З літа 2014 року на Донбасі виконує бойові завдання добровольча козацька рота спецпризначення ім. Т. Шевченка. Єдиний добробат, створений на базі козацької організації, хоча в Україні їх нараховується декілька сотень.

«Більшість зареєстрованих козацьких організацій — на жаль, організації-паразити, що експлуатують козацьку ідею задля освоєння бюджетних коштів. Або організації суто комерційного, спортивного, театрального напряму, які до впровадження в життя тези «Козак — це воїн» не мають жодного стосунку», — відзначає керівник підрозділу Андрій Мойсеєнко.

Водночас він впевнений, що, попри усі складнощі, українське козацтво ще відродиться як самостійна військова сила.

Сhas News розповідає, як склалася доля українського козацтва після зруйнування Січі та як його намагаються відновити в незалежній Україні.

1764 року Катерина ІІ позбавила булави останнього гетьмана Кирила Розумовського. Через дев'ять років за її ж наказом російський генерал Петро Текелій зруйнував останню Запорізьку Січ. Але на цьому історія українського козацтва не завершилася.

Значна частина запорожців перейшла під владу турецького султана та заснувала Задунайську Січ. Таке переселення не влаштовувало російську владу, яка побоювалася подальшої еміграції козаків на територію ворога. Тому імперський уряд оголосив амністію для втікачів за Дунай і сформував козацькі війська — Бузьке, Катеринославське та Чорноморське. Для цього рішення були і інші об'єктивні причини — необхідність освоєння нових територій на півдні після анексії Кримського ханства (1783 рік) та наближення чергової війни з Османською імперією (знову ж таки через Крим).

З новосформованих загонів особливе місце займало Чорноморське козацьке військо, до складу якого увійшли переважно колишні запорожці. В 1791 році в його складі вже нараховувалося близько 12 тис. козаків, які добре себе проявили під час чергової російсько-турецької війни. Проте після підписання в грудні 1791 року мирної угоди потреба у них зникла. Чорноморців в 1792 році переселили на Кубань, а за кілька років Бузьке та Катеринославське козацькі війська ліквідували.

У наступному столітті російська влада ще кілька разів зверталася до цього досвіду. На кордоні з Туреччиною певний час існували Бузьке, Буджацьке та Дунайське війська, які здебільшого виконували роль прикордонної служби. А в 1828 році після переходу задунайців на бік Росії з їхнього числа утворили Азовське військо.

Проте усі ці формування були невеликими та повністю підконтрольними російському уряду. Згодом їх розформували, частину козаків переселили на Кубань, інших перевели у стан селян. Останніми на території України ліквідували Азовське (1866 рік) та Новоросійське (1868 рік) козацькі війська. Проте сотні тисяч козаків продовжували жити на Лівобережжі України.

В 1783 році Катерина ІІ видала указ про введення кріпацтва на території колишньої Гетьманщини, проте козаків він не торкнувся. Такі «жарти» з сотнями тисяч чоловіків, котрі знали, з якого боку братися за шаблю та поважали давні волелюбні традиції, могли погано закінчитися.

«Малоросійських козаків» (офіційна назва в тогочасних документах) зарахували до категорії державних селян. До неї входили і інші групи населення (наприклад, роми Бесарабії), які суттєво відрізнялися за статусом. З-поміж інших козаки стали напівпривілейованою верствою.

А саме — вони зберегли особисту свободу та право купівлі-продажу землі. За словами Олени Бачинської, завідувача кафедри історії України Одеського університету ім. Мечникова, таким чином влада створила небувалий прецедент, оскільки в Російській імперії право володіти землею мали лише дворяни. До того ж, козакам дозволили виробляти та продавати горілку. «Тут точилося багато дискусій, оскільки виробництво алкоголю й торгівля ним були привілеєм держави. І навіть міністр фінансів Єгор Канкрін (перебував на цій посаді в 1823-1844 роках — Прим. ред.) вважав, що козакам не можна цього дозволяти, бо вони зіп'ються. На що надходила відповідь, мовляв, скільки років виробляють і поки живі», — розповідає Бачинська.

Козацьку еліту задобрили іншим чином. У 1785 році значна частина старшини отримала російське дворянство і вже за кілька десятиліть переважно зріклася свого минулого. Представники давніх старшинських родів успішно будували кар'єру в російській армії (в середині ХІХ століття 20−25% генералів та адміралів мали українське походження) та на державній службі. Так, Віктор Кочубей, один із найближчих соратників імператора Олександра І, прямо стверджував: «Хоча я і  народився хохлом, я більше руський, ніж хтось інший».

