — від яєць до пива. Ця ідея йому дуже сподобалася.
Тож інженери Київського, Харківського та Перовського заводів торговельного машинобудування мерщій кинулися наздоганяти і переганяти Америку. Першим всесоюзну славу отримав витвір харківських конструкторів: автомат АТ-26 — червоного кольору і з дизайном, який нагадував трендові американські холодильники тих часів. Саме з нього пив газовану воду Шурик з «Операції «И».
Наприкінці 1960-х новим лідером став автомат АТ-114, виготовлений на Перовському заводі. Згодом з'являлися і новіші модифікації. Проте принцип дії в більшості з них був однаковим — за 1 копійку просто газована вода, а за три — з сиропом («барбарис», «груша», «тархун» тощо). Такі автомати на вулицях працювали з травня по вересень.
Одноразових стаканчиків з пластику чи вкритого шаром поліетилену картону, які надійно утримували рідину, тоді ще не було. Радянські паперові стакани пропускали вологу вже через декілька секунд, тому їх проблематично було використовувати навіть для морозива.
Тож поціновувачі газованої води користувалися по черзі одним скляним гранчаком, який мили в тому ж автоматі. Для цього його ставили в спеціальну нішу догори дриґом, натискали зверху, після чого струмені води ополіскували склянку з усіх боків. Система часто працювала з витребеньками — у разі сильного напору у водогоні мимоволі приймав холодний душ і клієнт, а при слабкому — залишалися сліди від попереднього користувача, наприклад, губна помада. У будь-якому разі, про високі стандарти гігієни тоді й не йшлося, проте нарікань з цього приводу у більшості громадян не виникало.
Ера автоматів завершилася з розпадом СРСР. Стара радянська газована вода не витримала конкуренції з новими модними напоями, а самі автомати швидко застаріли і пішли на металобрухт. Втім, у Вінниці два радянських автомати з продажу газводи пропрацювали аж до 2018-го. Вони стояли поруч з залізничним вокзалом. Порція води без сиропу коштувала в них 25 коп., а з сиропом — 50 коп. Але врешті-решт підприємець, який ними опікувався, був вимушений закрити бізнес: гранчаки постійно крали, а прибуток від торгівлі не покривав вартість нового посуду. Може, і на краще, бо ці автомати все одно б не пережили реалій пандемії.
Податок на бездітність
Якби Зеленський народився не у 1978-му, а трохи раніше, він би на власному прикладі міг би оцінити одну з «родзинок» радянського податкового законодавства — податок на бездітність. Ввели його ще в 1941 році з метою збору коштів на утримання дітей-сиріт, яких значно побільшало з початком німецько-радянської війни. Цей збір проіснував аж до 1991 року.
Податком обкладали бездітних чоловіків у віці від 20 до 50 років та жінок віком від 20 до 45 років з доходом більшим, ніж 70 рублів на місяць. Із їхньої зарплати щомісяця вираховували 6%. Виняток робили лише для військовослужбовців, їхніх дружин, студентів, осіб з І та ІІ групами інвалідності та чомусь — Героїв Радянського Союзу. А ось, наприклад, люди, у яких померла єдина дитина, знову починали сплачувати цей податок безпосередньо з дня її смерті. Так само, як до перебудови не звільняли від податку й вагітних жінок — прояв соціалістичного гуманізму та й годі.
Зеленський закінчив університет у 22-річному віці, одружився в 25 років, а його перша дитина — донька Олександра — народилася, коли йому виповнилося 26 років. Тож якщо б він прожив в СРСР трохи довше, то чотири роки мусив би платити податок, встановлений для бездітних.
Про скасування податку замислилися лише із початком перебудови. В 1990 році Михайло Горбачов підписав закон про його поетапне скасування, яке мало завершитися 1 січня 1993 року. Проте комуністична імперія рухнула раніше, а з ним у минуле пішов «податок на яйця», як його називали у народі.
Кара для дармоїдів
Втім, відрахування 6% зарплати на користь держави — не головний «мінус», який би відчув Зеленський за часів СРСР. ТОВ «Студія Квартал 95», яка розташована у Кривому Розі за адресою вул. Леніна 56/1, засновники зареєстрували у 2003 році. До того часу, згідно з офіційною біографією, Зеленський значився художнім керівником в однойменній команді КВК. Навряд чи команда КВК мала юридичний статус і у Зеленського є відповідний запис у трудовій книжці. Тобто українському президентові за часів СРСР загрожувала б кримінальна відповідальність за «дармоїдство». Щоб уникнути її, Зеленському б довелося влаштовуватися кудись сторожем, двірником чи водієм тролейбуса на пів ставки, як того часу робили творчі люди.
Радянські конституції з 1936 року називали працю не правом, а «обов'язком і справою честі кожного працездатного громадянина». Тому влада час від часу починала активно боротися з «неробами», а в 1961 році відповідна стаття з'явилася і в Кримінальному кодексі.
Спочатку за «ведення паразитичного способу життя» для осіб, які живуть на «нетрудові доходи» та не мають офіційного місця роботи протягом чотирьох місяців, передбачалося виселення на строк від 2 до 5 років з конфіскацією майна. А з 1975 року, після чергового перегляду норми, «дармоїдів» карали позбавленням волі до одного року чи виправними роботами на той же строк. Відповідну норму скасували лише в березні 1991 року, коли в УРСР легалізували поняття безробіття.
Казки для президента
Зеленський проклав шлях до крісла президента завдяки телевізійній кар'єрі. Проте в радянські часи з телебаченням було туго. Перший телеефір в Україні провели в 1939 році — тоді в Києві протягом 40 хвилин транслювали портрет Серго Орджонікідзе. Сучасне ж українське телебачення веде свою історію з 1951 року, коли в Києві на Хрещатику збудували телестудію з телевежею. Через п'ять років в УРСР розпочав мовлення на регулярній основі республіканський телеканал, який в 1965 році отримав назву УТ.
