«Ніколи б не сказала, що ваш син вам не рідний — ви з ним такі схожі…», — неодноразово чула подібні репліки від людей, які дізнаються, що мій середній син не є моєю біологічною дитиною.
І справді, всі троє моїх дітей, двоє з яких біологічні, схожі між собою. І так у багатьох родинах, де є всиновлені діти. А як це — виховувати дитину, «народжену серцем»?
Це питання я поставила собі у 2012 році, коли вперше замислилася про всиновлення. Дивом залишившись живою після ДТП, я зрозуміла, що маю зробити щось надзвичайне, щось особливо корисне. Перше, що спало на думку, — дати сім’ю дитині, яка через життєві негаразди не мала щастя бути з мамою, виховувалася в казенних стінах.
Чи важко всиновити дитину в нашій країні? Спершу мені довелося «проковтнути» всю нормативку, яка регулює процес всиновлення в Україні. Пакет документів ми з моїм колишнім чоловіком зібрали досить швидко. Є спеціальний сайт, на якому допомагають таким батькам, як я.
На сайті мої очі розбігалися: якій саме дитині я зможу дати найважливіше для неї? Так натрапила на анкету мого Богдана, якому на той момент було 6 місяців. Він мав великі оченята, неначе на іконах, був схожий на маленьке курчатко. Не залишилось сумнівів, що це і є мій син.
Після нього я вже не дивилася жодної анкети. Зустрівшись із дитиною наяву, потримавши її на руках, притиснувши до себе, відчувши її, такий не схожий ні на що, запах, вкотре переконалася — це вибір життя, хоча й не я народила це немовля.
Що сталося далі, добре характеризує нашу систему й те, як вона підтримує дітей без «батьківства».
Мені передали особову справу Богдана, вщерть заповнену низкою діагнозів, які теоретично повинні були мене відлякати. Готуючись до всиновлення, я вивчила проблему гіпердіагностики в інтернатах. Дітям банально приписували все, в чому лише виникала підозра.
Але кожен кандидат на всиновлення має право самостійно перевірити стан здоров’я дитини. Саме так я і зробила у Броварській дитячій лікарні та у клініці «Борис». І що ж ви думаєте? Практично всі діагнози не підтвердилися, окрім одного, який був радше косметичною, ніж медичною, проблемою.
Далі довелося зіткнутися зі стереотипами щодо «поганої генетики», почутими від знайомих та родичів. Але тут загального методу немає — кожен випробовує свою психологічну зрілість самостійно.
Коли документи були зібрані, справу передавали до суду. Засідання призначили через тиждень, і ще через десять днів ми вже забрали такого маленького, такого беззахисного і такого рідного синочка, «народженого серцем».
Залишалося найвідповідальніше — адаптувати дитину до сім’ї, де вже була старша донька. Вона теж дуже чекала на братика. Поява нового члена родини змінила узвичаєний ритм. На пів року довелося забути про здоровий семигодинний сон. Але такої важкої адаптації, якою мене залякували, не сталося. Це просто поява ще однієї дитини — доволі органічної.
Зараз моєму «народженому серцем» синові вже майже вісім, він ходить до другого класу, займається футболом, плаванням, любить старшу сестричку та молодшого братика. Діти дуже дружні між собою і я не уявляю свого життя без кожного з них.
Я вдячна тій жінці, яка народила Богдана. Виховувати дітей — нелегка справа, вони потребують особливого психоемоційного ресурсу. Це відповідальність, яка потребує від тебе постійного пошуку соломонових рішень. Особливо коли дітей троє. Але воно того варте!
За статистикою, на кінець 2019 року в українських дитбудинках, інтернатах і будинках сімейного типу перебувають понад 72 тис. дітей. Можливо, серед них є й ваша майбутня дитина. І варто просто зробити їй крок назустріч.
