404

Сторінку не знайдено

Імперські амбіції у бронзі

Один з фронтів гібридної війни Росії проти України — історичний. Російські політики люблять розповідати про спільне минуле та привласнювати окремі події з української історії. Згадаймо хоча б висловлювання Володимира Путіна про «руську Анну», дочку Ярослава Мудрого та французьку королеву, чи факт заміни в російських підручниках терміну «Київська Русь» на «Давню Русь». А нещодавно російський президент взагалі заявляв, що українці як окрема нація сформувались лише під впливом католицької Польщі, а до ХVI століття усі східні слов’яни були одним руським народом.

Така риторика має кількасотлітню історію. А одне з її наочних втілень — спорудження 150 років тому у російському Новгороді пам’ятника «Тисячоліття Росії», на якому зображені і українські історичні діячі.

Ідеологія понад усе

Ідея поставити пам’ятник зародилася у військового інженера Віктора Кренке. У лютому 1857-го він згадав, що за п’ять років виповниться тисяча років із моменту запрошення варяга Рюрика на правління в Новгороді. Щоби це відзначити, Кренке запропонував відкрити пам’ятник засновнику династії київських князів.

Ідею підхопив Сергій Ланський, тогочасний міністр внутрішніх справ, та виніс її на обговорення уряду. Подискутувавши, імперський кабінет міністрів вирішив, що «покликання Рюрика становить, без сумніву, одну з найважливіших епох нашої держави, але потомство не повинно і не має забути заслуг інших своїх самодержців». У результаті вирішили побудувати «народний» пам’ятник «Тисячоліття Росії» в Новгороді.

Зацінив таку ідею і імператор Олександр ІІ, який взяв процес під особистий контроль. Так святкування тисячолітнього ювілею та зведення монумента стало подією загальнодержавного масштабу. Те, що перша згадка слова «Росія» кирилицею датована 1387 роком, а московські царі почали іменувати себе російськими лише з Івана Грозного, нікого не засмучувало. В урядовій постанові про оголошення конкурсу на проєкт пам’ятника серед шести визначних подій, які обов’язково мали бути на ньому зображені, першою значилося саме «Заснування держави Росія» у 862 році.

З легендою про покликання варягів тогочасна офіційна ідеологія пов’язувала не лише зародження російської державності, а й самодержавства як добровільно встановленої народом форми правління. Мовляв, давні новгородці добровільно закликали на княжіння Рюрика та його братів (принаймні, так писав Нестор Літописець, а його слова заборонив ставити під сумнів ще цар Микола I). З цього робили висновок, що російські царі як їхні наступники отримали владу в результаті «полюбовної угоди» з народом.

Автор цієї концепції Михайло Погодін, професор Московського університету, писав: «Завжди наш государ був званим мирним гостем, бажаним захисником, а західний государ був ненависним прибульцем, головним ворогом, від якого народ марно шукав захисту». Те, що вже князь Олег, наступник Рюрика, захопив Київ, підступно вбивши місцевих князів Аскольда і Діра, а російські правителі не раз топили у крові народні повстання, опускалося.

Церемонія відкриття пам’ятника перетворилася на театралізовану виставу на тему «полюбовної угоди» народу та влади. Повторюючи легендарний шлях Рюрика, Олександр ІІ з родиною прибули до Новгорода річкою. Правда не на дракарах, давніх човнах вікінгів, а на пароплавах з назвами «Красотка» та «Кокетка». А десятки тисяч глядачів, яких звезли до міста, усіляко демонстрували любов до імператора. Як писала тогочасна преса, під час урочистого молебну «цар віддавав своє серце у руки Божі і народ, у свою чергу, приносив своє серце в дар царю».

Значну частину масовки, яка споглядала відкриття пам'ятника, складали військові. У Новгород їх звезли більше 10 тисяч

Сам пам’ятник мали будувати за рахунок добровільних пожертвувань, недарма міністри в своїй постанові називали його народним. Проте тут «полюбовна угода» дала збій. Із запланованої суми 500 тис. рублів з народу вдалося назбирати лише 150 тис. Нестачу покрили із державної скарбниці.

