8 березня Україна відзначає Міжнародний жіночий день. У 2024 році це все ще офіційне державне свято попри усі заклики його скасувати.
Взагалі спочатку Міжнародний жіночий день був не святом, а днем боротьби за права жінок. І таким є його головний сенс зараз у багатьох країнах світу.
Традиційно на початку весни Сhas News пропонує екскурс в історію свята жінок.
Розповідаємо, як жилося українкам у часи, коли жінки не мали права голосу, не могли знайти роботу за покликом серця та в усьому мусили (відповідно до букви закону) підкорятися чоловікам.
Та про те, як перші українські феміністки намагалися виправити ситуацію.
Епоха безправності
«Від давніх давен всі учені люди, котрі пильно придивлялися до життя руського народу, визнавали, що русини обходяться з своїми жінками далеко лагідніше, далеко гуманніше й свобідніше, аніж їх сусіди. Свобідна воля жінки знаходить тут далеко більше шанування, ніж, наприклад, у великоросів; в родині вона займає дуже поважне і почесне становище», — писав у 1882 році Іван Франко. Однак шанування та повага ще не означали рівноправ'я.
Протягом багатьох століть української історії жінки знаходилися в тіні чоловіків. Звісно, можна згадати княгиню Ольгу чи Анастасію Маркович, дружину гетьмана Івана Скоропадського, якій козаки присвятили приказку «Іван носить плахту, а Настя — булаву». Однак це були винятки.
Сьогодні жінки по усьому світу борються проти гендерної дискримінації при працевлаштуванні та просуванні по кар'єрних сходах, вимагають рівної зарплати з чоловіками, виступають проти домашнього і сексуального насилля. В середині ХІХ століття, коли фемінізм вперше голосно заявив про себе, проблеми були ті самі, проте існували в набагато гіперболізованішому вигляді. І в Російській імперії, і в Австро-Угорщині, до складу яких входила більшість українських земель, жінки майже не мали прав.
Російське законодавство передбачало, що дружина мала підкорятися своєму чоловікові, а проживати окремо чи найматися на роботу — лише за його згоди. Дружини та доньки отримували меншу частину спадку у порівнянні з чоловіками. Вільно користуватися у шлюбі жінки могли лише своїм посагом. У сільській місцевості гендерні відносини регулювалися звичаєвим правом, яке також закріплювало провідну роль чоловічої статі у всіх сферах. Хоча у реальному житті становище селянок було набагато вищим порівняно з представницями панівних верст, що пояснювалося важкою працею та внеском у домашнє господарство.
Австрійський цивільний кодекс також трактував жінку як особу несамостійну, що потребувала постійної опіки чоловіків як у приватному, так і в публічному житті. Чоловік визначав місце проживання родини, розпоряджався грошима та майном, у тому числі і посагом. А у правових питаннях жінка визначалася недієздатною. Зокрема, кодекс забороняв жінками виступати свідками при складанні заповітів, прирівнюючи до дітей, ченців, безумних, незрячих, глухих та німих.
Ще гіршою була ситуацією у сфері політичних прав. У самодержавній Росії до 1905 року взагалі не передбачалося існування загальнодержавних представницьких органів, а до формування невеликої кількості виборних установ (наприклад, таких, як міські думи) допускалася дуже незначна кількість населення — і виключно чоловіки. Після утворення земств брати участь у їхніх виборах дозволили частині найзаможніших жінок, які самостійно вели господарство. Однак не прямо, а через уповноважених представників — чоловіків.
В Австро-Угорщині жінки, які відповідали фіскальному цензу, мали право голосу на виборах органів місцевого самоврядування, однак реалізувати могли його лише за посередництвом чоловіків. До виборів парламенту жінок не допускали.
В основі такого законодавства лежали патріархальні погляди та судження про призначення жінки, теоретичним підґрунтям котрих виступало християнське вчення, за яким жінка була створена після чоловіка та мала виконувати функцію його помічниці. Найрадикальніші захисники «традиційних цінностей» взагалі стверджували, що у жінок кров має більше води, мозок менший, рівень здібностей нижчий, ніж у чоловіків, а функції материнства серйозно виснажують організм. В кращому випадку жінок зображували як виховательок, господинь та берегинь домашнього вогнища.