Носіями старих традицій залишилися «малоросійські козаки». В 1811 році під час ревізії (перепису) на Лівобережжі до цього стану записали 460 тис. чоловіків, а в 1850 році — 549 тис. На початку 1860-х років козаки становили 33% усіх жителів Чернігівської губернії і 46% — Полтавської.

Вони зберігали особисту свободу та не відбували панщину, проте сплачували подушний та оброчний податки. Але головне — після ліквідації Гетьманщини козацтво втратило статус військової спільноти і з 1797 року виконувало рекрутську повинність нарівні з іншими непривілейованими станами.

Проте протягом ХІХ століття російська влада чотири рази поверталася до практики формування тимчасових військових підрозділів з українських козаків.

В 1812 році із вторгненням Наполеона розпочалася франко-російська війна. Імператор Олександр І конче потребував війська, а рекрутська система формування не дозволяла швидко набрати солдатів у належній кількості. І уряд згадав про козаків.

Того ж року на Правобережжі організували 4 кінні козацькі полки, на Лівобережжі — 15, які разом налічували близько 23 тис. вершників. Формувалися та забезпечувалися вони козацькими громадами — як і в часи Гетьманщини. Козаки до полків записувалися охоче, оскільки уряд обіцяв податкові пільги та звільнення від наступних рекрутських наборів. За таких умов кількарічна військова служба, яка, до того ж, апелювала до героїчного минулого, виглядала доволі привабливою. Письменник-класик Іван Котляревський, який брав активну участь у формуванні 5-го Полтавського полку, згадував, що «більша частина козаків вступають з задоволенням, завзяттям і без найменшого суму».

А от із забезпеченням були проблеми — особливо із теплим одягом та зброєю. Багато козаків прийшли до лав із шаблями, переробленими з кіс, а рушниці і пістолети часто були в неналежному стані.

Проте це не завадило козацьким полкам довести свою боєздатність. Вони сформували баготокілометровий кордон, щоб не допустити французькі війська в українські губернії, а з початком російського контрнаступу воювали з наполеонівськими військами на території Білорусі. Частина козацьких полків навіть вирушила в закордонний похід і дійшла до Німеччини. Додому вони повернулися в 1816 році. При цьому у боях та від хвороб загинули близько третини козаків.

У наступні 50 років російський уряд ще тричі формував нерегулярні козацькі полки — під час Східної війни (1855−1856 роки), першого (1830−1831 роки) та другого (1863−1864 роки) польських повстань. Проте в ці рази вони були менш чисельними та не воювали. Козаки несли тилову службу, переважно охороняючи комунікації діючої армії. Виконували вони і ще одну почесну місію — проводили паради для підтримання авторитету імператорської влади. Ледь не буденним це явище стало для козацьких полків, створених в 1863 році. Так, майже за рік існування 1-й Полтавський козацький полк провів 13 урочистих маршів. Всі приводи — як на підбір: іменини Олександра ІІ і його дружини, народження наступника престолу та навіть дитини сестри імператора.

В 1861 році у Російській імперії скасували кріпацтво. Селяни, як і козаки, отримали особисту свободу. А в 1874 році уряд ліквідував рекрутчину та запровадив загальну військову повинність. Відтак відпала потреба у формуванні нерегулярних військових підрозділів. Після цього відмінності між козаками та селянами за соціальним статусом фактично зникли. Проте, як розповідає Бачинська, вони й далі пам'ятали своє минуле та протиставляли себе іншим станам.

Офіційно «малоросійські козаки» як окрема категорія населення продовжували існувати до 1917 року, коли після Лютневої революції на території Російської імперії скасували усі соціальні стани.

Тоді ж в Україні спробували відновити козацтво у кращих його традиціях. Керівництво Центральної Ради спочатку підтримувало ідею заміни регулярної армії на народну міліцію. Цим прагненням якраз відповідав рух зі створення загонів Вільного козацтва, який навесні 1917 року розпочався на Київщині і згодом поширився на інші регіони. Добровільні військові загони, створені за територіальним принципом на традиціях запорожців, мали забезпечити правопорядок на місцях. Проте очолити цей процес Центральній Раді не вдалося. Хоча Генеральний секретаріат в листопаді 1917 року затвердив статут Вільного козацтва, формування його підрозділів здебільшого відбувалося стихійно, а самі козаки не бажали покидати рідні місця. В результаті, коли розпочалася перша радянсько-українська війна, із вільних козаків вдалося сформувати лише кілька регулярних полків. Виграти війну вдалося тільки за допомогою німецьких військ, які стали союзниками Центральної Ради після підписання Берестейського миру.