Три яруси російської історії

Конкурс на найкращий проєкт пам’ятника оголосили в 1857 році. Свої роботи подали 52 учасника, проте перемогу несподівано здобув 24-річний випускник Петербурзької академії мистецтв Михайло Микешин. До речі, за освітою художник, а не скульптор чи архітектор.

Запропонований ним варіант передбачав спорудження триярусного пам’ятника. Центральним елементом монумента стала куля-держава (символ влади монарха), на вершині якої ангел з хрестом благословляє жінку на колінах, що уособлює Росію. Навколо держави розміщувалися шість скульптурних композицій, кожна з яких оповідала про головні події російської історії: запрошення варягів (862 рік), хрещення Русі Володимиром Великим (988 рік), початок вигнання татар (Куликовська битва 1380 року), заснування самодержавного царства Іваном ІІІ (1491 рік), обрання на царство першого представника династії Романових Михайла Федоровича (1613 рік) та проголошення Російської імперії Петром І (1721 рік).

На нижньому ярусі спочатку мали розміщуватися барельєфи за мотивами перерахованих подій. Проте вже на фінальному етапі за наполяганням імператора Олександра ІІ від цієї ідеї відмовилися. Натомість Микешин запропоновував розмістити там «гідних людей, які по різних галузях знання, розуму і науки сприяли звеличанню Росії». Обирати «гідних людей» допомагали найвідоміші тогочасні історики, у тому числі вже згаданий вище Михайло Погодін та українець Микола Костомаров.

Михайло Микешин заради участі в конкурсі на кращий проект пам'ятника відмовився від оплачуваного державою стажування в Європі

У серпні 1860 року Микешин представив список із 102 історичних постатей, яких поділив на чотири групи, — просвітники, державні діячі, військові та герої, а також письменники і художники. Далі розпочалися палкі дискусії в урядових кабінетах. Список скоригували відповідно до політичної доцільності, частину діячів виключили та додали нових.

Фінальний перелік «гідних людей» вийшов доволі строкатим. Деякі з них не лише не докладали зусиль для звеличення Росії, а й взагалі з нею воювали.

В пошуках «гідних»

Усього у списку значилося 109 осіб. Майже кожен четвертий народився на території сучасної України або прожив тут більшу частину життя. Дев’ятеро персонажів належать до доби Київської Русі. Це й не дивно, адже московські царі, а потім російські імператори вважали себе правонаступниками Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Погодін навіть розробив пропагандистську теорію про те, що «великороси» після монголо-татарської навали переселилися з Подніпров’я на північ, а їхнє місце зайняло населення з Карпат, яке й стало предками «малоросів».  

Деякі із зображених на монументі українців чесно заслужили право з’явитися на пам’ятнику «Тисячоліття Росії». Це, наприклад, вихідці із козацької старшини Олександр Безбородько та Іван Паскевич. Перший з них при Катерині ІІ фактично виконував повноваження міністра зовнішніх справ, а другий в 1831 році придушив у Польщі антиросійське повстання.

Проте деякі діячі потрапили у список російських героїв лише з ідеологічних міркувань. Наприклад, Богдан Хмельницький мав уособлювати приєднання України до Росії. На пам’ятнику він кладе гетьманську булаву до шапки Мономаха — символу влади московських царів.

Князь Василь-Костянтин Острозький, один із найвпливовіших магнатів Речі Посполитої, з’явився на монументі як захисник православної віри та видатний просвітник. Просвітником він, звичайно, був, проте навряд чи російським. Але в Петербурзі мали про це свою думку. За кошти князя в 1576 році відкрилася Острозька академія — перший вищий навчальний заклад на східнослов’янських землях. За кілька років до цього з Москви якраз вижили першодрукаря Івана Федорова, який втік під захист того ж самого Костянтина Острозького. Власний перший виш, Слов’яно-греко-латинська академія, з’явився в Росії лише в 1687 році.