Газета «Київський телеграф» в 1860 році так описувала ставлення суспільства до жінок: «Більшість нашого товариства у поглядах на жінку не далеко пішло від тургенівського Єфрема, на думку якого, «дружина дарована чоловікові для задоволення. У вищих наших верствах жінка взагалі розуміється дещо у ролі іграшки чоловіка, а у нижчих — стоїть на рівні тяглової сили».
В 1791 році одна з перших феміністок Олімпія де Гуж подала до французького революційного парламенту «Декларацію прав жінки та громадянки», яка передбачала зрівняння в соціальних і політичних права жінок та чоловіків. Документ не оцінили, а його авторку за два роки стратили на гільйотині. Проте рух за права жінок нікуди не зник і в середині ХІХ століття запалав з новою силою. Головною вимогою феміністок тоді було надання жінкам виборчих прав. Найрадикальніші суфражистки діяли у Британії. Намагаючись достукатись до влади, вони оголошували голодування, били вікна в урядових будівлях та магазинах, підпалювали церкви та залишали вибухівку в парках (хоча намагалися уникати жертв під час своїх атак).
Перші українки, які стали на захист своїх прав, до таких радикальних дій не вдавалися. Починався жіночий рух з малого — створення товариств взаємодопомоги та добродійних організацій, які організовували дитячі садки та притулки, боролися з проституцією та допомагали нужденним. Спершу найреволюційнішою вимогою було надання права жінкам на навчання у вишах. Тоді дівчата більш-менш вільно могли отримати лише початкову освіту та, при великому бажанні, середню. А от до університетів жінок не пускали, що значно обмежувало їх можливості для професійного зростання.
1860 року на хвилі ліберальних реформ в Російській імперії киянки подали петицію про право відвідувати лекції в університеті Святого Володимира. Наступного року з таким же клопотання виступили харків'янки. Професори та чиновники порадилися і надали дозвіл. Звісно, відвідування окремих лекцій не наближало жінок до отримання систематичної університетської освіти, однак доступ до традиційно чоловічих освітніх закладів вже виглядав перемогою. Проте тривала вона недовго. В 1863 році царський уряд передумав і категорично заборонив «особам жіночої статі відвідувати університетські лекції».
Жінки з таким рішення не змирилися. Ті, хто мав достатньо коштів, розпочали освітнє паломництво до європейських університетів — в першу чергу, до Цюріха, а інші продовжували бомбардувати урядові інстанції петиціями про доступ до вишів чи намагалися організувати підпільні університети.
Консервативні кола таке прагнення до вищої освіти не розуміли, вважаючи, що вона розбещує жінок, відволікає від звичної ролі матері та дружини та задурманює голови революційними ідеями. Однак в 1878 році уряд все ж таки пішов на поступки, дозволивши відкрити в Києві Вищі жіночі курси, які являли собою щось середнє між гімназією та університетом. Прикметно, що їхній перший голова професор Сильвестр Гогоцький, дружина якого виступила одним із ініціаторів відкриття курсів, у вступній промові заявив, що «жіночий розум не справжній, не чоловічий». Уряд, у свою чергу, наказував київському губернатору ретельно стежити за курсистками і при перших проявах антидержавницької агітації закрити установу. В результаті курси пропрацювали лише 11 років. За цей час тут отримали освіту більше тисячі жінок, багато з яких згодом себе проявили на революційній ниві.
Лише після революції 1905 року уряд дозволив заново відкрити вищі жіночі курси в Києві, Харкові та Одесі. Також протягом 1905-1908 років жінкам дозволяли відвідувати лекції в університетах. А в 1914 році першою жінкою — приват-доцентом університету Святого Володимира стала хімік Марія Васюхнова, випускниця Берлінського університету. У в 1916 році їй компанію склала історик Наталія Полонська-Василенко, яка закінчила київські Вищі жіночі курси.
Схожий шлях у боротьбі за вищу освіту жінки пройшли і в Галичині. Вони надсилали відповідні петиції до місцевих органів влади та австрійського парламенту, організовували лекції і в 1897 році добилися права на навчання у Львівському університеті (спочатку лише на філософському факультеті).
