«В кімнаті тепліше, ніж 10 градусів, не буває. А оце вже чотири дні зовсім не топив, бо немає грошей на дрова». Так описував свій звичний день взимку 1922 року київський актор та театральний режисер Василь Василько. У схожих умовах тоді жили більшість киян, керуючись принципом «Опалення оселі замерзаючого — справа рук замерзаючого».

Століття тому центрального опалення ще не існувало, проте скаржитися на владу через холод в оселі все одно було за що. Як мінімум вона мала забезпечити продаж дров у місті. Та ще й за адекватними цінами. А з цим часто виникали проблеми, особливо коли Україна потрапила у вир війн та революцій.

З ХVIII століття городяни здебільшого користувалися масивними голландськими печами. Вони довго нагрівалися та потребували багато палива, але одночасно і довго тримали тепло. У будинках заможних господарів грубки перетворювали на витвір мистецтва, оздоблений ліпниною чи декоративними кахлями. Тогочасний тренд — пічки фірми польського експата інженера Йосафата Анджейовського. Його керамічний завод знаходився на Куренівці.

Містяни з меншими доходами облицьовували пічки звичайною білою плиткою або просто штукатурили. В бідних районах користувалися невеликими металевими грубками, які згодом отримали назву «буржуйки».

На початку ХХ століття в Києві з’являються перші провісники центрального опалення. У великих садибах, прибуткових будинках (тобто призначених для здачі квартир в оренду) та частині державних установ облаштовують окремі котельні, які забезпечували усю будівлю паровим чи водяним опаленням. Зокрема, такою системою обладнали Олександрівську лікарню.

Проте у більшості будинків продовжували користуватися звичайними пічками. Топили переважно дровами. В 1914 році потреби 500-тисячного міста складали близько 125 тис. куб. сажнів (приблизно 1,2 млн кубометрів) дров на рік. Їхня ціна залежала від виду деревини та сезону. Кубічний сажень найбажаніших, березових, дров із настанням морозів коштував близько 40 рублів (середня зарплата кваліфікованого робітника тоді складала близько 20 рублів). Влітку ціни «просідали», тому запасатися важливим ресурсом кияни починали заздалегідь. В кожному будинку для цього розміщувалися спеціальні дров’яники.

Доставляли паливо до міста двома шляхами. Найбільше — Дніпром із лісових господарств, розміщених у верхів'ях річки. Частину також привозили залізницею із Волинського Полісся. На поставку деревини зазвичай укладалися контракти із фірмами-посередниками, які привозили товар «готовим до вжитку» — себто порубаним.

Вагомий недолік такого опалення — оплата роботи сажотрусів. Сажа, яка накопичувалася в димоходах, могла спричинити пожежу, тому міська влада вимагала під час опалювального сезону чистити труби двічі на тиждень в житлових будинках та щотижня в громадських будівлях (готелях, харчевнях тощо). Сажотрусам дозвіл на роботу видавали в поліції. В 1900 році в місті нараховувалося 183 таких спеціалісти.

Підготовка до зими включала не лише закупівлю дров та чистку труб. Кияни по максимуму намагалися утеплювати домівки. До настання холодів вікна заклеювали паперовими смужками по периметру внутрішніх рам, а між ними вкладали вату. Інколи в цілях економії використовували згорнутий у трубку цупкий папір, який обгортали тонким шаром вати. Такі валики могли прикрашати блискітками чи товченим склом від ялинкових прикрас. Щоби віконне скло не запотівало й не обмерзало, між рамами ставили склянку із соляною кислотою, що поглинала зайву вологу.

Напередодні Першої світової війни Київ почав поступово переходити на вугілля, яке привозили з Донбасу. Користувалися ним переважно на промислових об'єктах — електростанціях, заводах, машинних станціях, чи у великих будинках з централізованою системою опалення.

Проте, як тільки спалахнула війна, з поставками вугілля почалися перебої, а для киян настало «холодне» десятиліття.

Війна поклала кінець стабільному забезпеченню міста паливом. Із традиційно лісозаготівельних районів уздовж Дніпра дрова забирали на потреби армії і місто втратило головне джерело постачання палива. В результаті ціни на нього виросли вдвічі і досягли «небувалого розміру» в 80 рублів за кубічний сажень березових дров.

У вересні 1915 року міська дума констатувала, що питання з поставками палива стало «найпекучішою злобою дня». Аби хоч якось вирішити цю проблему, влада виділила 150 тис. руб (на нинішні часи це близько 200 млн грн) на закупівлю дров на Поліссі та побудувала окрему гілку залізниці для доставки до міста життєво необхідного товару.