Історичні діячі України, зображені на нижньому ярусі пам’ятника: Володимир Великий, Василь-Костянтин Острозький та Богдан Хмельницький

До того ж, в тогочасній Росії князя возвеличували як захисника «руської народності» в Речі Посполитій. Те, що він в 1578-1579 роках очолював польські війська, які тримали в облозі Чернігів (тоді входив до складу Московії), а в 1602 році приймав у своїй резиденції Лжедмитрія І, до уваги не бралося.

На нижньому ярусі монумента можна також побачити галицько-волинського князя Данила Галицького (таке собі завуальоване вираження територіальних претензій: Галичина тоді входила до складу Австрії), митрополита та засновника Києво-Могилянської академії Петра Могилу, російсько-білоруського філософа, єпископа Григорія Кониського, а також письменника Миколу Гоголя.

На пам’ятник навіть міг потрапити Тарас Шевченко. З такою ініціативою в останній момент виступив Микешин. Художник потоваришував з письменником в 1858 році після його повернення із 10-річного заслання в Петербург. Шевченко став регулярним гостем в майстерні Микешина, де, зокрема, декламував перед статуєю Петра І гнівні рядки із поеми «Сон».

Після смерті поета Микешин запропонував включити свого кумира в список великих письменників на пам’ятнику. В листі імператору  пояснював, що «ми, росіяни, вважаємо і Малоросію своєю батьківщиною і всяке чудове явище в області її літератури вважаємо спільним історичним ходом розвитку всієї нашої вітчизни». А оскільки Шевченко ще за життя отримав величезну популярність, то його також було б доцільно увіковічнити на монументі. Проте Олександр ІІ з такими доводами не погодився.

В майбутньому Микешин ще двічі безуспішно намагався зобразити поета на своїх роботах — пам’ятнику Катерині ІІ в Петербурзі та Богдану Хмельницькому в Києві (тому самому, що стоїть біля Софійського собору). Також художник одним із перших виконав малюнки до віршів Шевченка та згодом навіть видав «Ілюстрований «Кобзар».

Та повернемося до самого пам’ятника. Якщо зображення на ньому українців ще вписується в російський тренд привласнення української історії, то включення до героїв «Тисячоліття Росії» чотирьох Великих князів литовських (Гедеміна, Кейстута, Ольгерда та Вітовта) виглядає дещо абсурдним.

Пояснити таке несподіване рішення можна тогочасною політичною кон’юнктурою. В Польщі почалися антиросійські виступи націоналістів, які виступали за відновлення Речі Посполитої в її давніх кордонах. Таким чином, помістивши на свій пам’ятник чотирьох найвидатніших правителів ВКЛ (формально як борців з експансією Тевтонського ордену), Росія одночасно заявляла про свої права на Литву. І це притому, що її князі тривалий час були головними суперниками Москви у справі «збирання руських земель», а трохи вище на пам’ятнику зображений повергнутий литовець перед царем Іваном ІІІ.

Історія пам'ятника після ювілею

Урочисте відкриття пам’ятника відбулося 8 вересня 1862 року. З хресною ходою, молебнем, промовою імператора та артилерійським салютом. Все в кращих традиціях. Тисячолітній ювілей Росії, хоч і з меншим розмахом, святкували по всій імперії. В Києві, наприклад, відслужили урочисту літургію в Софійському соборі, влаштували безкоштовний спектакль та народні гуляння.

У наступні 50 років російський уряд масштабно відзначив ще два ювілеї — 900-річчя хрещення Русі в 1898 році та 300-річчя царювання дому Романових в 1913 році.

В 1917-му в Росії грянула революція, яка завершилася встановленням комуністичної диктатури. Святкувати почали нові, революційні ювілеї. Спочатку на хвилі боротьби із царським минулим навіть планували знести «художньо і політично образливий» пам’ятник «Тисячоліття Росії», проте руки до нього в більшовиків так і не дійшли. 

Пам’ятник вилитий з бронзи. Висота — 15,7 м.

Ставлення до монумента змінилося під час Другої світової війни, коли радянське керівництво стало загравати з російським націоналізмом. Сильно пошкоджений під час німецької окупації пам’ятник реставрували і він знову офіційно став однією з головних туристичних пам’яток Новгорода.