В Україні розпочинається збір врожаю винограду. І поки винороби активно працюватимуть, Chas News розповідає, яке вино продавалося у Києві на початку минулого століття та скільки пляшок міг дозволити придбати собі працівник за середню місячну зарплатню тоді і зараз.
Винний гід
Промислове виноробство в Україні зародилося на межі ХІХ-ХХ ст. Вино пили і до цього, проте здебільшого домашнього виробництва. Елітні вина переважно імпортували. Ще з середини ХІХ ст. ведуть свій початок бренди «Масандра», «Новий Світ», «Магарач», проте тоді вони випускали невеликі обсяги продукції. Лише під кінець століття виноградною лозою починають засаджувати великі площі — у Криму, на півдні Бессарабії, на теренах Херсонщини. І вже з цих регіонів вино везли до Києва.
На початку ХХ ст. у сучасній столиці України напій продавали більше 40 спеціалізованих магазинів. І це не рахуючи всіляких гастрономів, шинків, трактирів та ресторанів.
Частина магазинів представляли окремі бренди. На розі Великої Володимирської та Великої Житомирської вулиць знаходився «Погріб кримських вин» Олександра Вітмера — свою продукцію він виготовляв на плантації з вишуканою назвою «Благодать» поблизу Балаклави.
У центрі міста розташовувались дві фірмові точки «Товариства Христофорова і Ко». Засновник фірми грек Георгій Христофоров 1853 року викупив у військового міністерства порохові склади, прорубані у скелях біля Сімферополя, де і настоював свої вина. Згодом він об'єднав бізнес з іншими кримськими підприємцями і створена таким чином фірма стала одним з найвідоміших виробників вин у Російській імперії та навіть за її межами. Зокрема, 1904 року товариство отримало нагороду за кращий херес, виготовлений за межами Іспанії.
У Києві винних заводів не було, проте відомий винороб у місті мешкав — барон Максим Штейнгель. Він за останнім словом техніки облаштував виноградну плантацію на схилі гори Туїшхо поблизу міста Туапсе. І вже звідти до Києва прямували фірмові вина під маркою «Туїшхо». Їх можна було придбати у винному погребі на Великій Підвальній, або замовити по телефону за номером 91 — як у пляшках, так і діжками.
У Києві також працювали справжні «алкогольні супермаркети». Так, у гастрономі Гаванського покупцям пропонували, крім кримських та кавказьких, іспанські, португальські, рейнські, угорські вина. А також закордонне шампанське, ром, коньяки й лікери.
Крім того, вино продавали в аптеках, і рекламували як лікарський засіб. Так, оголошення в газетах переконували читачів, що французьке вино «Сен-Рафаель» не лише має неперевершений смак, але й є «найкращим другом шлунку».
Тож вино киянам пропонували на будь-який смак, головне, щоб вистачало грошей в кишенях. На межі ХІХ-ХХ ст. дешеве розливне вино стартувало у ціні від 20 копійок за пляшку, напої більш-менш пристойної якості коштували від 60 копійок. За високоякісну продукцію та експортні вина треба було викласти 1-2 рублі та більше. Верхню межу цін, як і зараз, можна було шукати до безкінечності.
З погляду сьогодення такі ціни здаються «копійчаними», проте зарплати тоді встановлювали набагато менші. Звичайний робітник на заводі отримував близько 20 рублів на місяць (висококваліфіковані майстри — у кілька разів більше), вчитель — 40, лікар — 60. Відповідно, почастувати вином могли лише представники високооплачуваних спеціальностей.
Більшість населення Києва, яке мало невеликі заробітки, вдовольнялось горілкою, або, як тоді її ще називали, «хлібним» чи «столовим» вином. Відро цього спиртного коштувало близько 7 рублів.
Алкофальсифікатори
Із зростанням попиту на вино одразу з'явилася проблема з підробками. Ділки намагалися у будь-який спосіб заробити на алкогольних вподобаннях. Методи обирали різні — від банального наклеювання етикеток елітних вин на їхні дешеві аналоги до створення підпільних лабораторій. Одну з таких накрили 1909 року в Одесі — у погребі місцевого жителя знайшли десятки етикеток відомих вин, «кілька бутлів з якоюсь червоною рідиною, мішок з фарбами та пляшку з кислотою».
Інколи фальсифікатори придумували цілі схеми, як надурити обивателів. Так, про виготовлення фейкової марсали без жодного граму справжнього винограду розповідав газетам митний ревізор Лесенілов. За його словами, саме виробництво знаходилось в Гамбурзі. Там змішували воду, винний камінь, гліцерин, дріжджі, квітки мальви, спирт та оцтову кислоту. Потім у це пійло додавали бузинову і мускатну есенції, а також есенцію з виноградних кісточок. Напій розливали по пляшках з написом «марсала» і вже потім офіційно ввозили до Російської імперії. На кордоні ставили штамп про проходження митного контролю, який потім недобросовісні торговці видавали за підтвердження оригінальності напою, хоч до справжньої марсали той не мав жодного відношення.
Із виготовленням підробленого шампанського морочилися менше — звичайне вино насичували вуглекислим газом (як газовану воду) і наклеювали на пляшки етикетки з французькими назвами. За словами ревізора, таким методом виготовляли ледь не дві третини усього випитого в імперії шампанського.
«Впарюючи» споживачам підроблені елітні вина, продавці для підтвердження багаторічної витримки свого товару полюбляли притрушувати пляшки пилюкою. А один варшавський виноторговець, як розповідала київська преса, пішов ще далі. Він скуповував у дітлахів з навколишніх сіл павуків, а потім павутинням прикрашав пляшки — на ознаку їхньої «старовини».
