13 листопада 1718 року народився Джон Монтегю, четвертий граф Сендвіч, — відомий англійський політик, дипломат та перший лорд адміралтейства (сучасною мовою — міністр морського флоту). Свого часу лорд був дуже впливовою людиною, недарма на його честь ще при житті назвали кілька островів в Атлантичному океані.
Проте сьогодні він більш відомий як той, чиє ім'я увічнене в назві сендвіча — бутерброда, що складається з двох шматочків хліба і начинки між ними.
Сhas News розповідає історію появи сендвіча та ще чотирьох страв, які отримали свої назви на честь реальних людей.
Канонічну версію появи сендвіча розповів французький «тревел-блогер» ХVIII століття П'єр-Жан Грослі. У книзі «Подорож до Лондона», описуючи візит до англійської столиці в 1765 році, він розповів про нову популярну страву, яку придумав міністр.
Начебто одного разу лорд Сендвіч провів за грою в карти 24 години. Він настільки захопився, що жодного не відійшов від столу та не з’їв нічого, крім «шматка яловичини між двома скибками підсмаженого хліба». Так начебто і «народився» сендвіч.
Сучасні біографи англійського графа таку версію ставлять під сумнів. Джон Монтегю, хоч і полюбляв карти, проте у порівняні з сучасниками вважався не настільки азартною людиною, щоби провести за грою цілу добу.
Натомість він багато часу перебував на роботі, де, ймовірно, і придумав закритий бутерброд, який можна було їсти однією рукою, не відриваючись від паперів. Істину навряд колись вдасться встановити, однак точно відомо, що ще при житті лорда його іменна страва стала популярною.
Так, перша згадка про сендвіч датована ще 12 травня 1862 року. В цей день відомий англійський історик Едвард Гіббон записав у щоденнику, як в компанії «перших людей королівства, з точки зору моди та багатства, вечеряв невеличкими шматочками м'яса, або сендвічем».
«Маргарита» — фірмова неаполітанська піца. За легендою, свою назву вона отримала на честь італійської королеви Маргарити.
Начебто в 1889 році під час візиту до Неаполя та вирішила спробувати їжу простих підданих, оскільки популярна серед еліти французька кухня монаршій особі вже остогидла. Найпоширенішою стравою на півдні Італії була піца, тож її для королеви і приготував місцевий піцейоло Раффаеле Еспозіто.
Із представлених на вибір правительці найбільше сподобався варіант з начинкою з помідорів, моцарели та базиліку, що за поєднанням кольорів нагадувала прапор Італії. Тож саме цю піцу на честь королеви кухар і назвав «Маргаритою».
Легенда красива та патріотична, однак сучасні історики встановили: правдиве в ній лише те, що монарша родина дійсно завітала до Неаполя в 1889 році. В архівах не знайшли жодної згадки про зустріч з Еспозіто чи про піцу. А якби Маргарита дійсно її куштувала, то про це точно написали б тогочасні газети, щоб пропіарити патріотичні почуття королівської сім’ї.
Натомість історики знайшли рецепти піци з помідорами, моцарелою та базиліком, записані ще на початку ХІХ століття, і припускають, що назву «Маргарита» їй дали на честь квітки маргаритки, у формі якої викладали інгредієнти на тісто.
Історію про королеву скоріше за все придумали власники неаполітанської піцерії Brandi, де колись працював Еспозіто, щоби привернути увагу до свого закладу під час Великої депресії.
Проте легенда настільки сподобалася італійцям, що зажила своїм життям і зараз «Маргарита» асоціюється саме з королевою та італійським прапором.
Салат «Цезар» теж придумали італійці, проте не на своїй батьківщині, а в Мексиці. Його автором вважають італійського мігранта Чезаре (або Цезаря) Кардіні. В 1910-х роках він переїхав до США та відкрив у Каліфорнії ресторан.
А коли у країні ввели сухий закон, переніс заклад у Тіхауну на мексиканському кордоні. В сусідній країні обмеження не діяли, тож в прикордонні міста відбувалося масове паломництво американців. Ресторан, як і його власник, отримав ім'я Цезар і швидко став популярним серед зірок Голлівуду, ласих до алкоголю та смачної їжі. Саме тут і скомпонували знаменитий салат.
За словами доньки Кардіні, 4 липня 1924 року під час святкування Дня незалежності США в ресторані залишилось обмаль продуктів і батько змішав те, що залишилось, в один салат. Проте від класичного рецепту він відрізнявся відсутністю анчоусів.
Додавання цього складника приписують брату ресторатора, який в 1926 році запропонував свій варіант страви під назвою «Салат авіатора» (винахідник цього рецепту раніше був пілотом). Однак він не прижився і салат згодом стали називати «Цезарем».
Нова страва виявилась одразу хітом. Спочатку вона поширилася по Каліфорнії, потім по інших штатах, а згодом вже по усьому світу. В 1953 році «Цезаря» навіть проголосили найкращим рецептом Америки за останні 50 років.
Популярний нині салат «Олів’є», він же просто «олів’є», має мало спільного зі стравою, яку на початку 1860-х років вигадав Люсьєн Олів’є, співвласник фешенебельного московського ресторану «Ермітаж».
За однією з легенд, кухар приготував «Майонез з дичини» — вишукану страву з філе рябчика, прикрашену по центру гіркою з картоплі з маринованими огірками та яйцями. Однак всю цю красу гості перемішали та залишились цілком задоволені, після чого і сам Олів’є став презентувати страву у вигляді салату.
Як би там не було, салат користувався великою популярністю і його копіювали інші ресторатори, спочатку в Москві, а потім по всій Російській імперії та навіть в Європі. До його складу входили філе рябчика, огірки, картопля, ракові шийки, ланспік (кубики застиглого бульйону), салат, соуси «Провансаль» та «соя Кабуль».
Проте це компоненти рецепту, надрукованого в журналі «Наша пища» в 1894 році, — через 11 років після смерті кухаря. Сам Олів’є при житті рецептом ні з ким не ділився, тож кулінари відновлювали його за власними спогадами та відчуттями.
З приходом до влади більшовиків про салат спочатку забули. Знову набирати популярність він почав вже у післявоєнні роки, при цьому рецепт поступово спрощувався, поки не став доступним кожній родині. Так, рябчиків замінили ковбасою або куркою, ракові шийки — морквою, а каперси — зеленим горошком. Що ж до «сої Кабуль», то стосовно складу соусу і досі ведуться суперечки.
«Павлова» — торт-безе зі свіжими фруктами. Найбільшою популярністю він користується в Австралії та Новій Зеландії, хоча і носить ім'я російської балерини.
Анна Павлова — зірка петербурзького Маріїнського театру, яка після революції переїхала до Великобританії. Гастролювала вона по усьому світу, у тому числі виступала в Новій Зеландії та Австралії.
Зараз дві країни сперечаються, в якій з них придумали десерт на честь балерини. Австралійська версія віддає першість шеф-кухарю з міста Перт, який в 1935 році представив торт «легкий, як Павлова». У Новій Зеландії стверджують, що в 1926 році в готелі, де зупинилась балерина, приготували десерт на її честь.
Історики справді знайшли згадку про їстівну «Павлову» в 1926 році, проте це був не торт, а желе. Перші десерти-безе з'явилися в 1928 році, а вже в 1929 році новозеландська преса друкувала рецепт однойменного торта.