Також розпочалася заготівля дров у навколишніх казенних дачах, проте для цієї роботи не вистачало рук. Чоловіків, яких забрали на фронт, спробували замінити військовополоненими — в жовтні 1915 року 4 тис. солдатів австрійської армії вже рубали ліс під Києвом. Але і вони не могли задовольнити потреби міста. Тому член міської управи Микола Плахов закликав населення «прийти на допомогу самому собі». Містяни цей заклик зрозуміли по-своєму і кинулись потайки вирубати парки та міські ліси.

З початком революції ситуація тільки погіршилася. Безперервна зміна влади призвела до повної дезорганізації постачання міста паливом. Піку «паливна криза» досягла в 1919 році, коли Київ кілька разів переходив із рук в руки.

В лютому місто удруге захопили більшовики. Запаси палива, які встигла створити попередня влада, швидко танули, поновити їх не було чим. Вугілля з Донбасу вивозилося виключно в Росію, а для заготівлі лісу у навколишніх лісах більшовики не мали ані людських ресурсів, ані транспорту. На початку березня в місті залишилися запаси палива лише на 4−5 днів. Під загрозою опинилася робота електростанції. Інженери нашвидкуруч переобладнали її на використання дров та тирси, проте і тих постійно бракувало. Міська влада перейшла на режим жорсткої економії електроенергії та вдалась до віялових відключень. У липні заборонили користуватися ліфтами, використовувати електроенергію для опалення і нагрівання та в рекламних цілях.

З приходом «білих» у вересні 1919 року поставки вугілля та нафти поновилися, але їх вистачало лише для функціонування електростанції й водогону. Влада організувала заготівлі дров у навколишніх лісництвах та у міському лісі в Пущі-Водиці. Проте і ці запаси йшли виключно на потреби державних установ. Киян знову кинули напризволяще.

Зима того року настала рано. Вже на початку листопада вдарили морози із сильними снігопадами. Президент Української академії наук Володимир Вернадський 4 листопада записав у своєму щоденнику, що майже ніде не топлять, а люди в квартирах ходять у шубах. У будинку самого академіка температура повітря становила лише 5−6 градусів тепла.

Воно й не дивно. Із приходом морозів ціни на дрова стрімко зросли. 1 листопада один їхній пуд (16 кг) ще коштував 70 рублів, а вже через 10 днів — 100. За таких умов містяни відмовлялися від використання систем водяного чи парового опалення та навіть звичних голландських пічок. Їм на заміну повсюдно встановлювали «буржуйки», труби від яких виводили у вікна чи вбудовували у старі димоходи.

Залізні пічки швидко нагрівалися та потребували набагато менше дров. Проте вони мали два суттєвих недоліки — тепла вистачало максимум на опалення одного приміщення, а вистигали вони так само швидко, як і нагрівалися. Тому уся родина тулилася в одній кімнаті, яка одночасно виконувала роль спальні, кухні та лісорубки — в буржуйку влазили лише невеликі за розміром поліна, тому колоди рубали прямо на місці.

Так описувала звичайний початок ранку київська студентка, чиї анонімні спогади видали в 1924 році в еміграції: «Як довго можна так жити? Встаємо ми дуже пізно, щоб не так довго тремтіти від холоду. Потім жінки прибирають квартири (неймовірно брудні від кіптяви), а чоловіки рубають дрова, топлять пічки».

Дрова кияни добували, хто як міг. Найвідчайдушніші крали їх на державних складах чи рубали дерева прямо в центрі міста — в Царському саду (сучасний Міський сад між Маріїнським та Хрещатим парками). В хід йшло усе, що могло горіти, — меблі, паркани, лавки. Що й говорити про простих обивателів, якщо наприкінці року для потреб київської електростанції почали розбирати на дрова київські мости, колоди в гавані та склади.

У 1920 році в Києві остаточно утвердилися більшовики. Проте навести лад в паливному секторі їм ще довго не вдавалося. До кінця десятиліття більшість киян продовжували користуватися «буржуйками» і жити в холоді. Письменник Юрій Кобилецький згадував, що під час навчання в Київському інституті народної освіти наприкінці 1920 -х років разом із земляками жив у великому підвальному приміщенні на вулиці Володимирській, яке опалювали саме такою залізною пічкою. Стіни від неї сильно пітніли і з них стікала вода. А на ранок, бувало, вона замерзала і дехто з хлопців «не міг одразу піднятись, примерзаючи буйною чуприною до стіни».

Проте поступово проблема з опаленням вирішувалася. У 1933 році 25% будинків, переважно в центрі міста, вже мали домові котельні. А 7 листопада 1937 року, на 20-ту річницю більшовицького перевороту в Петрограді, в місті запустили першу теплоцентраль (пізніше відому як ТЕЦ-3). Щоправда, спочатку до неї під'єднали лише один будинок — Наркомат радгоспів УРСР. На забезпечення центральним опаленням всього міста радянській владі знадобилося ще кілька десятиліть.