Першою феміністкою в Україні, яка виступала за зрівняння чоловіків і жінок в усіх сферах, стала Наталія Кобринська. Вона народилася у відомій галицькій родині Озаркевичів, рано втратила чоловіка та поринула у жіночий рух. Феміністичні ідеї головним чином вона просувала через літературу. В своїх оповіданнях Кобринська критикувала патріархальні стереотипи та виступала за необхідність духовного розкріпачення жінок. Згодом такий же шлях обрали Ольга Кобилянська, Олена Пчілка, Леся Українка та ще багато українських письменниць.
Зусиллями Кобринської у Станіславові 1884 року розпочала діяльність одна з перших українських жіночих організацій — «Товариство руських жінок». «Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо література була всебічним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і недостатків», — говорила на її першому засіданні активістка. Кобринська планувала, що товариство запустить випуск першого суто жіночого видання для просування своїх ідей. Однак згодом виявилося, що в неї не так вже багато однодумців. Більшість учасниць товариства, які походили з консервативних родин греко-католицьких священників, воліла зосередитися на благодійній діяльності. Врешті-решт зібрані організацією кошти вирішили витратити не на альманах, а на придбання срібної чаші для першого єпископа новоствореної Станіславівської єпархії УГКЦ Юліана Пелеша. Після цього Кобринська покинула організацію, однак не припинила діяльність.
Вона організовувала мітинги та збір підписів з вимогою доступу жінок до університетів та надання їм виборчих прав. А в 1887 році разом з Оленою Пчілкою здійснила свою мрію та видала перший суто жіночий альманах «Перший вінок», до якого увійшли твори, написані письменницями. Згодом Кобринська організувала видавництво «Жіноча справа», яке випускало «феміністичну» літературу.
Хоча жіночий рух в Україні в силу консервативності більшої частини суспільства і не був масовим, на нього не могли звертати увагу українські політичні сили. В Західній Україні народовці розробили стратегію «органічної праці» на користь русинів Галичини, в якій окреме місце відводилося і жінкам. Так, один з її авторів Володимир Барвінський наполягав, що саме дружини в родинах мають «зігрівати та розпалювати патріотичні серця». А для цього вони мають отримати доступ до належної освіти та долучатися до роботи громадських організацій, насамперед доброчинних та культурно-просвітницьких.
При цьому більшість тогочасних політиків критично ставились до феміністичних рухів західного зразка. Так, депутат Галицького сейму Теофіл Окуневський в 1893 році, виступаючи за створення першої жіночої гімназії в Галичині, уточнював, що «не має на думці створювати емансипаток з короткими стрижками та папіроскою в устах».
Коли ж наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття в Галичині з'явилися перші українські партії, жодна з них не підтримала ідею створення окремих жіночих відділів. А в 1912 році на таємні збори політичних партій запросили лише чоловіків, пояснивши, що «нарада мусить зберігати серйозний, поважний і діловий настрій і тому не можуть мати доступу жінки».
В Наддніпрянській Україні жіночий рух перейшов у політичну площину після революції 1905 року. Одним із головних її здобутків стало заснування Державної думи, однак до її виборів допустили лише чоловіків. Тоді й утворилася Всеросійська спілка рівноправності жінок, яка вимагала надання жінкам виборчих прав. З 69 її відділень 9 діяли в українських містах. Одночасно почали відкриватися різноманітні жіночі клуби та товариства, які також виступали з вимогами рівноправності жінок. Однак добитися відчутних результатів вдалося лише після наступної революції 1917 року.
Почалася вона взагалі з масової жіночої маніфестації в Петрограді з вимогою хліба та миру. Це сталося 23 лютого, а за новим стилем — 8 березня (саме тому цю дату згодом більшовики і вибрали для святкування Міжнародного жіночого дня, в попередні роки він ще не мав прив'язки до конкретної дати). Тимчасовий уряд, сформований після повалення царату, обіцяв запровадити загальне виборче право, але без уточнення, чи поширюється воно на жінок. В результаті 19 березня Російська спілка рівноправності вивела на вулиці столиці 40 тисяч протестувальниць, після чого урядовці пристали на жіночий ультиматум та підтвердили, що жінки можуть вільно брати участь у виборах.
Згодом пункти про рівність жінок та чоловіків включили до конституцій УНР та ЗУНР. Українське жіноцтво здобуло першу велику перемогу у боротьбі за свої права.
Текст оновлено 7.03.2024.