Спочатку він ділив ефір час з московським Центральним телебаченням, і лише з 1972 року телеканали почали мовити окремо. В 1973 році — спочатку в Києві, а потім і в деяких інших обласних центрах з'явився і третій канал, який показував як передачі з Москви, так і місцевих телестудій.
Проте наявність телеканалів не означала їх доступність. В 1985 році охоплення населення телевізійним мовленням першої програми Центрального телебачення становило 94,5%, УТ-1 — 79,5%, а об'єднаної програми лише 28,5%.
Зміст тогочасного радянського телебачення краще за все можна передати словом «нудьга». Більшу частину ефіру займали різного роду оповіді про досягнення робітників і колгоспників під керівництвом Компартії та невтомну боротьбу керманичів СРСР за мир у всьому світі.
Звісно, показували на телеканалах і фільми, проте справжні хіти траплялися не так вже й часто.
Українське ж телебачення здебільшого спеціалізувалося на демонстрації народного і хорового мистецтва та естради. Наприклад, культовою передачею стали «Сонячні кларнети», в якій показували виступи самодіяльних колективів з різних куточків країни. А справжнім хітом серед дитячої аудиторії були вечірні казки діда Панаса та «Катрусин кінозал», в якому ведуча разом з лялькою Катрусею розповідала малюкам цікаві історії.
Звичайно, були й більш живі передачі — наприклад, все той же «Клуб веселих та кмітливих», завдяки виступам у якому Зеленський і зробив кар’єру коміка. Втім, стати шоуменом, який отримав популярність завдяки політичній сатирі, Зеленський навряд чи би зміг. У шоу Олександра Маслякова і за радянської доби час від часу проскакували жарти про політику, але з ними боролися. Іноді боротьба за чистоту ідеології доходила до відвертого маразму. Для прикладу — членам КВК забороняли носити бороду: хтось з партійних чинуш вирішив, що це можна трактувати як знущання з Карла Маркса. КВК з’явився у 1961-му, а вже за кілька років шоу заборонили транслювати у прямому ефірі — лише записи, які пройшли цензуру. А в 1971-му взагалі закрили. Програма Маслякова відродилася лише завдяки перебудові.
У пошуках квартири
У своїй декларації за 2020 рік Зеленський вказав сім квартир та один будинок. Не всі з них йому належать. Наприклад, держдачу в Конча-Заспі Зеленському надали в безоплатне користування, а дві квартири він ділить з Борисом та Сергієм Шефірами. Проте у будь-якому разі стільки об'єктів нерухомості за часів СРСР він не зміг би назбирати.
За радянських часів житло надавали безкоштовно, щоправда, часто на нього треба було чекати 10-20 років. І навіть після отримання омріяної квартири вона продовжувала перебувати у власності держави, а її мешканці вважалися орендарями. Тож законно вони не могли продати нерухомість та купити нову, навіть за наявності грошей.
Єдиний варіант — обміняти квартиру на іншу. Формально все було просто — подати заявку в бюро з обміну житлових приміщень при міськвиконкомі і чекати. Однак очікування могло затягнутися навічно, особливо якщо людина прагнула розміняти, наприклад, трикімнатну квартиру на дві однокімнатні. У таких випадках на допомогу приходили маклери, як тоді називали рієлторів. За доплату вони допомагали підібрати бажаний варіант та влаштовували цілі обмінні ланцюжки, коли кілька людей почергово обмінювали квартири, поки кожен з них не отримає омріяну нерухомість.
Існував і легальний спосіб придбати нове житло — участь у житлових будівельних кооперативах, які уряд дозволив в 1958 році. Для цього необхідно було внести перший внесок у 40% від вартості будівництва, а на решту суми давали держпозику на 10-15 років під 0,5% річних. Задоволення було не з дешевих, однак бажаючих, особливо у великих містах, стало так багато, що вже вишиковувалися черги з охочих стати пайовиками таких кооперативів.
Дефіцитний папір
Проблеми радянської економіки можна довго перераховувати. Одна з найочевидніших — тотальний дефіцит. Щоб купити автомобіль, телевізор, гарнітур чи одяг, особливо імпортні, треба було дуже довго стояти в черзі чи домовлятися по блату. А в період перебудови дефіцит поширився і на продукти харчування.
Серед переліку дефіцитних товарів була і річ, без якої ми вже не можемо уявити життя, — туалетний папір. Туалетний папір в рулонах в СРСР почали виготовляти лише в 1969 році на Сяському целюлозно-паперовому комбінат поблизу Ленінграду. Для цього довелося закупити обладнання у Великобританії.
До цього туалетний папір випускали лише у вигляді аркушів розміром 13 на 13,5 см в пачках по 250 грамів. Однак довгий час туалетний папір не користувався великим попитом. Ніхто не розумів, навіщо він потрібен, якщо є газети.
Тож рекламу екзотики демонстрували в кінотеатрах перед показом фільмів, а інструкції з використання туалетного паперу друкувати в пресі. Коли ж громадяни зрозуміли усі переваги нового продукту, туалетний папір одразу став дефіцитом. Сяський комбінат фізично не міг покрити потреби багатомільйонного населення СРСР, а нове виробництво розгорталося дуже повільно. Наприклад, обухівський туалетний папір випустили вперше лише в 1987 році.
Дефіцитний товар продавали не більше 10 рулонів у руки. А порізані на прямокутні клаптики газети ще довго висіли на гвіздках чи лежали в спеціальних ящиках в українських вбиральнях. Хоча в цьому був і своєрідний плюс — похід до туалету мав ще і просвітницький характер.