Після повернення до Києва українська влада відмовилася від реорганізації Вільного козацтва. Урядовці зрозуміли потребу в формуванні регулярної професійної армії. Вільні ж козаки часто не могли справитися з охороною порядку на місцях і самі провокували анархію — самочинно захоплювали владу, відмовлялись виконувати накази з центру, вдавались до іншого самоуправства. До того ж, німці вбачали у великій кількості озброєних селянських загонів загрозу заворушень. Врешті-решт 5 квітня 1918 року міністр військових справ Олександр Жуковський підписав наказ, яким висловив подяку Вільному козацтву за «глибоку відданість ідеї України» і одночасно оголосив про розпуск загонів.

Плани відродити козацтво як опору свого режиму виношував також гетьман Павло Скоропадський, але і в нього нічого путнього не вийшло. Затверджений в жовтні 1918 року закон «Про відновлення українського козацтва» так і залишився на папері. Через місяць почалося антигетьманське повстання, яке завершилося втечею Скоропадського. Козацькі назви загонів та звання продовжували використовувати армія УНР і повстанський рух. Проте як організована спільнота козацтво так і не відновилося.

Чергова спроба воскресіння козацтва почалася із проголошенням незалежності України. В 1990 році за ініціативи Народного Руху у Дніпропетровській області та у Запоріжжі грандіозно відсвяткували 500-річчя українського козацтва. Наступного року в Києві створили всеукраїнську організацію «Українське козацтво». Проте наступні 30 років показали, що відродження козацтва — справа не з легких.

За відсутності чіткого усвідомлення своєї мети більшість козацьких організацій почали віддавати перевагу зовнішнім атрибутам — проводити урочисті заходи, роздавати почесні грамоти та ордени тощо. За президентства Леоніда Кучми та Віктора Ющенка виношувалися плани інтеграції сучасного козацтва в ЗСУ й правоохоронні органи, проте так і залишилися планами.

Тим часом щороку зростала кількість козацьких організацій, більшість з яких діяла тільки на папері. Але охочих вступити до них вистачало — членство в подібних спільнотах давало можливість отримати гучне звання та носити козацькі однострої, що дуже нагадували парадну військову форму. Зараз в Україні можна знайти безліч полковників, отаманів, гетьманів, генералів та навіть маршалів козацтва.

Частина козацьких організацій стали на відверто проросійські позиції. Найяскравіший приклад — організація «Вірне козацтво», члени якої відкрито говорили про необхідність об'єднання України та Росії і організовували в Криму дитячі табори під прапорами Російської імперії. При цьому її головний отаман Олексій Селіванов за часів Віктора Януковича був помічником міністра оборони та займав посаду секретаря в Координаційній раді з питань розвитку козацтва при Кабміні. Коли на Донбасі почалась війна, Селіванов приєднався до бойовиків так званої ДНР, а діяльність самої організації в 2019 році заборонив суд.

У козацькому русі немає і єдності. «Українське козацтво», яке спочатку вважалося найвпливовішою козацькою організацію, фактично зруйнувалося і зараз майже припинило діяльність. Те ж стосується і більшості подібних структур.

Переймання історичною складовою та зовнішньо-декларативними атрибутами, відсутність єдності, особисті амбіції керівників, проросійські впливи та пасивність держави призвели до того, що в 2014 році численні козацькі організації фактично дистанціювалися від воєнних дій. Лише одна з них, київський Козацький полк імені Т. Шевченка, змогла створити добровольчий підрозділ. Сама організація заснована в 2012 році, її члени брали активну участь в Євромайдані, а вже в червні 2014 року вирушили на фронт у складі добровольчої козацької роти спецпризначення ім. Т. Шевченка (БУК).

Цей підрозділ у координації з Державною прикордонною службою виконував бойові завдання біля Новоазовська, Маріуполя, Талаківки, Гнутового, Широкиного, Мар'їнки, Авдіївки та в інших частинах Донецької області. В лютому 2015 року четверо бійців роти стали першими добровольцями, нагородженими державним бойовим орденом «За мужність».

Разом з тим при пасивному ставленні керівників більшості козацьких організацій сотні їхніх членів за власним покликом пішли до лав ЗСУ, Нацгвардії, ДПСУ та добробатів.

Як відзначає Андрій Мойсеєнко, керівник БУК, перший обов'язок сучасного козацтва в умовах війни — захист Батьківщини зі зброєю в руках, і хто його не виконує не може вважатися козаком.

«Козацтво було до нас, є зараз і буде після нас», — констатує Мойсеєнко. А тому він впевнений, що «зникнення рядженого, маргінального сегменту і осучаснення козацтва як військової сили та осередку спротиву свавіллю влади є лише справою часу».